Ѥсм взприинѧв тѡї слова бѡльшє ꙗк’ "Мꙑ нє можємо...". Та україинска азбука то ѥ ино ѡдросток раннєѣ кирилицѣ. Ба, она ѥ дужє далєка ѡд пєрє̀данноѣ русскоѣ кирилицѣ.
«Українська абетка має в основі кирилицю і складається з 33 літер:...»
И минѣ ѥ вѣдома Википє̀дьꙗ.
«слова в такім записі засвідчені в слівницях.»
Там’ онꙑ можуть стоꙗти тѡлькꙑ за вꙑмолву [ɸ̞] и такє письмо нєхтуеть давнѣишою вꙑмолвою [xw].
«Коли є можливість іскоротити кількість буков у писаному реченні, то чому би з неї не скористати?»
Пꙑтаньѥ ѥ: а чому ѥ из нєѣ корꙑстати? Хꙑба мєншє число букв, ’шчє там’ кдє онꙑ суть нєнуднѡї, чимс’ взагалѣ поможеть? Нѣ. То и ѥ нам сѧ питати, чи ѥ простота, котру Вꙑ мнитє, вѣскꙑи чинник у письмѣ.
«Ясна річ, що не стає вкремих буков про 'дж', 'дз', це вже вади сучасного письма й азбуки,...»
То ѥ нє так’. Суть сєрє̀д словѣнскꙑх письмє̀н и отѡї про звѧгꙑ [d͡ʒ] [d͡z], пєрвинно [d͡zʲ] [d͡ʑ]–давнєсєрбскє ⟨Ꙉ ꙉ⟩, румꙑнскє ⟨Џ џ⟩ 14 ст҇л, про двопис ⟨Дз дз⟩–⟨Ꙁ ꙁ⟩, ⟨Ѕ ѕ, Ꙃ ꙃ⟩, алє чому ѥ їих у русскѡи пєрє̀давшчинѣ нє було и ꙗк онꙑ суть до рѣчи там’ чи нѣ, ѥ складнѣишє.
«Наштшо писати 'штш', коли можна написати 'щ'?»
Є҅т’ ѥсм нє слухав ничто о писаньїи ⟨штш ⟩. Оно такє взагалѣ нє имаеть жадєн змꙑсл. Что ѥ минѣ знаїомє, то писаньѥ ⟨шч⟩ и своѣ мѣненьꙗ чому нам ѥ крашє лишити простоту на корꙑсть згѡдности, ꙗ ’сми також’ ужє вꙑклав вишє, рачжу почитати.
Думаю таки +