/ˈβ̞ə̟lʲɣ̞ɛɫm/~/ˈβ̞iʎɦeɫʷm/~/ˈwɪlʲɣ̞e̞ɫmo/~/ˈwɪlʲɦe̞u̯mʊ/~/ˈwɪʎɣ̞e̞ɫem/~/ˈʋi̞lʲɦɛɫəm/~/ˈβ̞i̞̯͡ə̟lɣʲi̯͡e̞m/~/ˈβ̞i̞̯ə̟lɣʲi̞̯͡æɫʷ/;
/ˈβ̞ə̟ɫɣ̞ɛɫm/~/ˈβ̞iɫʷɦeɫʷm/~/we̞ɫɦaɫi̞m/~/ˈwɪɫɣ̞e̞ɫmo/~/ˈwɪu̯ɦe̞u̯mʊ//ˈwɪu̯ɦø̞u̯mʊ/~/ˈwə̟wɦœwmɔ/~/ˈwɪɫɣ̞e̞ɫem/~/ˈʋi̞ɫɦɛɫəm/~/ˈβ̞i̞̯͡ə̟lɣʲi̯͡e̞m/~/ˈβ̞i̞̯ə̟lɣʲi̞̯͡æɫʷ/
Вильгєлм, Вилгєлм
Vilhelm

Лїтопис Самійла Величка: Сказаніє о войні козацькой з поляками( часть осмая, роздѣлъ 2, ст. 121) ‹Вѣлгелм›
https://share.google/dVPcp390bpRpQ13D5

Имя є згадане в писані з ‹ѣ›, але я'сми досить тверд та буква ту має саме цїну букви ‹и› у тім лїтописї–[ɪ]. Найперше, там є дуже таких плутань, и в рідних и в чуджих словах(пор. Вѣтємбєркгъ~Витємбєрgъ). По друге, йні ймена мїст усе ще передають ся через давнїшу руську передавщину–чудже [і], [ɪ]– 'и' в письмї:‹Вилно, Висла›
Тяжча є справа з цїною ‹л›. У тім лїтописї перед приголосними [l] и [lʲ] ся не різнять(‹Лвовъ, Хмелницкому› як ‹жолнѣра›). Старшї спосуди напевно бережуть старі свої доби(на пр. ‹Олбрехтъ› з першим складом, насправди [wiɫ-] як старше */'woɫprɑɣd̥/*/'wo̞ɫ(ʊ̆)prɑɣdʊ̆/ ‹Ол(ъ)прахдъ›, ‹Фридрикъ›), а з таким молодшим именем певности є менше. Паду в жудь припустити, вож и то мя є передано старшим звичаєм– тоби ті ‹л› суть [ɫ]. Є міжно вож, кіль имя молоде, се є пад утореня лядского джерела(‹Wilhelm›), але 'це не є котре лядске мя або ймено мїста, котрі вбичайно суть передані якнайподібнїше до первини(‹Gродкомъ, Шліонску, Gнезно›).
Через то все, даю два твара–єден є пареданне перейнятя–*/ˈwɪɫɣ̞ɛɫm/, друге є перейнятя з литовської(/ˈʋʲɪlʲɣʲɛlmɐs/)–*/ˈwɪlʲɣ̞ɛɫm/.
Уставний голосний є в згодї зо звичним рушеням складів зо двома верхівями в руській, зокрема конечних(пор. тюрма:тюрєм, горно~горєн, цєнтр((Буковина)/t͡sɛntrɔ/; /t͡sɛnter/).

Рус. Вилгєлм ← (пізне)стар.рус.(~1720) Вѣлгелм ← лит. Vi̇̀lhelmas/ свїй. Vilhelm.

Вилгєлм•(ъ)/(о)