29 квітня Словотвору виповнюється 10 рочків!
Приєднуйтесь до урочистого зідзвону!

Правопис 2023

18 листопада 2023
Oleksa Rusyn
  1. Іменники жіночого роду із закінченням -ість, -ерть та слова осінь, сіль, Русь, Білорусь та  любов у родовому відмінку однини мають лише закінчення -и: повісти, смерти, любови

У цьому нема потреби. Тут сталінські мовознавці випадком пішли дорогою природного розвитку йменників з давньою основою на “i”. Відомості про це можна знайти тут: https://r2u.org.ua/node/111.

  1. Перед приростком -ся в другій особі однини пишемо с або з: боїсся, дивисся, наїзся; у третій же особі однини пишемо два ц: дивицця, показуєцця;

Так, бо це згоджується з фоне(ма)тичним принципом українського правопису. 

  1. Слова із закінченням -жка, -чка, -шка відмінюємо в давальному та місцевому з -зці, -цці та -сці: на книзці, на ріцці, у часці (бо ж пишемо не чешський, а чеський, не норвежський, а норвезький тощо)

Так (див. 2).

  1. Ряд прикметників мають м’яке закінчення: безпросвітній, народній, природній, зворотній, східній, західній, трикутній, прямокутній, п’ятикутній;

Ні, бо доведеться зайве запамнятовувать, у яких словах суфікс “-н-” твердий, а де мнякий. Я б пішов дорогою галичан і зробив усюди твердий “н”.
До речі, там не закінчення мняке, а суфікс. Закінчення всюди “-ий”. У словах на взір “хатній” “і” позначає мнякість приголосного + “и”.

  1. Низка слів має традиційну ортографію: манастир, мариво, салітра, Басарабія, сантименти, костел, шаравари, голодівка;

Хиба що не в усіх, а вибірково. А слові “монастир” я б зоставив “о”, як і в слові-джерелі. Слово “сантименти” українській мові зовсім не потрібне. Я б одновив первісне “о” і в словах “колач”, “богатий” тощо, як і досі кажуть у деяких говірках. Як на мене, оте білоруське акання українській мові ні до чого.

  1. Українські прізвища відмінювано відповідно до української морфології:
  2. Гончар - Гончаря, Швець - Шевця, Масол - Масла, Мазурок - Мазурка, Янів-Янева, Антонів - Антонова, Пономарів - Пономарева;

Так.

  1. Приросток з- перед літерою ф не змінюється: зфальшувати, зфотографувати;

І що це дасть? Там однаково вимовляють “с”. Якби ви вимовляли на місці букви “ф” гукосполуку “хв”, як годиться, то ви взагалі б не дішли б були такої думки.

  1. Слово “мистець” у непрямих відмінках тратить С: митця, митцем, митці;

Нема потреби. Або “мистець”, “мисця” тощо або ж “митець”, “митця” тощо.

  1. Географічні назви: Букарешт, Берестя, Броварі, Лубні, Мукачів, Прилука, Ромен, Тираспіль, Озівське море, Еспанія, Сіверодонецьк, Білгород, Ростів-на-Дону, Таганріг, Дін;

Здебільшого так, одначе українською має буть не “Ростів-на-Дону”, а “Ростів-над-Доном”. “Еспанія” з початковим неприкритим “е” суперечить українській фонетиці. Я б додав до списків ще такі назвища: “Руминія”, “Озюм”, “Вовча”, “Бердянка”, “Лугань”, “Куп’янка”, “Кремінчук”.

  1. Прикметники від міст: Рівне - рівенський, Будапешт - будапеський

Так. Ще: иченський (не “ічнянський”), перемиський (не “перемишльський”), радомиський (не “радомишльський”).

  1. Іноземне L пом’якшуємо відповідно до правопису-24: пляж, але класик, номенклатура, флот, амбулаторія, молекула;

Навіщо помнякшувать те “л” без потреби?

  1. Іноземне сполучення ІА віддаємо ІЯ: парафіянин, комедіянт, матеріял;

Я б оддавав його як “(‘)я”: “параф’янин”, “комедянт” тощо. А ще лучче не вживать черпаних слів без потреби.

  1. Пишемо готовість від готовий, духовність від духовний

Так.

  1. Грецькі скорочені слова на початку складних слів єднаються із межичепом О: гідр-о-станція, аер-о-клуб, аві-о-пошта, аві-о-носець, аві-о-мотор тщ;

Не розумію, навіщо. А ще лучче, знову ж таки, не вживать чужого без потреби, то й клопоту такого не буде.

  1. Допущено паралельне вживання слів: роль/роля, метод/метода, медаль/медаля, візит/візита;

Тілько “роля” та “медаля”, згідно з напрямком розвитку, чи то занепаду, 3-ї одміни йменників. Що ж до решти, не бачу приводу складнить життя. Вистачить одної одміни, а ще лучче казать “спосіб” та “одвідини”. У нас мова на народній основі, а захаращувать її чужими словами без потреби значить наближать її до московської та польської, що творились в инших обставинах по иншому принципу.

  1. Іноземні міста - Рим, Париж, Берлін - у родовому відмінку мають закінчення -у: до Риму, з Парижу, після Берліну;

Нема в цьому потреби. У взоровій мові й без того зайве розширили вжиток “-у” клопотами галичан, так що голову можна собі зламать.

  1. Латинську літеру G в іншомовних власних назвах передавано літерою Ґ: Ґарібальді, Ґлазґо, Ґватемала; у словах-неіменах: конгрес, агроном, агент, аргумент пишемо Г відповідно до української традиції;

Якби люди не вживали зайве чужих слів, то не було б приводу вигадувать дурних і суперечливих постанов.

  1. Німецький дифтонг ЕІ перекладаємо як АЙ: Айнштайн, капельмайстер, гросмайстер;

Так. Хоча в їдиші таки “ей”: “Ейнштейн”. Та дарма.

  1. Іншомовні м’які НЬ та ДЬ віддаємо м’яко: Нью Йорк, коньюнктура, адьє, адьютант;

У мовах-джерелах там нема мняких гуків. А американці кажуть “Нув-Йорк”. А б передавав чужі [nj], [dj] [tj] нашими мнякими “н” “д” і “т”: “Нювкасел”, “Мірей Матьо” тощо. Замість кон’юнктури (неукраїнська вимова) вживав би “становище”, “адьє” – “бувай здоровий” тощо. Українська мова пішла з живої народної мови, а не мови возних і голохвостих.

  1. Пишемо евнух, евфорія, епархія, епископ, Евген і Євген, але феодал, нейтральний;

Неприкрите “е” на початку слів – новий галицький мовний звичай, перейнятий з польської мови. 
Навіщо “феодал”, як є “державець”, “дідич” та навіщо “нейтральний” (чи таки “невтральний”?), як є “ніякий”, “безсторонній”?

  1. Пишемо Геллада, гістерія, гієрогліф, гураган, гієрархія;

Навіщо “гураган”, як маємо “бурю”?

  1. Пишемо хемія, амнестія

У нас заведено вимовлять грецькі слова з новогрецькою вимовою: “хим-”, “амнист-”…

  1. Толеруємо варіянти Олександер/Олександр, міністер/міністр, циліндер/циліндр;

Нема потреби терпіть немилозвучну вимову.

  1. Пишемо голф, шелф, носталгія, але фольклор.

Непотрібний висмоктаний з пальця поділ. Вимова більшості вимагає там середнього, а не мнякого гука “л”.

Denys Karpiak

Ні, бо доведеться зайве запам’ятовувать, у яких словах суфікс “-н-” твердий, а де мнякий. Я б пішов дорогою галичан і зробив усюди твердий “н”.

До речі, там не закінчення мняке, а суфікс. Закінчення всюди “-ий”. У словах на взір “хатній” “і” позначає мнякість приголосного + “и”.

Мовна практика до сьогодні свідчить зворотнє. Ніби ви говорили про мову землі, жива народня мова тощо. Нині чимала скількість говірок пом’якшує н. Особлива бридня це зріти “доладний”, аж чудно й слухать. Галицька дорога буде зовсім невдатна

אלישע פרוש
  1. Іменники жіночого роду із закінченням -ість, -ерть та слова осінь, сіль, Русь, Білорусь та  любов у родовому відмінку однини мають лише закінчення -и: повісти, смерти, любови

У цьому нема потреби. Тут сталінські мовознавці випадком пішли дорогою природного розвитку йменників з давньою основою на “i”. Відомості про це можна знайти тут: https://r2u.org.ua/node/111.

Uibyrali’ste iz pisanoho Xevelyovomy cyto Vam godity Vasyomou veatscivomou lasou, u coupé is nastuirlivuimi ‹-ть›, ‹од-›, slovomy is usémy cyto e blizye cõ veatscœi. 
Récy e ne u tœumy ci [ʷod-] ci [-tʲ] sõty veatsci prõgui — ni, sõty pitomo roussci, ta l, po pervxyê, ne ino ‹-ty› e pitomo, po drougê ‹-ti› e roussco “par excellence” (toy ge Xevelyœu u Исторична фонологія української, zaméti (str. 337), slauxi na O. Siniauscoho, cœulkœusty ‹-ть› e ou Xèucênca menxya proti ‹-ти›, a tô ou Xèucênca e veatscyeinïa gati ; i toyge Xevelyœu, tamge, métity ‹-ty›, crœumy “u poiezié”, he “prostorécyno”), po tretïê, [(ʷ)od-] e tóucovo ino po prigòlôsné ta coli *ot- e bez nagòlôsou, a Ui ‹од-› lépite scrœuzy.
Po cetuertê, ay, Xevelyœu pisieity oge [-i] zamésty [-ɪ] ‹-i› imeity tylo unõtré samoyui rousscoyui móuvui cèrêz tuaroslœuno rœunanïe, is ôdnoho bocou, ta is drougoho bocou, œunge i dodasty: «Зауважу одначе, що ширення закінчення -і на іменники типу ім’я- імени невипливає з тенденцій української мови і є цілком довільне}.».
A ouge, za suar meidyu [-i]-eyui ta [-ɪ]-yui e ganiti pèrêd usémy tacui cuiriliçõ, cyto stavity pèrêd uiboromy pisati abo ‹-и› abo ‹-i› — latiniça dasty pisati ‹-i› i za [-i] i za [-ɪ], de [-i] e uimóuva pœd upluivomy imên na ‹-(y)a›, a [-ɪ] peruésna uimóuva. I ou uimóuvui [-i] i ou onui is [-ɪ] e suoye praudyeinïe: ou [-i] e tô teagénïe do rœunanïa, ou [-ɪ] e tô peruésnœusty (ta u niyaco ne zastarélœusty ci œdgilœusty). Crœumy toho, xotya [-i] e œdpreadoc tuaroslœuna rœunanïa unõtré rousscoyui móuvui (daleco ne usiõdui), ta xiryeinïe’ho e ne bez upluivou veatscoyui uimóuvui.

Anton Bliznyuk

Та не дивна. Власні назви – з ґ, загальні – з г, зрідка з ґ. Нескладно запам’ятати.

Та ж річ не в тяжкості цього правила, а в його здоровості.

Макс Мелетень

Та не дивна. Власні назви – з ґ, загальні – з г, зрідка з ґ. Нескладно запам’ятати.

Та ж річ не в тяжкості цього правила, а в його здоровості.

Даруйте, а чим воно нездорове?

Макс Мелетень

Ні, бо доведеться зайве запам’ятовувать, у яких словах суфікс “-н-” твердий, а де мнякий. Я б пішов дорогою галичан і зробив усюди твердий “н”. До речі, там не закінчення мняке, а суфікс. Закінчення всюди “-ий”. У словах на взір “хатній” “і” позначає мнякість приголосного + “и”.

Запис половини з тих слів у народу можна побачити з м’яким закінченням, не дарма хвілолухи мають товкмачити людям, що правильно не ПРИРОДНІЙ, а ПРИРОДНИЙ, не ЗВОРОТНІЙ, а ЗВОРОТНИЙ. Тож цей правопис лише усуне незручностей та поверне питомі закінчення.

Нема потреби. Або “мистець”, “мисця” тощо або ж “митець”, “митця” тощо.

Ну то якось дивно, митець, але мисткиня, митця, але мистецтва. Гадаю таки слід писати мистець.

Здебільшого так, одначе українською має буть не “Ростів-на-Дону”, а “Ростів-над-Доном”. “Еспанія” з початковим неприкритим “е” суперечить українській фонетиці. Я б додав до списків ще такі назвища: “Руминія”, “Озюм”, “Вовча”, “Бердянка”, “Лугань”, “Куп’янка”, “Кремінчук”.

“Ростів на Дону” зміню, дякую за виправлення. Інші назви теж, тільки чим не догодила Румунія через у?

Так. Ще: иченський (не “ічнянський”), перемиський (не “перемишльський”), радомиський (не “радомишльський”).

А хіба не пишуть перемиський, радомиський уже?

Макс Мелетень

Нема в цьому потреби. У взоровій мові й без того зайве розширили вжиток “-у” клопотами галичан, так що голову можна собі зламать.

Коли ви кажете “він з Берліна” вам не здається, що воно звучить негарно, як “у бізнеса” та “без сенса”?

Макс Мелетень

Якби люди не вживали зайве чужих слів, то не було б приводу вигадувать дурних і суперечливих постанов.

А топоніми тут до чого?

Макс Мелетень

Навіщо пом’якшувать те “л” без потреби?

Бо так казали на Галичині до р. збл. мов, і як я написав, я хочу повернути неспотвореність усім говіркам, і заразом правопису, що на них базується. А відтинати Галичину я не буду.

Макс Мелетень

Правопис 2023 (Додаток)

  1. “табло” тепер відмінюване: на таблі, до цих табел, табла
  2. Топоніми: Нова Кахівка, Ростів-над-Доном, Ичня, Кремінчук
  3. Відтопонімічні прикметники: Букарешт – букареський, Ичня – иченський, Перемишль – перемиський, Радомишль – радомиський // поґуґлив, і таки побачив, що пишуть перемишльський. Долоня на чолі.
Макс Мелетень

французьке adieu вимовляється “адьйо” – м’яке д і йо (https://www.google.com/search?q=adieu+pronunciation+in+french). Так його і бажано писати.  
“Адьє” – це мабуть з російської пішло, там де вони часом не пишуть двокрапку над е і цим усіх заплутують.

Можливо це від того, що нашій мові сполука ьо буцімто невластива, а отже маємо її передавати як е.

Anton Bliznyuk

“Адьє” – це мабуть з російської пішло, там де вони часом не пишуть двокрапку над е і цим усіх заплутують.

100%.

французьке adieu вимовляється “адьйо” – м’яке д і йо (https://www.google.com/search?q=adieu+pronunciation+in+french). Так його і бажано писати.  

Французька не має м’якого “дь” (звідси: https://en.wikipedia.org/wiki/French_phonology ), а лише на слух судити не зовсім правильно. Там, видно, є злегка палаталізоване зубне [d̪ʲ] через коартикулювання. Тобто наслупне /j/, палатальне, впливає на попереднє /d̪/, зубне, й злегка його палаталізує, тобто наближає до твердого піднебіння, через суміжну вимову. /d̪/ лишається зубним, тобто кінчик язика торкається зубів (та трішки ясен), але спинка язика в очікуванні наступного звуку  вже підноситься догори до твердого піднебіння, де вимовляється /j/. Не певен, чи правильно було би казати, шо в тому французькому слові є “м’яке дь”. Окремої фонеми, як українське /д’/, там точно нема, а якшо є звук схожий на вкраїнське /д’/, то, перш за все, потрібно говорити чи сполука фонем /д’йо/ взагалі правильна для нашої мови. Завдання адаптування чужих слів до мови є не лише передати фонетику чужого слова яко мога точно своїм письмом, а приладнати ту фонетику до рідної, з урахуванням природього звучання мови, її фонології (набір фонем та їх поведінка в мові), фонотактики (обмеження фонетики). Коли нехтувати цими речима, то виходять усілякі страхіття, як “хь”, “гь”, “ґь”, “мь”, “бь”, “вь”, “фь”, чи “йе/йа/йу” замість “є/я/ю” (зустрічав таке кілька разів; такий запис ніби через те, шо якимось чином краще передає вимову мови-джерела за “є/я/ю”). Мова ж не глина, шоби ліпити до купи різні букви абетки й вигадувати нові звуки/фонеми.

Як приклад приладнення чужих слів до рідної фонетики можна взяти московську, де чужі звуки [e], [ɛ] та схожі передають через /е/ але з пом’якшенням попередньо приголосної (зазвичай), байдуже чи в мові-джерелі є палатальна/палаталізована приголосна: “дилер” не “дилэр”, “презентация” не “прэзэнтация”. Хоч московська фонотактика загалом дозволяє мати тверду приголосну перед /е/, тому вони би могли писати всюди “э” для точнішої передачі вимови, та йсторично в московській схожих питомих слів обмаль, тому “е” з пом’якшенням їм більш природнє. Це як один з прикладів. У точності передання чужих слів має бути якась межа, а то можна дійти до “Н’юв-Йорку” ( [njʊ͡u̯-] ).

Anton Bliznyuk

Та не дивна. Власні назви – з ґ, загальні – з г, зрідка з ґ. Нескладно запам’ятати.

Та ж річ не в тяжкості цього правила, а в його здоровості.

Даруйте, а чим воно нездорове?

Який зміст ділити всі слова мови навпіл і творити два окремі правила для них? Поділ слів на власні та загальні лише вмовний, існує, перш за все, в граматиці як науці, але в уяві мовця такого чіткого поділу нема. Рідна фонологія не розділяє так слів і накладає одні правила на всі слова мови. Запозичувати чужину з кількома правилами щодо фонетики неприродньо.

Макс Мелетень

Та не дивна. Власні назви – з ґ, загальні – з г, зрідка з ґ. Нескладно запам’ятати.

Та ж річ не в тяжкості цього правила, а в його здоровості.

Даруйте, а чим воно нездорове?

Який зміст ділити всі слова мови навпіл і творити два окремі правила для них? Поділ слів на власні та загальні лише вмовний, існує, перш за все, в граматиці як науці, але в уяві мовця такого чіткого поділу нема. Рідна фонологія не розділяє так слів і накладає одні правила на всі слова мови. Запозичувати чужину з кількома правилами щодо фонетики неприродньо.

Ну то хай буде й блоґ, баґ та подібне. У своєму правописі Караванський зафіксував тодішні мовні тенденції, а саме ґекання у власних назвах. Тепер маємо ґекання і не у власних назвах, а отже слід занести й слова вище до правопису.

אלישע פרוש

У своєму правописі Караванський зафіксував тодішні мовні тенденції, а саме ґекання у власних назвах.

Sõmnéuno.

אלישע פרוש

Який зміст ділити всі слова мови навпіл і творити два окремі правила для них?

Tac.

 Поділ слів на власні та загальні лише вмовний, існує, перш за все, в граматиці як науці, але в уяві мовця такого чіткого поділу нема.

I tac i ni. Ne pœdcénymo i osvétyenosti meidyu leudomy samomy.

Запозичувати чужину з кількома правилами щодо фонетики неприродньо.

Bouaieity, ta ne conecyno imeity bouti.

Na pr.: 
https://forvo.com/word/kopenhagen/#nl
proti 
https://forvo.com/word/google/#nl

אלישע פרוש

Французька не має м’якого “дь” (звідси: https://en.wikipedia.org/wiki/French_phonology ), а лише на слух судити не зовсім правильно. Там, видно, є злегка палаталізоване зубне [d̪ʲ] через коартикулювання. Тобто наслупне /j/, палатальне, впливає на попереднє /d̪/, зубне, й злегка його палаталізує, тобто наближає до твердого піднебіння, через суміжну вимову. /d̪/ лишається зубним, тобто кінчик язика торкається зубів (та трішки ясен), але спинка язика в очікуванні наступного звуку  вже підноситься догори до твердого піднебіння, де вимовляється /j/. Не певен, чи правильно було би казати, шо в тому французькому слові є “м’яке дь”. 

Nou, [d̪ʲ] i e “meagco /d/”. Ne’ma’ho u zueagymenoslœuné sõstavé phranecyscui móuvui, ta souto he zuõc e, yaco ni crõti. Slova “meagoc”, “tuerd”, “debêl”, “tèmen” sõty ino jargon — u obétné zuõcoslœuïe orõdouiõty prosto znacui: coli e [d̪ʲ], to tô e [d̪ʲ]. Ta i u rousscé e [d̪ʲ] iz sõceòlôncouanïa, na pr. [ˈdʲatɛɫ] ‹deatêl› (*dym-tel-) polõciti na *[d-ʲatəɫ] a ne *[dʲ-atəɫ], e bo ocremo [ja] i na poceatcou slœu ci po gòlôsné: [ˈjatwɑ] ‹eatua› (*im-t-u-a). 

Mui délimo na “meagca” ta “tuerda” zueagymena, ou nas bo rozlõceaiõty znacyeinïa: [ˈdʲatɛɫ] : [ˈdɑte͡ilʲ], ta cisto he zuõc [dʲ] e i u rousscé i u phranecyscé. 

Inxya récy e oge u rousscé e [dʲ+j] ceòlôncouano he [dʲː], a ne [dʲj].

אלישע פרוש

Тепер маємо ґекання і не у власних назвах, а отже слід занести й слова вище до правопису.

Ne imemo, ne’ma tacoho teagénïa. Scoréixye na opacui e teagénïe méniti *[g] na /ɣ̞/.

Макс Мелетень

Тепер маємо ґекання і не у власних назвах, а отже слід занести й слова вище до правопису.

Ne imemo, ne’ma tacoho teagénïa. Scoréixye na opacui e teagénïe méniti *[g] na /ɣ̞/.

блоґ, ґуґл, манґа, баґ, проґресбар, маґшот, ґримуар, сленґ…

Макс Мелетень

Доповнено

  • Географічні назви: Букарешт, Берестя (нині Брест), Вільно (нині Вільнюс), Люблин, Броварі, Лубні, Мукачів, Прилука (нині Прилуки), Ромен (нині Ромни), Тираспіль, Озівське море, Еспанія, Сіверодонецьк, Білгород, Ростів-над-Доном, Таганріг, Дін, Нова Кахівка, Коцюбіїв (нині Одеса), Січеслав (нині Дніпро), Плоскирів (нині Хмельницький);
  • Слова із почепом -ство у родовому закінчуються на -стов: церков, буков, суспільстов, мистецтов;
  • Уживати дієприслівники активного стану не рекомендовано правописом;
אלישע פרוש

Повернути як паралельну форму в усіх стилях префікс ОД- (У правописі 2019 вилучено)

Proteag (“the continuant”) *ot, *ot- → *od, *od- he /od/, /od-/ e pitœum u rousscœi móuvé, ta e ic readou ino coli popèredou na cœunçé slova e prigòlôsen ci po piné — po gòlôsné unõtré sõreadmene (“a syntagmeme”) /od/, /od-/ vedeity ic zévou (“hiatus”). Togy stil né do ceoho tou.
Na pr.: 
‹Од кого’сте чули се?› e isprauno — poceatoc receinïa ; 
‹чув од його/нього, що …› e isprauno: /t͡ʃuwod/ — /-w + o- = wo/ ; 
ta: ‹чула од його/нього …› e nesprauno: /ˈt͡ʃulɑ.od/ — zéu /-ɑ.o-/, a isprauno e: ‹чула від його/нього›.

Ярослав Мудров

Та й байдуже, це все одно дивна подвійність у правилі передання чужого [g].

Та не дивна. Власні назви – з ґ, загальні – з г, зрідка з ґ. Нескладно запам’ятати.

І так ґеґають як ґерґулі, де треба й де не треба. Східно-слов’янські мови тяжіють до Г, а не до Ґ (давньоруська, білоруська, українська)