Не англійське, а середньолатинське.

запозичення із середньолатинської мови;
слат. terminus «слово зі строго визначеним науковим поняттям» походить від лат. terminus «пограничний (межовий) знак; закінчення, кінець, межа»;

⟨ це русизм ⟩
⟨ таке саме українське як і москальстке ⟩

Так, саме тому це русизм.
Проте твар "крайняк" не засвідчений у такому значенні.
крайня́к «мешканець колишньої Стрийської округи в Галичині»

1. Мова має властивість змінюватися. Це не точна наука де 2+2=4.
2. Слово «крайняк» походить від слова «край», в даному випадку кінець чогось, так само як вираз «КРАЙній термін».

Мішанина з українських та неукраїнських частин в одному слові (укр. "росіян-" і лат. "-изм") не прикметна для української мови. Кажіть лучче "російщина" чи, ще лучче, як на мене: "московщина".

Я дав таке на пропозицію:
-ізм (особливість мови)
Пишу так, аби люди розуміли :(

Згадайте Шевченка:
> Піде в свою Московщину, а дівчина гине.

Оце -щина завжди означало землі, терени. Не пригадую жодного випадку, щоб воно якось инакше вживалося.

А термін латинське, строк є слов'янським словом. Не тільки московським

Якщо Росія слов'янська країна, то може одразу по-російськи станемо говорити?

"Мішанина з українських та неукраїнських частин в одному слові (укр. "росіян-" і лат. "-изм")"

"Росіян-" є "ꙋкраııньска кястıна"?!

Austrьцьꙑ, вгıваıѫтьı "rossiy-" на познакьеньıє moscovьскоґо творıтє плѫтанıнѫ, вꙑгѡдьнѫ moscovьскıнѣ, бо оно є ѡд grecьск. "Ρωςία", кьтьо знакıть "Рꙋсь", "Ꙋкраııна".

"Оце -щина завжди означало землі, терени. Не пригадую жодного випадку, щоб воно якось инакше вживалося."

То є нє "оце -щина", а "-ьск-" + "-ıн(а)". "-ьск-" ꙋказꙋıє на ѡдносьеньıє. "-ıн(а)" ꙋказꙋıє на одıнıцьѫ кєоґосı. Томꙋ "moscovьскıна" є просто кьтьосı moscovьскє, нє конькьє зємльа.

"Якщо Росія слов'янська країна, то може одразу по-російськи станемо говорити?"

Прıдꙋрък. Moscovьскıна є нєсловьѣньска краııна, бо moscovьѣнє сѫть нєсловьѣнє.

‹конькьє›

Tuar /ˈkont͡ʃɛ/ [ˈkʷɔnt͡ʃɛ] e istin ("syncopation") peruœstnoho *‹conecynoe› */koˈnæt͡ʃnɛ/.

Isce naibary dua védomuix priclada tacovoho istinou u rousscœy móuvé sõty (ou I. Franca): [ˈbɑtʃkɑ (*bɑtʲʃkɑ)] ← */ˈbɑtʲuʃkɑ/ ‹bathiouxyca› ("panoteç"), ta [bɛz̥ˈpæt͡ʃnɛ] ← */bɛzpəˈrɛt͡ʃnɛ/ ‹bezpèrêcynoe›.

A tomou pisati e yix isprauno, œdguibaiõtyi istin, is znacomy ‹ ' ›:

‹con'cy'oe›,
‹bat'xyca›,
‹bezpè'cynoe›,

a Vasyoiõ cuiriliçeiõ, teaclo:
‹кон'кь'ое› (*‹конькьноє›)
‹бат'хька› (*‹батюхька›)
‹бєзпь́'чьное› (*‹бєзпьрє́кьноє›).

Ви віддаєте свій голос за російське слово.
Почитайте:
uk.wikipedia.org: Ікавізм

Є й инші слова без "і" там, де його годилось би сподіватись: "Бог", "народ", "мед". Може, "строк" зостався в ужитку, ще одколи (до 17-го століття) серед українських говірок північні були шановані більше, ніж південно-східні. У північних говірках ікання поширилось пізніше, менше й не так твердо, як у південно-східних. Чи візьміть прийменника "од" і префікса "од-". Хоч і є в них ікучі одміни "від" і "від-", їх уживають тільки в говірках Західної України та, з наполягання галичан, у книжках. У народній мові Центральної, Східної й Південної України вживають тільки давніших неікучих одмін.

Не знаю, з чого почати й як уже пояснити, бо я до сього питання вже писав, пояснюючи, не раз і не мало... :(

Форми бог, нарóд суть іспосуди з цсл. та рос. Питомі твари суть: біг, нáрід.

Крім випадків типу <бог, нарóд>, не всюди <о> на письмі значить відсутність "ікавізму". Передусім слід розуміти (затямити собі вже кінець кінцем!), що "ікавізм" є явище всеохопне для абсолютно всіх без винятку говірок укр.м.
Тяма "ікавізм" є сама по собі крива й веде в оману, бо сугерує дуже схематичне бачення, що існують, буцім, лише дві полярні можливості (рефлекси): "і" - з одного боку, коли на письмі є <і> з *о, та "о" - з другого, коли на письмі є <о> з *о в умовах критого складу. Вірне йменування явища, хоча й довше, є "звуження" *о, і не "в критім складі", а перед *ь, *ъ "слабкими" (бо "звуження" те почалося ще за їх доби, а не після!), й зумовлене було як раз наявністю тих слабких редукованих, а саме "гармонізацією" *о, тобто "підлаштуванням" *о тембру/фарбі тих *ь, *ъ - конкретне явище, яке вписується в загальне/ширше явище укр. фонології - регресивної внутріскладової гармонії/асиміляції (відбитої зокрема в регресивнім "аканні" доби Литовського князівства, в звуженні *е перед *ь, *ъ слабкими, в переході *е в /о/ перед "твердими" голосними наступного складу). Коротко таке "звужене" *о може бути звано: "звужене"; інколи я вживаю: "гармонізоване". Серед хибних означень є ще: "подовжене" - українська мова не знає фонематичної довготи голосних.
З термінологію - сподіваюся(!) - розібралися.

Ідемо далі, вертаючи до тези, що не всюди <о> не письмі, де би - ніби - слід очікувати <і>, значить, що тої "звуження/гармонізації" *о там нема.
По-перше, "звуження/гармонізація" *о є представлено цілим розмаєм різних рефлексів (подати їх символами МФА я тут, жаль, не можу, бо ся сторінка їх - чомусь - не відображає). Тому я вище й писав про хибність однобокого ділення на "ікавізм" (бо <i> на письмі) та його "відсутність" (бо не бачимо <i> на письмі, чи не чуємо [i]). Серед тих рефлексів суть й алофони різного типу кардинальних голосних: "о", "у", "и", "і", та дифтонги/дифтонгоїди типу "уо", "уе" (Увага!: їх типу, а не конкретно "о", "у", "и", "і", "уо", "уе").

А тепер конкретно до <о> на письмі в писаних діалектних формах та тих, що з <о> (дужки <...> значать: "на письмі; писано; графічно"!) потрапили в літ. стандарт. Крім ‹бог›, ‹народ› є в укр. м. чи мало ще слів з <о> ненаголошеним у позиції / в умовах очікуваного "звуження/гармонізації". В тих із їх, у яких нема підстав бачити в них спосуду (бог, народ), <о> має бути пояснено наслідком спрощення "уо"-подібного дифтонгу/дифтонгоїда т.зв. "києво-поліського" (в історичнім фонологічнім плані) походження. В т.зв. "києво-поліській" історичній зоні говірок *о "звужене" було представлене загалом рядом алофонів дифтонгічних рефлексів типу "уо" (та "уе"). В умовах ненаголошеного складу такі алофони типу "уо" згодом (та явно, в доволі пізню добу, аж під ХХ століття) "спрощувалися" в монофтонг типу "о", який в умовах укр. графіки й було відбито на письмі як <о>. Хоча, на ділі, й сама фарба/якість відповідного голосного за тим <о> є в мовленні по говірках часто інша ніж в <о> відкритого складу. До прикладів такої монофтонгізації первісного "звуженого" *о, відбитого первісно дифтонгом/дифтонгоїдом типу "уо" в ненаголошеній позиції належить, на пр., "поліське" ‹сквознЯк ← *скв{uo}зняк›. З огляду на наголос таке пояснення (а відповідно й аргумент про її питомість) може мати форма: <можлúв-> з *м{uo}жлúв-, але з певністю про се твердити не можна (ляд. możliwo). Але форма <мóжна> з <ó> є чужа безперечно.

Отже гадати/бачити в <о> на місці *о "вузького" збереження первісного *о є принципіальна помилка.
Виною тої помилки є зокрема сама українська графіка, не здатна передати справжню укр. фонологію.

Єлисію, напишіть будь ласка чи була у мові Київської Руси, або чи є досі щонайменше в говірках української мови фонема проміжна за звучанням між "е" та "о", яку в системі МФА позначають [œ].

Мѣнітє правѣ сьсь звѫк: en.wikipedia.org: Open-mid front rounded vowel ? Сє достовѣрно нє вѣмь. Пєрєголос *о ідє ("went"), вѣдомо, двоіако: 1) вуго-лінскъі, чі "галічскъі" (шіроко; сіѫдъі тѧгнѫть і Покѫтіє, і Буковіна, к.і.), та 2) сєрєдскъі, чі "полѣсскъі" (шіроко, Къієвщіна-Полѣсіє-Пѡлтавщіна к.і.).

"Галічскъи" пєрєголос да розмаи звѫкѡв рѧду [y~ʏ~ʉ] — сє бо въішшого ѡд рѧду мѣста [œ], сє бо, загалъм вьрхніого рѧду (en.wikipedia.org: Template:IPA vowels); іако самъіх — інозвѫкъі (monophthongs), чі і лѫчьно з іншімі голоснъімі — дво- чі трізвѫкъі (di- and triphthongs), або двоїтї чі троїтї звѫкъі (or di- and triphthongoids), в мєджах того самого (вьрхніого) рѧду. Про сє іа сѫџѫ по: 1) тому, іако мълвѧть на Закарпатіѣ (а то є чѧсть уго-ліну), 2) трѫдѣх С. Ніколаієва, із Москвъі, о пъітанъіх говорѣх Буковінъі, Надсаніа, Карпатіа (чому іого? ѡн бо є наі-тъчьно пісал чютї звѫкъі, тъчьно по МФА), та 3) тому, іако пьрвѣснї крѫглєнї звѫкъі вьрхніого рѧду бѣ плєтєно/мѣшєно зъ звѫкъм нєкрѫглєнъім [i] — того жє рѧду, а нє зъ звѫкъм [e~ɛ~ɜ].

"Полѣсскъи" пєрєголос бѣ в двозвѫкъі, вѣдомо, рѧду вьрхніо-заднього та сєрєдніо-задніого — іако {u}+{o}. Та {uo} є іно загална і пріблізна чьртіна ("sketch") на дѣлѣ пьстръіні рѡзнъіх звѫкѡв тъіх двозвѫкѡв по добѣ {u+o} (нє одіного двозвѫка [uo]!), дє за пьрвъи пѡл двозвѫкѡв — {u}, можѫть іті: [u~ʊ~ʉ~ɯ], а за другъи — {o}: [ɔ~o~o̝(~ɒ?)], вѡлно лѫчєнъіх меџь собоіѫ. А че і [œ]. Іа'м' сам нє чюл. Трѫдъі старї про говоръі Полѣсіа сѫть дє бѡлшє бєздѡбь ("useless") — звѫкъі бо в ніх пісано къіріліцєіѫ, і лучіті ("match") їх зъ знакъі МФА є чѧсто дужє тѧжько, і тому і знаті, бѣ лі мѣчєно звѫк [œ], або ні.

Прото, є вум ("причина, резон, reason") імніті звѫк [œ] на дѣлѣ бѣ/є в "полѣсскъіх" говорах (!: даіѫ в "", нє мѣніѫ бо самоіє іно Полѣсіє, а всіакї говоръі шірєніа {uo}). А ть жє крѡм рѧду рєчонъіх двозвѫкѡв по добѣ {uo} ({uo}-type diphthongs), знамєнаіѫть іщє двозвѫкъі по добѣ {u+e}. Про двозвѫкъі сіакого шібу є пісано рѡзнодє, на пр., тут: http://litopys.org.ua/ukrmova/um161.htm (дів. там: <твêк, твиêк> "тѡк", або іщє на Вікі: <вуел, муей> "вѡл" — іді знаи, чьто іменно за звѫкъі сѫть за тъімі пісмѧмі...). Само жє по собѣ {е} прѧмо із *о в слѣд пєрєголосу нікнѫті можє ("could") лєдвє. І скорѣи за тъім "{e}", намнѣи давнѣи, а то і нъінѣ, стоіѧ/стоїть звѫк [œ], іако: *о → {uo} → [ʉœ]. А пак ужє із сіого [ʉœ] стало бѣ: [ʉɛ]. Та і то, кто вѣсть, можє і нѣ то "чістє" [-ɛ] там, а [-ɛᵝ], чьто є "жѧтъи" рѡзновід звѫк [œ], сі рѣчь: open-mid front compressed vowel [ɛᵝ] проті open-mid front rounded vowel [œ], крѡмь іщє low-mid front rounded vowel [œ̞ ] (віџь.: en.wikipedia.org: Open-mid front rounded vowel); а іщє такъи є: [ɶ] — (near) open front rounded vowel чі (near) low front rounded vowel. Всі тї звѫкъі сѫть "меџь {o} і {e}". І за пісанъім, іако: <твêк, твиêк, вуел, муей> сѫть, вѣдѣ, [œ ~ œ̞ ~ ɛᵝ ~ ɶ], чі намнѣи дєкотрї/дєкотръи із сіх звѫкѡв.

«Хоч і є в них ікучі одміни "від" і "від-", їх уживають тільки в говірках Західної України та, з наполягання галичан, у книжках»

Ви пишете бредню, друже. Хоч я сам полюбляю дуже козацьке "од", є давні руські тексти з незахідної України зі свідченим "від".

Навіть у Котляревій Енеїді є "від".

Ви бачили його рукописа, що Ви такі певні? Бо в списку чи в друкованій книжці первісного текста можна одмінити як заманеться. Отут, наприклад, "від" ніде не трапляється: http://culture.ua/eneida/#.XpL0NFNNcwA. І мою думку підпирає те, що в живій розмовній мові більшої частини України "від(-)" ні од кого не чуємо. Чи Ви гадаєте, що Нечуй-Левицький дарма ганив галичан, що в книжках усюди заступали наше "од(-)" своїм "від(-)"?

Ну, Котляревський і "іого", "Трои" писав був.

Про живу мову не вигадуйте, я не в Канаді живу, щоб не чути живої української мови.

Чи ви й писати "она", "оно", "оріх", "огонь" пропонуєте?

==Ну, Котляревський і "іого", "Трои" писав був.==
Це справа правопису, а не вимови.

== Про живу мову не вигадуйте, я не в Канаді живу, щоб не чути живої української мови. ==
Я не знаю, що Ви маєте за живу розмовну мову. У говірках Центру, Сходу і Півдня України ніде немає "від(-)". Коли, може, трапляються в чиїйсь мові які вилучки, то це дався взнаки накинутий з Заходу вжиток. Може, людина робить у якій установі, де на папері вживають "від(-)", то вони собі перейняли таку мову. А в говірках такого немає.

== Чи ви й писати "она", "оно", "оріх", "огонь" пропонуєте? ==
А це як причетне до од(-) / від(-)?

«У говірках Центру, Сходу і Півдня України ніде немає "від(-)"»
Це неправда, хіба що ми з Вами в ріхних Українах живемо.

«А це як причетне до од(-) / від(-)?»
Найбезпосередніше!
Протезування "оно", "оріх", "огонь" це той самісінький процес, що протезування "от", це достеменно 'дне й те ж саме!
uk.wikipedia.org: Протеза

То скажіть мені, в якій говірці заведено вживать "від(-)", а не "од(-)". Я кажу не про поодинокі випадки, де на людях позначилась офіційна мова, а де так кажуть усі чи бодай більшість.
Як на мене, я б у взірцевій мові запровадив повну протезу, а не макаронічну, як тепер. Однак повелось, що в класиків усюди бачимо "од(-)", і од людей у Ц., С. і Пд. Україні я чув тільки те саме. З протезою "вод(-)" вимовляють на Волині, в Лемківщині, може ще де.

А ще Нечуй-Левицький (чи то не він, вже не пригадаю) писали щастє, буттє, життє, запитували "Чому?", одповідали "бо так писали у прадавнину".
Центральна Україна була під згубним впливом церковнослов'янської мови.
Гляньте на російську мову. У них слів без повноголосся є менше (!) за повноголосних слів!
Слов'янських слів з початковим "ю" більше за питомих з початковим "у"!
А все тому, що рідна мова маркувалася простою, церковна ж високою.
В Україні було так само.
Я теж колись як і Ви виступав проти Західної України щодо прагнення їхнього накинути свої говори усій Україні. Був таким, аж поки не зрозумів, що Західна Україна, Центральна, Східна, це лиш слова. Є єдина українська, руська мова. І на заході просто краще зберегли те, що на сході були знищили. Але щось краще зберегли ми, ту ж двоїну, що її немає у лемків, гуцулів, там вона вимерла, але саме на "Великій Україні" як звали тоді незахідну Україну двоїна збереглась. В кожному діялекті є збережено щось, що в часи війн і занепаду десь було втрачено.
І багато чого, що - ми би сказали - немає на Слобожанщині, Києві, але є на Заході, було по всій Укараїні аж до миті панування чужих народів на наших землях :(
Чудовий приклад — "звонити", "сужу", "сижу", "хожу"... Вся Україна казала тут "дз", "дж", геть вся. Але в мене так уже не говорять. І не тому, що це особливість наших говірок, ні, колись так і у нас говорили!
Але тепер я не почую тих звуків. Чому? Бо всюди російська мова. На дискотеках, у книжках, у музиці. Чи ж не буду я цуратися слів "джерело" бо в мене так не говорять? Просто ми це втрачаємо, а там, де російської\церковнословянської мови вплив не такий сильний, там це зберегли.
Але багато зберегли й ми (питома лексика проти різних "кобіт"). Треба не брати взірцем один говір, а шукати з кожного говору те рідне, що у нас забрали ті, хто панував на наших землях.

До речі, в давніх пам'ятках писано було "Вольга", а не церковне "Ольга", і так збереглося на півночі у північних діялектах — як і білоруське "Вольга"! Але було так усюди. Просто людям стало миліше церковне слово за рідне народне.

"Щастє", "життє" кажуть у Західній Україні.
Одміни "звонити", "сужу", "сижу", "хожу" побутували вже щонайменше в 19 столітті, як не давніше, і не мають нічого спільного з московською мовою. Це наслідок природного розвитку вимови. У словах "заважать", "гожий" теж колись вимовляли "дж", а в слові "звать" - "дз". Я десь читав, що в говірці рідного Шевченкового села за його життя теж казали "хожу", "сижу". Так легше вимовлять, тож люди несвідомо спрощують свою вимову. Що ж до "(В)ольги", то й тут ні церковнослов'янська ні московська мови не помішались. У давнину ще не було південно-східних говірок, а в Києві панувала північна говірка (що зосталась на Поліссі) із нахилом до приставного "в" перед "о" та "у", то й писали й казали "Вольга".
Що ж до мовного взору, то недаремно за його основу взяли найпоширеніші в українській мові південно-східні говірки. Тут сила саме в поширеності, а не в тому, хто лучче зберіг давніші слова, вимову й граматику. Коли й годиться що додавать з инших говірок, то тільки таке, що спрощує мову, а не вскладнює. Наприклад, коли вже в мові поширена протеза, то запровадить її всюди, як у деяких говірках. Чи взять із галицьких "кАжу", "пИшу", щоб наголос усюди був однаковий, як у "кАже(ш)", "кАжемо", "кАжете", "кАжуть".

Пробачте, але якщо Ви виступаєте за спрощення мови до "хожу", "сижу", "звонити" і не вбачаєте в цьому зросійщення, Ви нічим не кращі за тих людей, які не бачуть спольщення у словах "кобіта", "пительня".
Якось століття ті слова жили-поживали, прийшла Москва, і вони несподівано стали вимирати. Що це як не зросійщення. Те ж 19 століття є ніщо проти тисячоліття розвитку вкраїнської мови.

Пріч того, перевірив, навіть у Вікіпедії пише, що в Котляревій Енеїді було і "від" і "од", і хоч "од" було частіше, але "від" було теж. А ще писалось "радость", "боль", "поход". Що зайвий раз доводить як люде не мали любови до своєї мови і взорувались на книжну.

«Коли й годиться що додавать з инших говірок, то тільки таке, що спрощує мову, а не вскладнює»
Давайте, заберемо протезу - бо надто складно, давайте заберемо ікавізм - бо надто складно, зайва двоїна - надто складно, кличний відмінок теж викинемо - надто складно, геть букву ї, ґ - надто складно, заберемо м'яке ц - надто складно (щезла ледь не у всіх слов'ян), заберемо складномайбутній час - надто складно, давайте все заберемо, і ми будемо мати дуже зручну дуже просту праслов'янську мову - яка вже не буде українською.
Ні, я дуже поважаю Вас за ваш запал у боротьбі з полонізмами та росіянізмами, але мову захаращувати мотивуючи це "спрощенням" я не дозволю - таку політику голосили більшовики, коли знищували двоїну, кличний відмінок, вони теж виправдовувались тим, що "надто складно", "треба будувати соціялізм, там треба просту мову робітників", закінчилось тим, що ледве мову нашу й зберегли.
Мову робить мовою не простота, а риси, які їй є рідні і унікальні.

Написання <Вольга> значить не просто що в вимові тут є звук типу "{в}" + голосний "о" (який голосний "о"?), а <в> є там такий собі "ключ" тякти на те, що за <о> є там "незвичайний" звук. Про то писа Шевелів.
Кирилицю не бі творено для руської мови. Тому звуки ціглі в руській мові, яких не було в старобовгарській, просто не писали. Не могли, крім "вузьких" *о та *е, зокрема писати й звук [дж]. Що того звука не було чи що він є пізніший є дурство - давні памятки свідчать снагу передати сей звук засоби доступними, напр. арабського походження слова ге "могорич", "ходжа" писано то з <ч>, то з <дч>, то з <ж>, де жоден окремо з тих способів передачі не відповідає прямо звуку [дж], але знаючи що за звук є в мові оригиналу, знаємо що таке коливання в виборі знаків у мові давньоруській каже, що жаден із тих звуків під тими письменами там не є, який вони передають звичайно, а що то є звук геть инший - [дж]. Крім того, що кирилицю не було мислено первісно для руської, саме письмо руської мови було століттями взоровано на старослов'янське. Треба розуміти й знати контексти даної доби, місця, руки, та ще купи чого. В одних контекстїх писане <жена> не йме значити про вимову нич, не йме бо значити вимову [жена], в инших же контекстїх писане <жена> йме свідчити про вимову [жена] з [е], а не, даймо, з [о]. Тому доводи щоси про те, що там и там "скрізь/де більше писали од-, а не від-" суть нич, доки Ви не вмієте їх товмачити.

Карле-Франце, я не збираюсь сперечатись із Вами, де в Україні кажуть "од", а де "від". Побалакайте самі з людьми, що живуть у Ц., С. та Пд. Україні й розмовляють живою народною мовою, а не навчились її з книжок.
Що ж до спростіння, то Ви не зрозуміли тями моїх слів. Я кажу про нахил спрощувать, що зароджується та пробивається на поверхню в говірках цієї мови. Коли є нахил до приставних приголосних, то спрямовуваться на говірки з найповнішою протезою. Коли, як у галицьких говірках, перенесли наголос у словах на взір "кажу", "пишу", щоб він такий самий, як в инших одмінах теперішнього часу цих дієслів, то чому б не поширить це й на мовний узір? У деяких говірках кажуть "вишньою", "черешньою", тобто вживають не двох закінчень, а одного. Ще в деяких уживають в ор. одм. однини іменників 3-ї одміни закінченнів іменників 1-одміни: "ночою", "печою". Це отак дається взнаки давній нахил української мови руйнувать 3-ю одміну, що в їй колись були й давніші одміни таких слів, як "морква", "кістка", "запис", "Хотин". А ще є говірки, де кажуть "робе", "роблють". Там одна дієодміна замість двох. І це спростіння виникає саме собою, підсвідомо. Воно своє, українське. Як на мене, його годиться заохочувать. Якби Ви знали, яка простіша будова теперішньої української мови проти будови давньоруської мови, то Вам легше було б зрозуміть, про що я кажу.

По Вашому, люди не казали "від", а Котляревський з нітого ніцього вирішив собі просто взяти й писати де-не-де "від"?!
Чуднота.

"wertajuchy do temy" oho, a je odmina i bez "-sj(a)"?

""wertajuchy do temy" oho, a je odmina i bez "-sj(a)"?"

Maximє, кьтьо є ся стало?! Єстє заразıлı ся latinizatьıєоıѫ? То Вас є, мабꙋт', אלישע פרוש заразıв пѡд кѣс обговореньıьа Васєоґо правопıсꙋ. Нꙋ, ꙋ добродѣıьа Porushьа хотьа бꙑ правопıс є тъвковъıь, а ꙋ Вас є нєкрасьхьъıь за нꙑнѣхьньє cyrilıкьнє лıхо...

<...чи є потреба в окремій літері для ЦІЄЇ ФОНЕМИ>

Въ Вашемь пъітаніѣ Вам і ѡдвѣт. :)

Щіро, іа нє бачѫ вум імніті звѫк "меџь {а} і {е}" в /ѣ/ в добѫ Древніої Русі. І нє вѣмо, чі вьхѫдъі по зєміах сєлітвъі словѣн "прасловѣнскє" */ѣ/ бѣ одін звѫк.

<(цікаво чи є досі цей звук у діялектах)>
Нє в русскъіх.

А стосовно "ѣ" в українській вікіпедії я читав, що його вимовляли в Давній Русі, як [ě], а в українській мові його почали вимовляти як [і]. А в фонетичній реконструкції праслов'янської мови звук [ѣ] умовно відновлюють як [æ] — звук, середній між [a] і [ɛ]. Однак, "Питання про те, як же звучав ять у праслов'янській мові, досі остаточно не розв'язане. Головною проблемою є широкий діапазон звуків, у які перейшов у різних слов'янських мовах — від [æ] до [i].":uk.wikipedia.org: Ять

<його вимовляли в Давній Русі, як [ě]>

Знак [ě] МФА не знає. Тому далі не'ма пріч говорити (то рїзкість не до Вас є, а до тих, хто таке пише).

Що до прасл.м., кмітьте сам там у речіннї: "умовно".
Осе:
"Питання про те, як же звучав ять у праслов'янській мові, досі остаточно не розв'язане. Головною проблемою є широкий діапазон звуків, у які перейшов у різних слов'янських мовах — від [æ] до [i]." - є вже лїпше.

Вони й не писали, що це транскрипція згідно МФА. Мабуть мали на увазі звук, який познають літерою "ě" в чеській та лужицьких мовах: ru.wikipedia.org: Ě
А те, що в давньорусьий це міг бути згідно МФА: [æː] чи [ɪ̯ɛː] я пригадав, що бачив у московській вікіпедії: ru.wikipedia.org: Древнерусский язык
І звісно, я наперед згідний, що Вікіпедія, особливо московська це м'яко кажучи не авторитет, але стаття там більш докладна, ніж в українській і вони категорично не стверджували, який саме звук точно вони передавали через "ѣ" та в якій частині Руси.
Та й мені видалося підозрілим, що словом "свѣя": http://starling.rinet.ru/cgi-bin/response.cgi?root=config&morpho=0&basename=%5Cdata%5Cie%5Cvasmer&first=1&off=&text_word=%D1%81%D0%B2%D0%B5%D0%B8&method_word=substring&ic_word=on&text_general=&method_general=substring&ic_general=on&text_origin=&method_origin=substring&ic_origin=on&text_trubachev=&method_trubachev=substring&ic_trubachev=on&text_editorial=&method_editorial=substring&ic_editorial=on&text_pages=&method_pages=substring&ic_pages=on&text_any=&method_any=substring&sort=word&ic_any=on
Передали слово "шведи", яке явно має звучати, як початок слова "Швеція" (Королівство Шведів) шведською мовою: Sverige [ˈsvæ̌rjɛ], цебто слово шведи (я на жаль не знайшов точно) скоріш за все має звук [æ̌] і схожий звук міг бути в словах "Швеція" і "шведи" близько 1000 років тому, але це тільки МОЯ ГІПОТЕЗА на ГІПОТЕТИЧНОМУ факті.

Що я можу Вам написати?
Вчіть українську мову.

Куди додати вставну голосну? <ѡ> є голосний. Мало?

Daniel Daught,
в "імла", "ірж" є голосний протетичний, тобо вставлений, якого первісно не було; крім того, закономірність його тут мовить (зумовлює) не просто скупчення будь яких приголосних, а саме плинних приголосних (l, m, n, r) перед иншим приголосним, між якими первісно був *ъ чи *ь; після голосного на кінці попереднього слова протетичний голосний у таких словах є зайвий. Слова ж типу "іскра" становлять геть инший випадок; тут, на відміну від прикладів "имла, иржа, имстити, ирвати" й по д. голосний *і є первісний, та й у таких словах голосний на початку слова може відпасти, зокрема після голосного на кінці попереднього слова; форму "скра" є й засвідчено поруч з формою "іскра" в тім самім значенні.

Просто незручно говорити - там зрік. Там ізрік було би легше.

у якомусь логічному сенсі він правий, бо:

межа може бути уявно і неуявно проведена,у всіх випадках - ця межа має свою виразну товщу, ту чи іншу.
А край. це вже край, ще далі - на краю товщі(ширини) межі.
ну це я так подумав що в принципі - МОЖЛИВО.

Якщо шукати заміну для всіх запозичених слів — це нереальний обсяг роботи. Пропоную зупинитися на тих, які є явними русизмами і новоутвореними англіцизмами, а ті, що перейняті давно і добре вписуються у мову, визнати повноправними. Слово "термін" якраз таке. З ним інша проблема - його часто використовують там, де правильніше вжити "строк".

Дуже дурне "словосполучення". По 1., тавтологія та плеоназм, саме бо вже лат. слово terminus значить "край, кінець, границя, грань, рубіж", а по 2. <термін> є слово яте.

Згоден, це "масло масляне". Просто у нас дуже поширене використання слова "термін" замість слова "час" або "строк", тому з’являються такі варіанти.

термін (час)

Дійсно.

vczit Movu. V nij sze bagato pryhovano nespodivanok ;)

same tak!!

sze je take slovo, jek VYNYK — vin VYNYKATY — vono poznaczėje jek «rezultat», ale jekszo toczno — to «effekt».