Останні події

 А що до неживих речей звичайно не звертаються, тим і подоба кличного падіжа зосталась така сама, як подоба називного падіжа.

Але неживі тепер можуть бути ч. та ж. р, то й там так само є збіг називний-кличний, логично подумавши? 

Ну так, -s надавало значіння анимизму, -m — інанимизму, імінники на -h₂ були первісно колективні. Звідси й виходе ч. р: nom. -s, acc. -m, для с. р: nom. -m, acc. -m. 

Я гадаю, що не слід тут спішити. І до речі, -ть у гинфинитивах це таки явище білше південно-західне. 

Ви помиляєтесь.

Гадаю, таки -уй — кенгуруй та таке

Це давня індоєвропщина — подоби називного, знахідного та кличного падіжів скрізь збігалися у слів середнього роду. Так було в усіх давніх індоєвропських мовах, порівняй з лат. < bellum> (одн. назв. bellum, знах. bellum, кл. bellum, мн. назв. bella знах. bella кл. bella), д.-гр. <δένδρον> (одн. назв. δένδρον, знах. δένδρον, кл. δένδρον, мн. назв. δένδρα знах. δένδρα кл. δένδρα) та н.-гр. <δέντρο> (те саме) тощо. Гадають, що це давня спадщина з часів, коли праіндоєвропська мова буцім мала активно-стативний синтактичній лад та тільки два роди йменників — активний (живий) та інактивний (неживий). Цей синтактичний лад прикметний по тім, що суб’єкти й об’єкти в речінні класифікують не по синтактичнім значінні (підмет чи додаток), а по семантичнім — чи суб’єкт справді діє щось, чи ні. Одповідно до цього й добірають подобу йменників.

Слова інактивного (неживого) роду, що згодом стали середнім родом, значили неживі предмети та явища. Вони ніколи не могли бути семантичніми діячами, тож за часів активно-стативного ладу завсіди мали однакову подобу. Байдуже до того, чи вони суб’єкт, чи об’єкт у речінні.

Дійшовши нарешті номінативного (теперішнього) ладу, праіндоєвропська мова зберігла старий звичай. Слова середнього роду й далі не міняли своєї подоби, стаючи чи то підметом (називний падіж), чи простим додатком (знахідний). А що до неживих речей звичайно не звертаються, тим і подоба кличного падіжа зосталась така сама, як подоба називного падіжа. Тим-то ці три падіжі мають однакову подобу в іменників середнього роду. А тепер не бачу розуму щось міняти, як мова давніше була нічого не зміняла.

Інша річ із словами, що подобою називного падіжа вдають середній рід, але самі — чоловічого роду. Наприклад: батько, забудько. Вони мають різні подоби в називніи, знахіднім та кличнім падіжі в однині.

У ряди-годи трапляється й ужиток подіб кличного падіжа на ‘-е’ і на ‘-у’ для слів середнього роду, та це не стале явище й здебільшого поетичнє.

Ось путь до розділу на Вікіпедії про цей лад:
https://en.wikipedia.org/wiki/Active–stative_alignment

Я гадаю, що не слід тут спішити. І до речі, -ть у гинфинитивах це таки явище білше південно-західне. 

У словниках південно-західного наріччя є форми “ясньовий (від ясень, ясінь), ярцьовий (від ярець, ячмінь), ярьовати (від ярь, весна)” і так далі, ось це -ьов- сучасний суфікс з -ов (< псл. -ovъ і -ovati) зі збереженням м’якого знаку іменника чи старе -ев (< псл. -ev і -evati), що зазнало йокання?

Перехід “е” в “о” після історично напівмняких приголосних, а особливо в ненаголошеному складі – звичайне явище в украйинських говірках. Деякі з цих змін потрапили до зразкової мови, а деякі – ні. Я гадаю, що йих не надібно галмувать.

Є, то я забув. І не забувайте, що в нас під тиском московської ніхто не користа з кличного. І ще, чого це в нас у середнього роду кличний відмінок такий же як називний? Хиба не логичніше, що він би так само став -е/-у? 

А чому слова на -о не мають кличного? Чому не маєстре, приміром?

Або ж усе таки ось як: -і, -у автоматично стають -ій, -ув (ч. р.), та мабуть не всюди так вийде. 

Мабуть зазнало йокання.