Усе частіше чую звідусіль, особливо, наче, від колишніх мовців московської, вищу вимову /и/ після м’якопіднебінних /к/, /г/, /х/. У деяких мовців та вимова досягає аж /і/ (< ѣ; e). Деколи таке звуцтво в людей іде поруч із нижчою й заднішою вимовою самого /і/ після шиплячих /ш/, /ж/, яка вже досягає артикуляції /и/ (“гроши” замість “гроші”, на приклад).
Ніколи не помічали схожого? Цікаво дізнатися від інших.
Якщо я Вас правильно зрозумів, то гадаю, що й у мене таке стрічається, щонайменше з /к/… Але я не знаю, як описати те все словами, тож ліпше запис кину, а Ви скажіть, чи то воно, чи ні: https://vocaroo.com/1ej2H5PUxRAq
Дякую за запис! Хоч у вас там вища вимова за звичайне /и/ (на слух), та я не про це. Така вимова питома, чув схоже ше з /е/. Вимова, про яку я говорю, часто ше вища, наближається (хоч зазвичай не тотожна) до [i]. Гм, не знаю. Коли натраплю на таке в якомусь видиві, то кину нижче посилання. Ше спробую знайти приклад із /і/ після /ш/, /ж/.
Uimóuva *ū he [i] po *k, *g, *x xotya i mogeity u nasyui dni bouti naslédcomy upluivou veatscui móuvui, ta sama o si ne e stòrônsca rousscœi móuvé. Se puitanïe e osuétlyeno ou Xeveliova u Історичій фонології української мови, §15, œd stôr. 299.
Osoblivo znacity u seimy puitanïé se mésto œdtui:
«Проведений аналіз історичних і діалектних даних виявив відмінності щодо
потрактування велярних перед у в трьох давньоукраїнських регіонах: київсько-поліському, східному галицько-подільському та карпатському. В останньому з них велярні взагалі не зазнали жодної зміни. У решті двох різниця в потрактуванні велярних стосувалася як хронології, так і самої суті справи. Реконструюючи загальний перебіг еволюції в київсько-поліській зоні, можна добачити його початок в асиміляціях прогресивного характеру: після ь у попередньому складі велярний звук (як правило k), що стояв одразу після нього або після s, пом’якшувався — процес, який нагадує третю палаталізацію і є ще одним проявом тенденції до двоскладової гармонії голосних (див. 14.2): *rus’bskyjb
*rus’bs’k’yjb. Після пом’якшеного велярного голосний у просувався ближче до переднього ряду й вимовлявся з вищим піднесенням. У висліді не обов’язково мусив з’являтися справжній i — але звук, настільки близький до нього, що написання типу роусьскии ставали можливими. Цим засвідчено повну реалізацію засади двоскладової гармонії. Навряд чи є випадковістю, що найдавніші написання типу ки представлено здебільшого саме в такому оточенні. Пом’якшені велярні, посталі таким робом унаслідок прогресивної асиміляції, згодом були перенесені в решту позицій, а сполуку “велярний + у заступлено сполукою “пом’якшений велярний
U còrôtcé, te tóucouanïe znacity, oge, tô yavisce, cyto cuiriliçeiõ pisiemo he [кы, гы, хы] → [кі, гі, хі], tô bui, su ménoiõ uimóuvui *[ɤ ~ ɯ] → [i], u istoté, bé/e ne *[kɤkɯ, ɣɤɣɯ, xɤxɯ] → [ki, ɣi, xi], a **[kʲɤkʲɯ, ɣʲɤɣʲɯ, xʲɤxʲɯ] → kʲɘ, ɣʲɘ, xʲɘ], ci [kʲɨ, ɣʲɨ, xʲɨ], a pac ouge u [kʲi, ɣʲi, xʲi], ale [i] tou e lixe naslédoc œd [kʲ, ɣʲ, xʲ], a ne na opacui.
Uimóuva *ū he [i] po *k, *g, *x xotya i mogeity u nasyui dni bouti naslédcomy upluivou veatscui móuvui, ta sama o si ne e stòrônsca rousscœi móuvé.
Ваша правда, є й таке. Ви ж розумієте, чому саме я ставлю це запитання. Чи є така вимова нині в мовців, від котрих її чути, вспадкована від рідних говірок, чи взята з московської з її комлементарним розподіленням /ɨ/ на [ɪ] та [ɨ] залжно від м’якості/твердості попередньої приголосної. На таку думку мене наводить і згадана мною вимова /і/ по /ш/, /ж/. Важливо ше знати, чи дійсно в тих говорах чути [i], чи це лише наближений, загальний опис. Також важливо знати, яку саме фонологічну природу має той звук. Чи є в фонетичній системі такого говору контраст між /и/ та /і/ наголошено й ненаголошено в позиціях по /г/, /к/, /х/.