Я́ДУ́ХА, и.

1. жін. Задишка, спричинювана деякими захворюваннями серця або бронхів; астма. Люта ядуха розриває бідоласі груди ще відтоді, як повернувся з війни, увібравши в себе гнилизну Мазурських боліт (Валентин Речмедін, Весняні грози, 1961, 4); Він кілька років хворів на ядуху і говорив важко, ніби витискуючи з горла вугласті, необтесані слова (Спиридон Добровольський, Очаківський розмир, 1965, 398); До санаторіїв на береги Іссик-Кулю привозили хворих, котрих мучила серцева ядуха, слабість (Знання та праця, 1, 1972, 9).

2. чол. і жін., перен., розм. Уживається як лайливе слово. — А заробіток мій... хоч який там у дідька заробіток! .. І то ще гаразд, казав батькові хазяїн, все ж прибуток у хаті і хлопець до діла привикає. А своїх [дітей], ядуха проклятий, піди, не привчав (Микола Олійник, Чуєш.., 1959, 6).

Словник української мови: в 11 томах. — Том 11, 1980. — Стор. 626.