https://slovotvir.org.ua/users/druha-put
Tout e, gadaiõ, slied pœdxoditi ic cògynou slovou he nedieleigynou (individually), a tó, yde ceréz pritòceigne (adaptation) yna storónsca cœnça slova do cœncœu imén rousscoie móuvui uclioucyno daunix pneu na * -i ci * -ū he ‹çerqua›, ‹beréguinia› ( ← † ‹beréguini›), ci ‹mati : mater•›, a inde e liepche gleadati yno teaclo slovo rœdno. Na pr., slova he ‹kino, metro› sõty ousieceigna œd * ‹cinematographia›, * ‹metropolitaine›, yde yzcorótcheigne e radi legcosti u govœrnie móuvie, otge u rousscœy moúvie tõ “legcœsty” mogé bouti riecéuleno za rousscuimi pràvilami — mogé bouti tac samo ‹metro›, ‹kino›, a tacoge ‹radio›, he iména niyaca rodou na * o, iz izcloneignemy he iména ‹œcno, derévo›. Ale slova he, na pr., ‹coupé›, ‹attaché(e)› mogé bouti perécladeno slovami rousscoie móuvui. Slovo ‹chimpanzé› (phran.) e œd yna neviedoma gadana tvara yz móuvui bantou, i, na pr., slovaçscoiõ ta ceixscoiõ móuvama e pritòceno do imén mõjscinui — ‹šimpanz›. Phraneçscoiõ e ‹chimpanzé› tacoge rodou mõjscinui, otge rousscoiõ bui tó moglo bouti ‹ximpanz›, ci ‹ximpanza› za uzoromy ‹slouga›.
> Я гадаю, що не слід тут спішити. І до речі, -ть у гинфинитивах це таки явище білше південно-західне.
??
> Бо де ти з’їси ці лини р можуть мнякнути, ось чого.
Pervçi, tó e nepœlygivo (irrelevant). Samuy poem “meaccheigna” peréd |i͡e| (Pœunœcy /i͡e/, Pœudeny-Zaxœd /ʲi(ː)/ e slied cuinõti. Tó e yna riecy sõtcholóncovaigna, a ne zveagoslœuya.¹
PTo poem “meaccheigne” (iesce gœrchiy “napœu-meaccheigne”), e imovierno peréneseno yz veatscoie zvõçscui ta zveagoslœuya, yde [ʲ] e mœgylivo peréd usiemi perédnimi golósnui po bœilcheosti sõgolósnœu, uclioucyno peréd /æ/ ( * EN), /ɛ/ bõdy yz * e ci * ē, * oy, ci * y, ta po /b, p, m, v, f/. U medjax ge rousscoie móuvui e samo znaittye “meaccheigna” zayvo, a dóugyno e rynõti yz œddieyie na [ʲ] peréd * e, * i, * y, ta * EN (yzocrema po gõbniex) u veatscœy moúvie. Inchami slovami, tó znaittye “rousscà móuva ne znaié meaccheigna ( = [ʲ]) gõbnœu peréd * EN ( → /e̯͡a/)” e yna œddieya na [bʲæ, pʲæ, mʲæ, vʲæ, fʲæ] u veatscœy moúvie. Te same torcaié i * i proti * ū. U veatscœy moúvie [ʲ] peréd /i/ ( * i, ‹и›) e za ouxuibomy (by default), tvoreatchi protistauleigne ci /ɨ/ ( * ū, ‹ы›). U rousscœy ge moúvie protistauleigne meidj * i ta * ū ne tvority [ʲ] — yeoho (za drœbnuimi vuyneatcui po govoriex) tvority ne [ʲ], ale samà yacœsty œdguibœu * i (/ɪ/ [ɪ͡ɘ…]) ta * ū (/ɘ̞/ [ɘ̞, ɨ] ci /ɤ/ [ɤ, ʌ̝, ɯ]).
Tomou coli Vui pisiéte “po /d, t, s, z, l, r …/ mogé bouti meaccheigne”, ucladaiõtchi ogy po /b, p, m, w, k, x …/ neyma’ho, Vui ocivisto vuixodite yz porœunaigna iz veatscoiõ móuvoiõ, yde [ʲ] e mœgylivo i po zõbniex i po gõbniex.
Za drougue, ceastieye neigy ni, zõbni sõgolósni peréd /i/ u storónscax móuvax sõty bez sõtcholóncovaigna iz [ʲ]. Pace, i samo /i/ e ceasto [ɪ], u dieystvnosti.
Za tréite, u dieystvnosti e tòcyno tcholóncovaigne /i/ u yaçie storónscie moúvie nepœlygivo pro pritòceigne tacuix slœu u rousscœy moúvie. Viedomo, na pr., ital. /i/ zvynity nizje, ceasto scorieye he [ɪ], neigy /i/ u phraneçscœy móuvie, yde, na pr., /ti, di, ni, li/ mogé rousscomou ouxou zvynieti he [tʲi, dʲi, nʲi, lʲi]. Prote, veatscà móuva perédaié i ital. i phran. ‹ti, di, ni, li› he ‹ти, ди, ли, ни› = veat. [tʲɪ, dʲɪ, lʲɪ, nʲɪ], ne ponevagy italçi ci phrançi dieystvno móuvleaty /ti, di, li, ni/ he [tʲɪ, dʲɪ, lʲɪ, nʲɪ], ale ponevagy u veatscœy móuvie e /ti, di, li, ni/ riecéuleno he [tʲɪ, dʲɪ, lʲɪ, nʲɪ], yac tó e yna pitomœsty veatscoie móuvui. Pitomœsty ge rousscoie móuvui e moúviti /ti, di, li, ni, si, zi/ he /tɪ, dɪ, nɪ, lɪ, rɪ, sɪ, zɪ/, a tacoge |bi, pi, mi, wi| he /bɪ, pɪ, mɪ, ʋɪ/. Boulo bui rousscõ móuvõ pisano latiniçeiõ, na pr., prœzvisce he ‹Piccinini› bui boulo rousscoiõ citano he [pɪt͡ʃɪnɪnɪ], otge bóugariçeiõ ‹Пичинини›, a ne [pit͡ʃinʲinʲi] ‹Пічініні›, a ‹Vivaldi› he [ʋɪβ̞ɑldɪ] (bóugariçeiõ ‹Вивалди›) a ne [vivalʲdʲi] ‹Вівальді›.
Cde pac? Œd *skoyp- → ‹skiep•› (novà pravopisy, zamiesty ‹skép•›), || do *skep- u ‹scepiti›, "to split".
U ‹скипа́ти› ta ‹скепа́ти›, ‹и, е› u beznagolósie e *‹ѣ›, otge |i͡e|. To tvar e moglo bouti xireno yz Pœunoci ci Cuyeüscinui u d.-rous. dobõ (ymabõty iz outiecacymi peréd vœyscomy tatarœu na Zaxœd). Na Pœunoci |i͡e (i͡ɛ)| u beznagolósie bie [ʲe ~ ʲɛ] — *[skʲeˈpati ~ skʲɛˈpati], togy na Zaxodie, iz |i͡e| = /ʲi(ː)/, bie [ʲe ~ ʲɛ] Pœunoci unimano ci perétóucovano u /ɛ/, u beznagolósie [e ~ e̝]: [skeˈpatɪ, ske̝ˈpatɪ], œdtui ta pravipisy ‹скепа́ти, скипа́ти›. Dvœynia’ho e tvar iz nagolosomy na *oy: ‹sciepati› /ˈskiːpatɪ/.
A ‹кипіти› e ‹cuipieti›, "to boil down off (neperéx.)" e ‹izcuipati› /(ɪ)skɘ̞ˈpatɪ/ (poread iz ‹vuicuipati›), "to boil up, start to boil" e ‹vzcuipati› /skɘ̞ˈpatɪ/ (poread iz ‹zacuipati›).
Навзір римська імперія
Ситуація в говірках виглядає так, що форми з kv та cv виступають розпорошено й часто одна обік одної. Втім, зібраний досі матеріал дає підстави стверджувати, що вища концентрація форм із kv спостерігається в північній і східній частинах України, тимчасом як у південно-західних говірках частіше трапляється cv, а форми з kv якщо й уживаються, то здебільшого поруч із ними паралельно існують форми з cv (наприклад, коло Дрогобича, Турки, Підбужа, Самбора, Жовкви). Назва цвітень, а не квітень уживається в північнолемківських, надсянських, бойківських говірках і в частині наддністрянських; водночас у надсянських, бойківських і буковинсько-покутських говірках засвідчені як цвіт, так і квіт. Західнолемківські форми на кшталт квітка (на захід від Лабірцята деінде) найімовірніше походять зі словацької мови. Ще показовішою є дистрибуція форм гвізда~звізда. Це слово поширене лише в частині південно-західних говірок, де воно вживається зі zv- (або JV-), за винятком деяких найзахідніших місцевостей (наприклад, у с. Завадка, що в північній частині Спишу, а також на північ і захід від Пряшева), в яких гвізда ймовірно являє собою словакізм. Пор. також діал. закарп. дзвіздьидь 'блискуча цятка в гірському потоці'. Можливо, одначе, що форми з hv уживалися в центральних районах Закарпаття (між Боржавою та Тур'єю): у цій зоні засвідчено звізд~звузд 'цвях' з первісного гвоздь. Оскільки в цьому слові не було передумов для фонетичного переходу g > z,висловлено припущення, що, коли гвізду виперла церковнослов'янська звѢзда, мовці, вважаючи zv- за "кращу" сполуку, перенесли її також на гвізд~гвузд (Штібер). Форма звоздик уживається також на Покутті. В інших регіонах України слово звѣздд трапляється рідко, здебільшого у фольклорі, і хоча церковний ужиток поширив форму звізда в різних північних і східних українських говірках, гвізда також була засвідчена, наприклад, поблизу Лубень, Глухова, Столина (Берестейщина).У середньоукраїнських пам'ятках представлені форми обох типів. В авторів, що походили з північних та східних земель, kv і hv трапляються дещо частіше: квѣлю 1 ос. одн. (Славин. 1642), росквѣлилд (Радив. 1671), квѣты 'квіти' (проти цвѣчгы 'кольори' у Віршах Кл. Зин. 1690); так само в імовірно подільського походження Оксф. Гепт. 1667: гвізда, гвізддр, квіт. Автори з теренів, розташованих західніше, вживали більше cv, zv, хоча kv також трапляється нерідко: квѣти (Перес. Єв. 1561), квѣто(м) (Лавр. Зиз. 1596), звѣзди (Ст. Зиз. 1596), позвизд\тот 'свистять' (Кл. Остр. 1599), квѣ(т)ною (Одрех. гр. 1618), звѣздою (Транкв.-Ст. 1618), квѣт (як питоме слово)~цвѣт (як церковнослов'янське слово), звЬзда (Памва Бер. 1627), квѣти (Покр. записи на північний захід від Ужгорода 1709, на північний схід від Ужгорода 1749). Хоча багато форм із kv та hv можуть бути наслідком польського впливу, а багато які з cv та zv — церковнослов'янської традиції, можна небезпідставно стверджувати, що їх географічне поширення приблизно відповідає становищу в сучасних говірках. Навпаки, в давньоукраїнських пам'ятках маємо лише форми з cv та zv: цвилити 'плакати' (Гр. Бог. XI ст.), цвѣлить (Іп. літоп. 1262) тощо. Однак цей аргумент не може бути вирішальним, щоб заперечувати існування форм з kv та hv на той час. Розглядувані слова звичайно вживаються в церковних текстах; юридичні документи їх не містять — і це не дивує, коли зважити на їхнє значення. Єдина велика світська пам'ятка, Іп. літоп., походить із західної частини країни, що для неї cv та zv так читак можна вважати характерними. Не виключено, однак, що особливе написання цтвѣтокъ в Іп. літоп. (два рази проти одного цьвѣтокъ, 1074) могло виникнути з помішання tv (замість kv; щодо нерозрізнення ky і f — див. 3.4) у київському оригіналі та cv, звичного для волинського чи галицького переписувача. Незалежно від прийняття чи неприйняття цієї інтерпретації географія форм із kv та hv, більше розповсюджених на півночі та сході, спростовує думку, що всі вони могли бути запозичені з польської мови (Бернекер, Булаховський, Курашкевич). А якщо це не так, то треба датувати їх доісторичними часами, і найзадовільніше пояснення тоді полягало б у тому, що в позиції перед v + ей друга палаталізація в діалектах київсько-поліського типу була просто нечинною.
Бо де ти з’їси ці лини р можуть мнякнути, ось чого.
Могли би ви, будь ласка, яснити, чого саме ні?
Гадаю, правильно було би, щоб Ви самі спершу пояснили свій задум. Чому саме такий поділ? Я впізнаю в приголосних, після яких пропонуєте писати “і”, ряд із “Де Ти З’їСи Ці ЛиНи + Р” (або, як я нещодавно вигадав, “… З’їСи Ці РоЛЛіНІ”, звиняйте за неукраїнське слово), себто ті, які можуть бути м’якими. Це і є задум?
Я не славіст. Усіх подробиць не знаю. Здається, перехід ішов через о => wо => wі => і чи о => ü => і. Одначе приголосні перед "і" <= "о" зостались тверді в білшості говірок. Я сталінські мовознавці йих помнякшили. Про це пише Ю
Шевельов у "Так нас навчали правільних проізношеній" (
https://r2u.org.ua/node/111). Починайте з цього речення: "Так потрактовано в курсі "Сучасна українська літературна мова. Вступ, фонетика" (Інститут мовознавства. Київ, 1969) проблему пом'якшення приголосних перед і".
Значення: Це історична назва середньовічної державності, території та етносоціальної спільноти у Східній Європі, ядром якої були землі навколо Києва…
Приклад вживання: І од тих варягів дістала [свою] назву Руська земля.
А що до неживих речей звичайно не звертаються, тим і подоба кличного падіжа зосталась така сама, як подоба називного падіжа.
Але неживі тепер можуть бути ч. та ж. р, то й там так само є збіг називний-кличний, логично подумавши?
Безпосередній іменник, творений мною від псл. tęti (tьnǫ) – «тяти». Не плутати з чужим tуnъ – «огорожа, паркан»! Маємо похідні: перетин, витинанка, розтин, тятиво, ін.
Ну так, -s надавало значіння анимизму, -m — інанимизму, імінники на -h₂ були первісно колективні. Звідси й виходе ч. р: nom. -s, acc. -m, для с. р: nom. -m, acc. -m.
@Carolina Shevtsova
Сьвійський "шведський" та свійський "недикий". Одначе офіційний правопис не дає змоги одтворить цю одмінність на письмі.
Я гадаю, що не слід тут спішити. І до речі, -ть у гинфинитивах це таки явище білше південно-західне.
Ви помиляєтесь.
Гадаю, таки -уй — кенгуруй та таке
Це давня індоєвропщина — подоби називного, знахідного та кличного падіжів скрізь збігалися у слів середнього роду. Так було в усіх давніх індоєвропських мовах, порівняй з лат. < bellum> (одн. назв. bellum, знах. bellum, кл. bellum, мн. назв. bella знах. bella кл. bella), д.-гр. <δένδρον> (одн. назв. δένδρον, знах. δένδρον, кл. δένδρον, мн. назв. δένδρα знах. δένδρα кл. δένδρα) та н.-гр. <δέντρο> (те саме) тощо. Гадають, що це давня спадщина з часів, коли праіндоєвропська мова буцім мала активно-стативний синтактичній лад та тільки два роди йменників — активний (живий) та інактивний (неживий). Цей синтактичний лад прикметний по тім, що суб’єкти й об’єкти в речінні класифікують не по синтактичнім значінні (підмет чи додаток), а по семантичнім — чи суб’єкт справді діє щось, чи ні. Одповідно до цього й добірають подобу йменників.
Слова інактивного (неживого) роду, що згодом стали середнім родом, значили неживі предмети та явища. Вони ніколи не могли бути семантичніми діячами, тож за часів активно-стативного ладу завсіди мали однакову подобу. Байдуже до того, чи вони суб’єкт, чи об’єкт у речінні.
Дійшовши нарешті номінативного (теперішнього) ладу, праіндоєвропська мова зберігла старий звичай. Слова середнього роду й далі не міняли своєї подоби, стаючи чи то підметом (називний падіж), чи простим додатком (знахідний). А що до неживих речей звичайно не звертаються, тим і подоба кличного падіжа зосталась така сама, як подоба називного падіжа. Тим-то ці три падіжі мають однакову подобу в іменників середнього роду. А тепер не бачу розуму щось міняти, як мова давніше була нічого не зміняла.
Інша річ із словами, що подобою називного падіжа вдають середній рід, але самі — чоловічого роду. Наприклад: батько, забудько. Вони мають різні подоби в називніи, знахіднім та кличнім падіжі в однині.
У ряди-годи трапляється й ужиток подіб кличного падіжа на ‘-е’ і на ‘-у’ для слів середнього роду, та це не стале явище й здебільшого поетичнє.
Ось путь до розділу на Вікіпедії про цей лад:
https://en.wikipedia.org/wiki/Active–stative_alignment
Я гадаю, що не слід тут спішити. І до речі, -ть у гинфинитивах це таки явище білше південно-західне.
У словниках південно-західного наріччя є форми “ясньовий (від ясень, ясінь), ярцьовий (від ярець, ячмінь), ярьовати (від ярь, весна)” і так далі, ось це -ьов- сучасний суфікс з -ов (< псл. -ovъ і -ovati) зі збереженням м’якого знаку іменника чи старе -ев (< псл. -ev і -evati), що зазнало йокання?
Перехід “е” в “о” після історично напівмняких приголосних, а особливо в ненаголошеному складі – звичайне явище в украйинських говірках. Деякі з цих змін потрапили до зразкової мови, а деякі – ні. Я гадаю, що йих не надібно галмувать.
crœqua
/ˈkrykʋɑ/