На захист "шокання"

Коротенький допис. Трохи думок, які в мене на голові вже давно. Може комусь цей допис стане цікавим, чи корисним.

Коли для вашої говірки “шокання” (вимова “щ” /шч/ у деяких словах як /шː~ш/) рідне, то не соромтеся його. А навпаки, не давайте нікому вас зупиняти, поправляти, чи змушувати чутися якимось “простолюдним” бовдуром.

Перш за все, в “шоканні” нема нич злого, чи “неправильного”. Ота “неправильність” то є часто річ дуже химерна, особливо, коли мова йде за фонетичні зміни в окремих словах. У сполучнику “що” (шчо <— што <— что <— чьто) у низці говірок відбулося спрощення групи приголосних /ʃt͡ʃ/ до /ʃ/ через проміжне [ʃː] (довге “ш”). Подоба “шо” (разом із “шось”, “ше”, тощо), правда, дійсно вторинна до “що”, й, здається, можна було би казати, шо те [ʃ] слід сприймати як алофон до /ʃt͡ʃ/. Та не всі говірки, де “що” вимовляється як “шо”, мають послідовний перехід будь-якого /ʃt͡ʃ/ у [ʃ]. І коли попрохаєте старших людей говорити виразніше, й повільніше, то ніде раптом не почуєте “шчо”, якшо на них не вплинуло літературне “що”, звісно ж. Де б не слухав, то подовженої вимови [ʃː] у “шо” не чув (може ви десь чули, скажіть), а чув лише коротке [ʃ], шо свідчить про змінну фонемного складу слова в говірках. Первинно як /ʃt͡ʃ/ з вимовою [ʃː], тоді з [ʃˑ], а пізніше вже як [ʃ] зі сприйняттям як одної фонеми /ʃ/. Таке спрощення, очевидно, через високу вживаність сполучника “що”.

Із погляду етимології, “що” направду первинне, але чому це має робити “шо” неправильним?

Схоже спрощення бачимо в московській, але там через “м’якшу” природу їхнього /ч/, сполука /шч/ (також /сч/, /зч/, та /жч/, окрім випадків із морфологічним фактором) часто спрощується до [шʲː], або [ɕː], як її описують через МФА. Тобто, якшо простіше, то довгий м’який “шь”. На таку вимову в московській не лише не дивляться косо, а й підтримують.

Нині ж маємо в мові серед багатьох мовців перейняте через московську те спрощення /ʃt͡ʃ/ до [ɕː]. Із “шшьо” (“що”), “шшье” (“ще”), “шшьастя” (“щастя”), тощо. Така вимова не лише побутує в людей, хто має в себе м’якішу вимову й /ч/ загалом, а й у тих, хто вимовляє, чи намагається вимовляти /ч/ “твердо”. Для московської таке здійснення (“realisation”) цілком логічне, де /ч/, будучи вже “м’яким” [t͡ɕ], не [t͡ʃ], чи [t͡ʂ], регресивно вподібнює до себе попередні /с/ (“с честью”), /ш/ (“щётка”), /з/ (“грузчик”), й /ж/ (“мужчина”) за своїм місцем творення. Для вкраїнської, особливо для тих, хто вимовляє /ч/ твердо, поява [ɕː] на місці /шч/ безпідставна. Тобто, коли /ч/ та /ш/ самі не м’які, то й нема підстав чекати м’якої вимови від спрощених /шч/. Найближчу питому вимову до [ɕː] (не тотожну), гадаю, можна хіба чекати в спрощеній вимові слів на “щі-”, як “щітка” (*ščetъka), “щіль” (*ščelь), чи “щічка” (меншильне до “щока”; *ščečьka) через піднебінну природу творення /і/ (як новий ять *e, чи злагоджене *o, де відбулося злиття з /ѣ/).

Звідси й московське “шо”, котре вони поцупили з українських говірок (про це, знову ж таки, свідчить твердість “ш”, і загалом, у московській “что” /што/ аж ніяк не могло спроститися до /шо/). Раніше вони його вживали в насмішку з “хахлоф”-простаків, сьо’дні вже самі користають із певною сленговою барвою.

Про мене, то коли вибирати між питомим спрощенням /шч/ до [ш], чи московським до “шь/шшь”, то вже є ліпше всім вимовляти [ш]. Найліпше, звісно, шоби ми мовили так, як нам рідно. Коли лишилася давня вимова “шчо”, то дай Боже, й далі мовте так повік, а якшо є пізніша вимова “шо”, то для чого вам її цуратися, а іншим соромити? Меншовартість, як на мене, й не без руки московців із їхнім насмішливим “шоканням”.

Кумедно, але в мене “шо” навпаки витискає з усного вжитку “шчо”. Від старших людей тільки так і чув: “шчо”, “шче”. “шчось”, а вже молодь те [ч] не вимовляє. Не знаю, чи то природним чином змінилася вимова, чи то є вплив сусідних говірок. Згідно з АУМ (том II, мапа 215), серед східних бойків (тут за східних маю бойків Франківщини) є й “шо”, й “шчо”, втім, остання форма таки має верх. А північніше, на Опіллю, дужче “шокають”. Може, то в мене якраз і є опільський уплив, не знаю.

Але то прикро, що такі східнобойківські риси помалу зникають, як не під упливом книжної мови, то під упливом інших говорів. Так, приміром, молодь частіше вживає приросток “ви-” (як у “вийти”, “витягати”, “вибігти”, “випити” тощо) замість “ві-” (війти, вікєгати, вібічи, віпити…), так само замість “дзерно”, “дзелений”, “дзелізо” тощо частіше вже кажуть “зерно”, “зелений”, але “желізо~джелізо” (як на Опіллю).

Цікаво, дякую, шо поділилися. Звісно, коли в вас зосталося /шч-/, то його тре’ берегти. Я гадаю, то в вас може бути вплив Львову. Тута всі шокають. У мене всі вчителі, й навіть викладачі рідної мови й літератури “шокали”, ті’ки деколи вимовляли /шч-/, зазвичай, за якогось офіційного контексту. Без сумнівів для них то був уплив офійності літературної мови. Чутно зразу, коли людині збережене /шч-/ рідне, а коли — ні.

Прикро направду. Цікаво розвиток із “ві-”. Бо первісно там є голосна *y ( /ъі/ ; *vy-).

Про свою говірку, то шкода як вимирає друга форма майбутнього часу (“буду” + [недоконане дієслово минулого часу] ), як “буду писав” (“писатиму”), “буде ходила” (ходитиме), “будуть знали” (“знатимуть”), тощо. Від молоді все менше й менше чути, а така гарна форма, яка часто прикрашає мовлення.

Цікаво, дякую, шо поділилися. Звісно, коли в вас зосталося /шч-/, то його тре’ берегти. Я гадаю, то в вас може бути вплив Львову. Тута всі шокають.

Можливо, на це ще й масова культура вплинула. Кузьма зі Самбора шокав, Дзідзьо зі Жидачівщини шокає, хлопці-львів’яни з Глави 94 шокають… За Братів Гадюкіних не згадаю тепер, проте Кузя вживав “же” як підрядний сполучник, нині й воно помалу відмирає.

Про свою говірку, то шкода як вимирає друга форма майбутнього часу (“буду” + [недоконане дієслово минулого часу] ), як “буду писав” (“писатиму”), “буде ходила” (ходитиме), “будуть знали” (“знатимуть”), тощо. Від молоді все менше й менше чути, а така гарна форма, яка часто прикрашає мовлення.

І я то помічаю. Більшість моїх приятелів зі Львівщини коли й уживають таку форму майбутнього часу, то суто іронічно (напр. “угу, будемо виділи”), але звично скажуть “буду” + дієсл. у теп. часі. А ті “писатиму”, “ходитиме” тощо про мене взагалі звучать дуже книжно.

А ті “писатиму”, “ходитиме” тощо про мене взагалі звучать дуже книжно.

Гм. Мені вона не сприймається книжною зовсім. То, видно, від говору залеже. Я не певний про межі поширеності синтетичної складної форми майб. часу (“робитиму”), але на заході вона точно є. Зустрічається також із переставленням частинки “мати” (*имати; “[to] have”; хоча в мовознавстві її заносять до суфіксу “-м-”) перед дієсловом: “му робити”, “ме казати”, “меш знати”. Здається, у Франка десь зустрічав, але не точно.

Зустрічається також із переставленням частинки “мати” (*имати; “[to] have”; хоча в мовознавстві її заносять до суфіксу “-м-”) перед дієсловом: “му робити”, “ме казати”, “меш знати”. Здається, у Франка десь зустрічав, але не точно.

На гуцулах, пригадую, так кажуть, та.

Особисто в мене шо’кання лучиться зі суржиком. Рядок Турока «Від старших людей тільки так і чув: “шчо”, “шче”. “шчось”, а вже молодь те [ч] не вимовляє.» це тільки підтверджує. Молодь активно переходить з московитської на українську, і це те покоління, котре не чуло живої неторканної української мови, а бачила тільки в книжках. Старшим же людям вона передалась спадково.

Щодо передмайбутнього часу, то для мене він здається наставним, неприродним. Прикладом, я можу зрозуміти чому цей час є в німецькій: бо там не має змоги відмінити дієприкметник у минулому часі, тому доводиться вводити конструкції. І він там має орґанічний вигляд, бо там не відмінюється минулина, а в нас це робити обов’язково.

«Ich werde gegangen sein»
дослівно: я буду пішовшим бути;
калька: я буду пішов;
От коли скуєте дієйменник в минулому часі, то тоді поговоримо. Поки ж це виглядає як калька німецької.

Молодь мого краю (Франківщина) з москальської мови на вкраїнську не переходить, бо й не була ніколи москвомовною. :) Тож у мене то трохи не те.

Молодь мого краю (Франківщина) з москальської мови на вкраїнську не переходить, бо й не була ніколи москвомовною. :) Тож у мене то трохи не те.

Чуючи на Франківщині оте “всьо”, “канешна” й різні кацапські матюки, можна звернути вгляд на перше моє речення.

Особисто в мене шо’кання лучиться зі суржиком.

Я, до речі, не певен, чи “всьо” є кацапським. Маю обережний здогад, що для галичан то може бути питома форма.

Особисто в мене шо’кання лучиться зі суржиком.

Хибний зв’язок. Я не дарма так багато згадував про московську в дописі вище. Слово “шо” — суто вкраїнське. У московській нема підстав для появи цього слова, бо 1) в ній нема сполучника /шчо/ (“що”), а є /што/ (“что” письмово), а тому нема підстав для фонетичного спрощення, 2) й навіть коли такий сполучник був би, то він спростився би до [ɕː~ɕ] (якшо по-простацьки, то “шшьо/шьо”, може письмово “шё/щё” на зразок “ещё” — укр. “іще/ще”). Тому, коли говорити за суржиковість “шокання”, треба спершу визначити, шо саме мається на гадці під словом “суржик”. Коли мішанина московської й української, чи вплив московської, то “шокання” не суржикове, бо, повторюю, “шо” — вкраїнське слово, не московське. Якшо йде мова за “простомов’я”, “просторіччя”, то я навіть і не знаю, як із такими аргументами сперечатися. Шо простацього в “шо” (вибачайте за товтологію)? Я чув у деяких мовців заходу, як /шч/ послідовно спрощувалося до довгого [шː] в інших словах, на приклад, у “шшастє” (“щастя”). Так, це вторинна вимова, але від частовживаного “що” такого спрощення можна легко чекати в багатьох.

Погоджуйтеся зі мною, чи ні, але я переконаний, шо великою долею на таке сприйняття “шо” в Україні вплинула московська мова й культура. У них, де не зазирни, образ українського селюка як смєшнова шокаюшшьева хахла. “Шокання” в них не просто так з’явилося, а користається саме для кепкування з нас. А деякі вкраїнці, телепні, котрими вони є, з московської надихнулися, й десятиліттями в кожну другу вкраїнську стрічку, сер’ял, чи шов (як “Квартал 95”) далі пхають цей образ сільського вкраїнця. Ото роками на тому проклятому “Квартал 95” були два надтипи вкраїнців: багатий, який мовить московською, й бідний україномовний селюк-простак. А деякі мовці вкраїнської з того наживаються. Увімкнеш “Лігу Сміху” кілька років тому, й бачиш загалом те саме: якшо мовці московської, то, не завжди, але зазвичай, грають звичайних людей, а якшо мовці вкраїнської, то обов’язково мають бути, або селюками, або якимись телепнями-гопниками зі Львова, які розмовляють суржиком. Хай ідуть вони всі до біса.

А деякі мовознавці далі верзуть за суржик і “шокання”. Зі всією повагою, але хай пан Олександер Аврааменко, замість ганити людей, котрі з діда “шокають”, ліпше би слідкував за тим, як багато він “ефкає”, й “ыкає”.

Пан Турок каже за свою говірку. На Львівщині й Тернопільщині ви майже не знайдете людей, хто би не “шокав”. А про молодь, то я вже частіше ву Львові від неї чую або “шчо”, або “шшьо”. Від старших людей “шо”. У поляків, здається, навіть є насмішлива кличка вкраїнців через їх “шокання” на взір моск. “пшек” (“поляк”), правда, не пам’ятаю як воно пишеться.

“Всьо” — питома вимова “все”, не московська. Моя сусідка каже “вшьо” (з переходом /с’/ до чогось близького з [ш]). Ви ж кажете в родовому відмінку “всього”, не “всего”. Ця зміна належить до того ж явища, шо бачимо в слові “сьогодні” від ранішого “сегодні”, “сьорбати” від “сербати”, чи “cьомий” від рінішого “семий”.

Додам, шо я чесно ніколи не бачив сутнього обгрунтування, чому “шокання” простацьке. Бо воно з московської? Брехня. Бо воно говіркове? Так, але тепер усі говіркові риси тоді називати “просторічними”, чи як?

Бо воно говіркове? Так, але тепер усі говіркові риси тоді називати “просторічними”, чи як?

Нині є значно гірша мода називати чи не всі говірки “суржиками”. Цензурних слів у відповідь на такі безглузді твердження дібрати не можу.

Особисто в мене шо’кання лучиться зі суржиком.

Хибний зв’язок. Я не дарма так багато згадував про московську в дописі вище. Слово “шо” — суто вкраїнське.

Я і так знаю, що він хибний. Я пояснив причину цієї лучі, бо часто шокання йде в комплекті зі суржиками.

“Всьо” — питома вимова “все”, не московська.

Було б славно, якби ви додали лучиво на джерело з обґрунтуванням. Для себе знайшов докази тільки існування таких слів як “всього” та “всьому”, але хотілося б більше дізнатись про це.

Нині є значно гірша мода називати чи не всі говірки “суржиками”. Цензурних слів у відповідь на такі безглузді твердження дібрати не можу.

Ну ви ж не будете заперечувати, що змосковщення все ж присутнє в обговорюваному випадку, й “всьо” це твердження не обрушить?

Було б славно, якби ви додали лучиво на джерело з обґрунтуванням.

В “Історичній фонології української мови” (перекладена на вкраїнську) Ю. Шевельова в 51 розділі з 824 сторінки. Я би скопіював сюди, але в моєму файлі текст лише сканований.

Укр. “всьо”, мабуь, вторинна подоба до “все”, шо виникла під упливом “всього”. Принаймні, я то так бачу. У словнику Грінченка, хоч окремо цього слова не дано, але воно є в реченнях, даних на приклад до інших слів. На приклад, до “бідня́ство” (“Дома він кинув таке бідняство, а застав — уже ї всьо.”), “потеле́пати” (“Як потелепав і всьо завалив.”), чи “розга́дувати” (“Задумався, розгадав всьо, що коли учинив, взяв го такий жаль.”). Усі речення взяті з “Галицько-руські народні леґенди” В. Гнатюка, й один раз із “Малорусскія народныя преданія и разсказы” М. Драгоманова.

Якшо говорити про /с/, то зміну з /е/ на “ьо” бачимо й у “сьомий”, “сьогодні”, чи “цей/сей” - “цьому/сьому”.

Ну ви ж не будете заперечувати, що змосковщення все ж присутнє в обговорюваному випадку, й “всьо” це твердження не обрушить?

Я загалом кажу. Останнім часом ото надибую нерідко твердження, що галицькі говори є просто польсько-вкраїнським суржиком. Тобто люд, що в то твердо вірить, не видить нич, крім книжної мови, а що є відмінним від неї, то вже буцім-то чужомовна єресь. Якби ж іще ті “борці за чистоту мови” знали, скільки черпаного є в любій їм літературній мові… :)

Щодо “всьо”: коли я читав про мовну дискусію кінця 19 — початку 20 століть, то в статті В. Чайченка (Б. Грінченка) “Галицькі вірші” (https://zbruc.eu/node/57483) прочитав таке:

Таких прикладів паралельного вживання і свого і московського — скільки хочете. Ось де-що.
…
„Кидає всьо“ і „усе своє“ (Горницький 88. 169 або ще 88. 171 = всьо і все), так само і у дд. Франка та в Масляка всьо (87. 241, 87. 388).

Вочевидь, тут Грінченко проти питомої форми “все” ставить буцім-то чуже “всьо”. Я на те не зважив перше, поки не надибав ужиток того “всьо” в повісті І. Франка “Борислав сміється”. Ото деякі витяги (https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=3875&page=6):

А він штильгукає та все кричить: “Віддай ми моє здоровлє, — окаяннику, жиде! Возьми собі тоту прокляту заробленину! Возьми си мої гроші кроваві, — всьо возьми! Лиш віддай ми моє здоровлє! В мене діти дрібні! Без руки не зароблю на них! Моя хата далеко! Без ноги не зайду до неї!”.

Але як скоро би-сь поважився другий раз, — то всьо пропало.

Ну, відрахуй же тото всьо, ци много ся лишить?

Можете самі текст погортати й найти ще приклади вжитку.

Вернімося до статті Грінченка: Франко в статті “Говоримо на вовка – скажімо і за вовка” (https://zbruc.eu/node/57490) на закид у бік форми “всьо” відповів так:

Не менше щасливий є д. Чайченко і з вичисленєм москалїзмів у галицьких поетів. По єго думці у декого з них москалїзми попадають ся „так часто, що часом не знаєш, за яку мову вважати ту, що вони нею пишуть“. Ось деякі з тих, по думцї д. Чайченка, москалїзмів: бездна (говорять Москалї коло Дрогобича), всьо (говорять Москалї трохи що не по всїх селах Галичини, поряд із „усе“)…

Та й не Франком одним. Лепкого почитаймо, скажімо, “Звичайну історію” (https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=6466&page=2):

Я лягав спати разом зо всіма, а по годині дрімки, як всьо каменем поснуло, вставав, світив свою власну свічку і читав.

Питаю раз татуня, чому воно так? “А но, — відповідають, — всьо ішло на тебе, на ту твою школу, та й тільки”.

Ще можемо Чарнецького погортати (https://shron1.chtyvo.org.ua/Charnetskyi_Stepan/V_hodyni_sumerku.pdf?PHPSESSID=1v5ovgtrsek7sj0nvm2ptch4h3):

Мов нинї бачу всьо. На салї балевій
Веселий гамір слів за шумом шовку вєть ся,
І мерехтить кругом сьвітил дріжучих рій
І гомін музики мелянхолїйно ллєть ся.

Або:

Як прийде осїнь тиха, сумовита
І всьо овіє тихою тугою,
Земля застогне – смутна, в скиби зрита, –
Заплачу за тобою…

Пачовського почитаємо (https://uk.wikisource.org/wiki/Сторінка:Привезено_зїлля_з_трох_гір_на_весїлля.pdf/14):

Щебеч менї пташко, кажи що про себе,
Щонебудь говориш, всьо любе менї —
Пливуть менї сльози на грудях у тебе,
Ті сльози, то срібло роси в бурянї!

Повно-повно такого можемо найти в дорадянськім галицькім письменстві.

До слова, в моїм говорі вживають і “всьо”, й “усе”, проте значення їхні різняться: всьо – all, everything, усе – always, all the time.

Дуже цікаві приклади. Дякую, шо додали.

Я собі думаю, чи не могло би “всьо” бути спрощеним “всього”, де “-ого” спростилося до “-о”? Колись уже згадували за приклад поширеного на заході “сьодні” (“сьогодні”).

Я собі думаю, чи не могло би “всьо” бути спрощеним “всього”, де “-ого” спростилося до “-о”? Колись уже згадували за приклад поширеного на заході “сьодні” (“сьогодні”).

Може бути, втім, не можу то довести. 😅

Наприклад, “красний”=>”красше”=>”крашше”=>”крашче”=”краще”, як на мене, свідчить про звороту схильність /ш:/=>/шч/
Близький — близше — ближше — ближче.
Особисто мені здається (повторюю, я геть не мовознавець), що це може бути наслідком впливу москальської: /шчо/ — /ш’:о/(на Слобожанщині дуже часто) — /шо/, можливо, через проміжні

Якшо ви пишете про вплив московської фонетики на східні говірки, то слід чекати те, шо ми бачимо нині всюди — [ɕː]. Перехід [ɕː] до /ʃ/ через проміжне коротке [ɕ] я особисто, правда, то лише мій погляд, бачу малоймовірним. Тоді можна було би десь чекати й спрощення інших слів, як “щастя”. Але “шастя” я чув лише на заході. Про мене, то [ɕ] через піднебінність має більше шансів перейти до /sʲ/, ніж /ʃ/. Особливо, на приклад, у слові “ще”, де через передність /ɛ/, [ɕː] могло протиснутися до /sʲ/, тобто /sʲɛ/. Я чув лише /ʃɛ/ “ше”. А для говірок, де /ч/ по-московськи м’яке, то могло би й навіть африкатизуватися до [t͡ɕ], приладнавшися до рідної фонетики тих говірок. Тоді й важливе питання поширеності. Коли перехід [ɕ] до [ʃ] міг статися на сході, я не думаю, шо всюди на сході. Й інше питання: як тоді розіміти поширеність “шо” на заході, й центрі? Я сам мало вірю в такий сильний уплив східних говірок.

Якшо ви пишете про вплив московської фонетики на східні говірки, то слід чекати те, шо ми бачимо нині всюди — [ɕː]. Перехід [ɕː] до /ʃ/ через проміжне коротке [ɕ] я особисто, правда, то лише мій погляд, бачу малоймовірним. Тоді можна було би десь чекати й спрощення інших слів, як “щастя”. Але “шастя” я чув лише на заході. Про мене, то [ɕ] через піднебінність має більше шансів перейти до /sʲ/, ніж /ʃ/. Особливо, на приклад, у слові “ще”, де через передність /ɛ/, [ɕː] могло протиснутися до /sʲ/, тобто /sʲɛ/. Я чув лише /ʃɛ/ “ше”. А для говірок, де /ч/ по-московськи м’яке, то могло би й навіть африкатизуватися до [t͡ɕ], приладнавшися до рідної фонетики тих говірок. Тоді й важливе питання поширеності. Коли перехід [ɕ] до [ʃ] міг статися на сході, я не думаю, шо всюди на сході. Й інше питання: як тоді розіміти поширеність “шо” на заході, й центрі? Я сам мало вірю в такий сильний уплив східних говірок.

До речі, чи не маєте відомостей про “шокання” у писемних джерелах? Яких-небудь записках, листах тощо?

До речі, чи не маєте відомостей про “шокання” у писемних джерелах? Яких-небудь записках, листах тощо?

Не багато. Я зовсім слабий у старіших письменах. Але в збірці “Галицько-руські народні легенди” Володимира Гнатюка зібрано багато текстів, де зустрічається “шо”. Поруч із “шчо”, й “што”, звісно.

Ну й, до слова, “шо” дане в словнику Желехівського (1 т. 1095 ст), Грінченка ( http://hrinchenko.com/slovar/znachenie-slova/66208-sho.html#show_point ).

Іван Огієнко також згадує про “шо” в “Стилістичному Словнику” (ст. 470, 2-ге видання):

Що, з давнього чьто, што; з XVI в. вже що. — В живій мові часто зам. що вжив. шо…