Я би не сказав, шо в нашій сучасній мові слово “воїн” має геть високий стиль. Хоч раніше джерело є. Я все одно не бачу потреби жонини до “воїн”. На тій же сторінці в тому словнику до “ро́керка” є приклад “Ксена-воїн”. Хоча з 2001-го, може, тоді люди не були такі “свідомі”.
Не згоден з вами, шо жонина потрібна для всього. Наша мова, як багато європейських мов, котрі мають граматичні роди, деколи розрізняють граматичний рід та природний рід (чи лексико-граматичний розряд за статтю?). Слова, які морфологічно мають жіночий рід й позначають людей уживаються для обох статей і мають спільний рід (“голова”, “колега”, “староста”, “воєвода”, “няня”, “нероба”, “людина”, “суддя”, “сирота”, “рибалка”, “п’яниця” тощо), і навпаки, слова, котрі мають граматично чоловічий рід, але вживаються для обидвох (“сторож”, слова на -ько, -ало тощо). В іспанській слова на -а мають жіночий рід, але суфікс -ista (“lingüista”) вживається для обох родів. На мою думку, жонину потрібно, але не завжди обов’язково творити для слів-назв людей, коли вони мають чоловічий агентичний суфікс явний для мовців. І бажано не навмання, а за словотвірною паралеллю/моделлю зі словами, які вже є в мові. На прикалад, якшо слово має суфікси -ник, -ик, -ець, -(ув)ач, -ар, -тель, -ій, -ун, -ук, -чик, -ин (у назвах народів), -(а/я)нин тощо, чи чужі -ер (чи -р), -ор, -адор, -ист, -ант, -олог тощо. Інша важлива річ - множина. Слова чоловічого роду в множині часто мають загальний рід, лише слова жіночого роду в множині мозначать суто свій рід - жіночий. Дарма “День захисників” перейменивали на “День захисників та захисниць”. Ми кажемо “друзі”, не “друзі та подруги” (і, до речі, слово “друг” уживають і для жінок). Та “дякуємо лікарям”, не “дякуємо лікарям та лікаркам”. То невелика біда, може, й варто окремо відзначити заслуги двох статей у назві такого свята, нехай, але про мене, словотвір жонини надмірний і пхається до слів, котрі його не потребують. Як “воїн”. Воно веде до хибної думки, шо граматичний рід кожного слова-назви людини має взгоджуватися зі статею цієї людини, але наша граматика не має такої вимоги. Або веде до “кривого” словотвору, як із суфіксом -киня, котрий створили зі слова “членкиня”. Хоча, можливо, таке переосмислення морфології не зовсім “неправильне” з описової точки зору, таке в мовах трапляється, а згодом стає нормою.
