Освічений і обдарований, Генріх правив як представник європейського абсолютизму, до кінця царювання жорстко переслідував своїх дійсних і уявних політичних опонентів.
Походження
З нім. Heinrich <давн.верх.нім. Heimrih, Haimirich < зах.праґерм. *Haimarīk < праґерм. *Haimarīks( *haimaz “дім” + *rīks “князь”). Пізніше, з анґл. Henry
Галицько-Волинський лїтопис (Острозький спис)( лїто 6797 від твореня свїту(1289 л.Хс.))
«И прише(д) Ин(ь)дрихъ, кнѧзь вро(т)слав(ь)скыи и выгнаша его хотѧ сам кнѧжити.».
Опис битви за володу рода Пястів у Краковї мїж братама Болеславом та Кондратом, у котру згодом уступає третий брат–Генрих (1281, 1289).
Пор. чїс. Jindřich.
Давн.рус. Ин(ь)дрихъ(1292*) /ˈindrʲix/ ← стар.верх.нїм. Heinrih /ˈhei̯nrʲix/
*Саме спосудженя могло відбути ся до кінця 12 ст., як на то каже неприйнятя нїм. /h/. Або, радше, воно таки відбуло ся коли в 13 ст., але до перехода /ɣ̞/>/ɦ/.
Индрих•(ъ)
У сїм словї є сильна мога вож воно є спосуджене через котрий північний говір(ильмїнсько словїнський). Але в кождім разї, причина зникненя ‹н› є незвичність злук *N+C у слов. мовах. ‹Инъгваръ› є пізнїший двійник, и тут той нагал є розвязаний уставленям редукованого(як ото в ‹Онъдрѣи›). Себто, твари ‹Игорь, Иворь› суть першї ниж той ‹Ин(ъ)гваръ›.
Саме в разї ‹Ин(ь)дрих›, я вїрю вож тут нема й не бисть єра, бо час спосуди, є мабуть по їх занепадї. О сїм говорить сам навій злуки ‹ндр›. Про мене, вна є ся зявила не як наслїдок тяжкости челенкуваня *N+C, а того *S+S. Тому перед тим неприпустимим пуком, ставля /d/(ще давнїше знаний уставний суголосен у пуках *r+s/z). Тако, /r/ тепер стоїть перед запином(plosive, stop), и пук є допустимий( C+S–[dr]), дарма що /n/ перед суголосним усе ще нерідський(або ще часно(частково)). Пор. у сїй же лїтописи: ‹Кон(ъ)дратъ›=‹Кондрат› ← нїм. Konrad. То би також годило ся з часослівям: утрата носових ста в меджах 10 ст., а такі химерні пуки як *SS, явля ся щойно по сер. 12 ст., то й злуки з носовими в кінцї склада вже биху звичнїшими, ниж пуки посталі в 12 ст.
/'indrʲix/~/'indrɪx/~/'i̞ndri̞x/~/'ə̟ndrɛx/~/ˈɪndrɪx/~/ˈendrex/~/ˈindrɛx/–/jindrʲix/~/ˈjindrɪx/~/ˈjɪndrɪx/~/ˈjə̟ndr(ʲ)ə̟x/~/ˈɦə̟ndrɛx/~/ˈɦɪndrɛx/~/ˈʕɪndrɪx/~/ˌdrɪx/
Индрих
Indrix
Галицько-Волинський лїтопис (Острозький спис)( лїто 6797 від твореня свїту(1289 л.Хс.))
«И прише(д) Ин(ь)дрихъ, кнѧзь вро(т)слав(ь)скыи и выгнаша его хотѧ сам кнѧжити.».
Опис битви за володу рода Пястів у Краковї мїж братама Болеславом та Кондратом, у котру згодом уступає третий брат–Генрих (1281, 1289).
Пор. чїс. Jindřich.
Давн.рус. Ин(ь)дрихъ(1292*) /ˈindrʲix/ ← стар.верх.нїм. Heinrih /ˈhei̯nrʲix/
*Саме спосудженя могло відбути ся до кінця 12 ст., як на то каже неприйнятя нїм. /h/. Або, радше, воно таки відбуло ся коли в 13 ст., але до перехода /ɣ̞/>/ɦ/.
Индрих•(ъ)
+
'н' никне лише перед 'г'?
?
Могли бисте яснити?
Ин(ъ)гваръ → Игорь
У сїм словї є сильна мога вож воно є спосуджене через котрий північний говір(ильмїнсько словїнський). Але в кождім разї, причина зникненя ‹н› є незвичність злук *N+C у слов. мовах. ‹Инъгваръ› є пізнїший двійник, и тут той нагал є розвязаний уставленям редукованого(як ото в ‹Онъдрѣи›). Себто, твари ‹Игорь, Иворь› суть першї ниж той ‹Ин(ъ)гваръ›.
Саме в разї ‹Ин(ь)дрих›, я вїрю вож тут нема й не бисть єра, бо час спосуди, є мабуть по їх занепадї. О сїм говорить сам навій злуки ‹ндр›. Про мене, вна є ся зявила не як наслїдок тяжкости челенкуваня *N+C, а того *S+S. Тому перед тим неприпустимим пуком, ставля /d/(ще давнїше знаний уставний суголосен у пуках *r+s/z). Тако, /r/ тепер стоїть перед запином(plosive, stop), и пук є допустимий( C+S–[dr]), дарма що /n/ перед суголосним усе ще нерідський(або ще часно(частково)). Пор. у сїй же лїтописи: ‹Кон(ъ)дратъ›=‹Кондрат› ← нїм. Konrad. То би також годило ся з часослівям: утрата носових ста в меджах 10 ст., а такі химерні пуки як *SS, явля ся щойно по сер. 12 ст., то й злуки з носовими в кінцї склада вже биху звичнїшими, ниж пуки посталі в 12 ст.