Відкрию знову питання про запозиченість форми певн-.
Категорично заперечувати лядське походження сеї форми я не збираюся, оскільки загальне положення про регулярність рефлексації сильного *ъ в руській мові є в силі, й не може бути піддано сумніву.
Проте низка спостережень окремих випадків фонетичних форм та деякі міркування над йими, гадаю, має бути взято до уваги.
Необхідність пильнішої уваги до так би мовити ‘нерегулярної’ рефлексації в різних окремих, поодиноких лексемах є перспективна в питанні загальнішім (тобто не тільки для розбираної ту форми певн-) — для ревизиї походження деяких слів у руській мові, для яких чудже походження вважається несумнівним.
Можна цілком розуміти причину віднесення (в ЕСУМ) слів з певн- до лядських за походженням: регулярно сильний *ъ (прасл. *u) дає/дав у руській мові рефлекс, відбитий на письмі чинного сучасного письма літерою “о”.
ВІДСТУП і ПРИМІТКА 1) — Я навмисно розписую «відбитий на письмі чинного сучасного письма літерою», оскільки певні діалектологічні дослідження спростовують поширену позицію про “злиття” в руській мові в одну фонему первісного “негармонизованого” *о та сильного *ъ.
ВІДСТУП і ПРИМІТКА 2) — Означення “регулярно” тут слід уточнити словом “загальнопоширено”, оскільки, як яскраво свідчать численні приклади говірок, для різних говірок маємо справу таки з різними рефлексами, й тут я маю на увазі не поодинокі випадки, про які буде мова нижче.
Отже, версия лядського походження форми певн- виходить из постулату, що очікувано “правильно” д.-рус. форма пъв-ьн-, и прасл. *puu-yn- (у працях зо словінської етимологиї, реконструйовану прасл. форму передають графично так: *pъv-ьn; я ж пишу саме як *puu-yn- з тої причини, що *ъ та *в походять від одного й того самого прасл. звука *u, а їх різний результат є зумовлений різним звуковим контекстом, позицією сього *u) би в руській мові мало дати +пов- (відповідно до чинного письма), и відповідно форми: +повний, +повен, +повність, +повнити тощо.
Попри послідовність рефлексації сильного *ъ → літера “о”, маємо таки поодинокі випадки, де ще в давніх памятках на його місці стоять літери: “ь”, “е”. Ясна річ, літера “е” в таких випадках не значить, що йдеться про відмінну рефлексацію від тої, яка є під літерою “ь” — заміна сильних *ъ та *ь відповідно літерами “о” та “е” ще в давніх памятках є річ звичайна (проте знову зазначу: з сього самого факту не випливає висновок про, будь сим, “злиття” сих фонем з фонемами первісних праслов’янських *e та *о). Серед таких випадків суть такі написання:
– скьрб- (http://oldrusdict.ru/dict.html#), представлені різними формами (скьрбсти, скьрбь, скьрбьно, скьрбьныи, скьрбѣти; и з “е”: скербсти, скербь, скербьныи), при формах зо скърб-, відки й сучасні писані форми зо скорб-;
– кербь — у памятці йно через “е”, але значення його (див. Матеріали Срезнівського) дає вести його від прасл. корене *kurb- (зо ступенем редукції), відбитім рус. корба (див. ЕСУМ ІІІ, 12: корба²), паралельним до корене *korb- у суч. короб, коробити;
– кермъ, д.-гр. товмачення якого словом χρῆμα (“капитал; активи; майно; гроші; провйант; товар”) дає ототожнити його з прасл. *kurm-, д.-рус. кърм-, рус. корм-; у написанні з літерою “ь” не відомо;
– керста “гроб”, керстица “сосуд”, з паралельними писаними варйантами: кърста, кърстица, корстица. Сю лексему в словнику Фасмера є товмачено яко запозичення з литовської або сумської мови. Чи є то запозичення, приклад сього слова все одно важить, бо й будучи запозиченням, з виду давнім, відбиття з “е” є нерегулярне.
Фасмер, приділивши (трохи) увагу написанню з “ь” — скьрбь, посилається на Шахматова, який таке нерегулярне “ь” пробує пояснити «субституцією» (у якім розумінні?; див. у Фасмера, під: скорбеть).
У ширшім контексті проблеми ‘нерегуларної’ рефлексації голосним переднього ряду перелік слід розширити й випадками сполучення веларного приголосного з голосним переднього ряду без очікуваної (регуларно) палатализації веларного:
– скеп-, скѣп- (http://oldrusdict.ru/dict.html#: поскепати, поскѣпати, оскѣпище, оскѣпъ, проскѣпъ, роскѣпъ, скѣпаниѥ, скѣпище); таку рефлексацію є відбито й у суч. формах, на письмі: скеп-, скіп-; при ‘регуларній’ рефлексації: щеп-, щип-, скоп-;
– нема в відомих пам’ятках писаних форм скем-, засвідчених у новоруській зо скем- (скемити), проте наявність у д.-рус. памятках фонологично аналогичних форм зо скеп-, скѣп- мусить передбачати, що відоми були й форми зо скем-, скѣм-, при регуларних щем-, ском-;
– етимологично не зовсім ясна мені є в памятках форма: кереводъ (див. ті ж “Матірйали”; є воно те саме що *хороводъ/*короводъ/*корогодъ?), товмачене там яко якесь наряддя ловити рибу, але якого би походження вона ни була, й вона демонструє таку нерегуларність.
Примітен є й приклад из памятки під сим же словом кереводъ, де той самий прийменник “в”, в однім реченні, є писано “вь” — з “ь”, переднім голосним, перед именником, який починає голосний передній: ѣзъ (суч. рус. “їз”), а перед именником, який починає непередній голосний: озеро, є той же прийменник писано з непереднім голосним “ъ” — “въ”:
«Вь ѣзу Шубалскомъ три ночи, да въ озерѣ въ Яворбскомъ кереводъ, да въ загонѣ участокъ.». Коли то не є описка, то може бути також приклад асимилації, при чім на границі слів.
Усі вище наведені приклади виключають лядський уплив.
Приклади слів явно грецького походження з “ке, ге, хе” з пам’яток я сюди не даю, вони тут не важать, оскільки вони суть часто сута транслитерація грецьких слів, и нич про відповідність ‘регуларній’ рефлексації казати не можуть.
Памяики пізнішої доби дають ище більше прикладів таких випадків. Наперед зазначу, що їх відносять (зокрема Шевелів) до запозичень из лядської, але я спробую показати, що то не мусить бути правда, а в деяких випадках узагалі найимовірно то є хибне твердження.
До таких прикладів тягнуть форми:
– пекельний; засвідчене й у Матеріалах Срезнівського, писане: пекельница (нас цікавить саме “ке” на письмі), поруч з писаним: пекльница; из памяток сер.-рус. доби: пекелного, пекельноє, поруч з пеколноєї;
– статечнѣ (сер.-рус.);
– мѣстечко (сер.-рус.);
– статечнѣ (сер.-рус.);
– куревником (сер.-рус.);
– сукен (сер.-рус.);
– даремний (сер.-рус.);
– кревний (сер.-рус.).
Сі твари є згадано в Шевельова (“Исторична фонология”), й усі йих він товмачить яко спосуди з лядської мови.
Декотрі хоча й можуть бути з лядської, все таки деякі мають спільну рису: етимологичний непередній голосний сильний — *ъ перед складом з переднім голосним — етимологичним слабким *ь. Наведу ті слова в йих етимологичнім написанні: *статъчьнѣ, *куръвьникъ, *кръвьн-. Дещо меншу певність у наявности етимологичного *ъ явить *сукъно — його там могло й не були (пор.: огнь “вогонь”, осмь “8”, вѣтръ, пълнъ “повен”, де голосний пізніший є епентеза, а не пряме продовження етимологичних редукованих). Так само неоднозначен є випадок з формою даремний — исторично й диялектно є засвідчено й форму з *ъ — даръ, и з *ь — дарь, а друге таки дало би регуларне: даремний ← дарьмьн-.
Усі ті випадки з “е” (тобто “ь”) на місці етимологичного *ъ, замість очікуваного “о” можуть відбивати окремий випадок регресивної асимилації в рамці загального/ширшого явища — притаманного руській мові — тенденції до т.зв. “міжскладової гармониї голосних”, куди тягнуть и йинші окремі явища: асимилація *о, *е до “а” перед складом з *а (богато → багато, кожан → кажан, тестамент → дастамент), гармонизація *о, *е перед редукованими слабкими, *е (передній) → о (непередній) після палатализованих прасл. *k, *g, *x та *[j] перед складом з непереднім голосним (чоло, жона). Форму скьрбь ← скърбь можна пояснити тою ж асимилацією. Додатковим чинником переходу непереднього *ъ в передній “ь” (на письмі й “е”) в деяких словах могла бути особливість артикулації веларних k, g, x — уже сам Шевелів переконливо доводить роль особливости їх артикулації в еволуції рефлексації *ъі в напрямку його підвищення й посунення вперед у руській мові, що нині є на письмі відбито як “ки, ги, хи”, а по говірках и “кі, гі, хі, кє, гє, хє”, вогнищем чого Шевелів локализує йстричну Волинь, себто північні землі руської мови (ширше, Полісся). Незайво є зазначити й близькість тої землі до Лядщини; се не мусить підперти гадку про Волинь як “канал” запозичень из лядської — маючи на гоці те, що мови з йих диялектною строкатістю не знають державних границь, слід припускати й окремі спільні артикулаційні риси в суміжних говірках між різними мовами, не маючи на увазі вплив одної на другу. Кінець кінцем, праслов’янська мова розпавшись, не розпалася на готові окремі гомогенні руську та лядську мови. Пильніший погляд на руські говірки, в т.ч. й їх давній стан, змушує бачити їх як “микромови” загальної руської мови (маючи на увазі тільки те, що ми зовемо нині “українська”). За Шевельовом особливість артикулації веларних k, g, x є їх передність (мабуть її можна порівняти з такою артикулацією веларних k, g на пр. у пранецькій, шведській, америцькій ягельській; тобто, грубо кажучи, щось на шиб: “кь, гь, хь”).
Необачно відніс Шевелів до випадків ‘нерегуларної’ рефлексації форми: містечко, скельце. У них никда не було *ъ на місці, де постало “е”. Наведу йих етимологичне написання:
– *мѣстьчько; ся форма розширена додаткови диминутувним суфиксом -ько від уже диминутувної *мѣстьце — тут нема *ъ, й не могло бути, йнакше не було би “ц” ← *k;
– *стькльце; диминутив зо суфиксом -ьце від *стькло, де також никда не було етимологичного *ъ, пор. готське stikls.
У “пекельний, пекло” таки був етимологичний *ъ — *пькъл-, відбитий и на письмі в памятках: пекълъ, правда, в переміжку з: пьклъ, пеколъ, пькълъ, ще й пьцьлъ (де “ц” підтверджує, що після “п” був етимологично *ь, а не *е) саме по собі не мусіло би свідчити про те, що “ъ” між “к” та “л” є там етимологичен, коли б не споріднене лат. picula “смола” (за Трубачовом слав. слово є взагалі спосуджене се лат. слово), де *u => “ъ”.
Та й за наявності етимологичного *ъ в *пькъл-, в адйективній його основі — з суфиксом -ьн-: *пькъльн-, *ъ, будучи оточен обабіч переднім голосним *ь, опинився в подвійній умові до асимилації в *ь, и регресивної, й прогресивної.
У випадку праформи стькльце, голосний у руській мові між “к” та “л” мусив постати неодмінно, але нема жадної умови, що такий голосний мав бути “о”, а не “е”, аби ті форми були ‘питомо руського’ виду. Той голосний тут має епентетичну природу, а не продовжує первісний етимологичний *ъ чи *ь.
Картину ‘нерегуларности’ всі доси вище наведені приклади не вичерпують. Сюди тягнуть и:
– форми прізвищ на -кевич (*-ьк-евичь ← *-ьк-овичь), розглянуті Шевельовом на стор. 304 (“Историчної фонологиї”);
– форми з -еньк-; Шевелів тут, правда, хибно реконструює сей складений суфикс из прасл. *-en(t), що самостійно дав у руській -ẽ (в словах типу telẽ, telẽt- “теля, телят-”) + -yk- (д.-рус. письмо: -ьк-) — у такім разі замість “сухенький” було би +сушенький; на мою думку, в истоті, є -еньк-, скоріше складено з: *-ъ (парадигматичного закінчення прикметників нечленних типу сухъ, малъ) + -н- + -ьк-, себто: *-ъ-н-ьк- — *-ъньк-, що підтверджують и паралельна в пд.-західних говірках рефлексація його в формах: сухонький, мяконький, а також бойківський рефлекс “-ойк-”: легойкий, мнякойкий. Хоча, я розумію, що “перешкоду” з “х” перед “е” в “сухенький” Шевелів мав намір подолати поясненням аналогиєю, але реконструкція в -еньк- елемента *-en- є все одно дуже сумнівна з огляду на ті ж таки приклади з -оньк-, -ойк- в инших говірках.
Не зовсім є ясне походження “е” в формах ден- слова “дно”. Його реконструюють з прасл. голосним *u — *dubn- (у литературі так: *dъbn-). И в инших и.-є. мовах відповідники мають у корени непередній голосний. Проте, й у лотиській є при dubens “дно; глиб” и твар dibebs (u = ъ, i = ь). Успадкували праруські говірки якесь хитання в сім корени з прабалтословінської, чи давнішої доби? Кінець кінцем, в дублеті сього корене — *dybr- (д.-рус. дьбрь) “дебри” таки є передній голосний. Але розділення гетероклитичного й.-є. *dub-r/n- на дві: *dubn- та *dubr- сталося ще до словінської доби. Та й давні памятки свідчать крім дьбрь, з переднім голосним, и дъбрь, з непереднім. Коли “ь” корене в дьбрь постало на словінськім тлі, то його можна було би яснити тою ж асимилацією до “ь” в другім складі. Тою ж асимилацією можна яснити й “е” в формах ден- у руській мові; “е”, розуміючи його як ← *ь, могло постати внаслідок асимилації ъ→ь первісно в формах, де в другім складі є *ь, на пр.: денце з суф. -ьц-, ← *дьньце ← дъньце. Додатково постанню “е” (*ь) могли прияти форми з *ъ в слабкій позиції, де він онімів (випав), тобто в формах з дн-, а коли виникла потреба в голоснім між “д” та “н”, той голосний могло бути вже не відтворено як рефлекс первісного *ъ, а як новий епентетичний голосний. Основними ж голосними в роли епентетези в руській мові суть такі, що за чинним письмом йих пишемо литерами “е”, “о”, й вибір йих є доволі волен; рівни з.: вогонь~вогень (“и” в “вогинь, гогинь, огинь” є те саме “е” з підвищеною артикулацією), суч. вітер при сер.-рус. вітор и вітер.
У суч. рус. мові ймемо й твари з “е” в: белькот-, бевзь, хоча на праруськім тлі прасл. *yl та *ul загалом збігли в один рефлекс *ul, тобто з *bulz- (у литературі: *bъlz-) слід було би чекати +бовз- (д.-рус. письмо: бълз-); але “е” и тут може бути яснено асимилацією ъ→ь до *ь наступного складу, тобто: *bulzy/бълзь → *bylzy/бьлзь → “бевзь”. ЕСУМ (І, під: бевзь) зручно минає питання “е” в сім слові.
Відомим прикладом асимилації, що сталася, віді, ще в прасл. добу (рівни й чес.: teprve), є форма “тепер”, поруч. з формою “топер”, де первісний голосний *о — непередній у *to pyru- (→ то-пьр-), був асимилован переднім голосним *y (“ь”) наступного складу, в голосний передній — “е”.
Авже, всіх тих прикладів є проти загального числа з регуларною рефлексацією непередніми голосними непередніх голосних *ъ, *о горща. И все таки геть игнорувати ту горщу було би необачно. Наведені приклади мали показати випадки нерегуларности лише в означенім тут питані рефлексації етимологично непередніх голосних у передні голосні, замість “очікуваних” непередніх. Проте випадків инших “нерегуларностей” є в руській мові де більше.
Щодо “е” форми певн- напрямок моєї думки полягає в тім, що й тут, яко в вище наведених випадках, могла бути асимилація *ъ (прасл. *u) → *ь (прасл. *y) до *ь (*y) наступного складу в суфиксі -ьн- (-yn-). Кінець кінцем, примітно є, що геть усі форми з “е” в руській мові суть з сим суфиксом. Саме тому ще на початку сеї статті я даю реконструкцію не самого корене — *puu-, *пъв-, а разом зо суфиксом. У формі “уповати” є *ъ (*u) відбито з очікуваним рефлексом “о”, и ясно чому: голосний наступного складу є непередній — “а”. Але так само очікуван міг бути й рефлекс “е” (← *ь, ← *ъ), коли припустити асимилацію перед *ь в суфиксі *-ьн-, тобто: *пъв- + -ьн- → *пъвьн- → *пьвьн- → певн-. Се могло статися й на руськім тлі.
Инший приклад асимилації, що сталася в добу ще допраруську, де, навпаки, первісний етимологичний передній голосний було асимиловано до непереднього, є форма “тонк-” ← *тънък- ← *тьнък-, де між “т” та “н” первісно був *ь (прасл. *y), а не *ъ (прасл. *u), и без асимилації була би нині форма +”тенкий”.