Карл-Франц Ян Йосиф,
имного’сте ту питань ставили. И в Ваших питаннях (ги в инших часто) є видко нетямлення різниці між задачами письма та культивування вимови – а вони суть різні.
Напр., вимова з “уканням”, ги в {зулуті} “золоті” є питома, та рефлекс такий фонеми /о/ є річ усної реалізації, тобо то є один із алофонів фонеми /о/, а алофони на письмі передавати не слід; їх на ту саму фонему може бути доволі багато. Те саме з “напружено-підвищеною” вимовою фонеми /е/ – вона (в карпатських говірках) є зумовлена позицією фонеми /е/, тобо оточенням иншими звуками (зокрема м’якими приголосними після неї; себо вже самі такі приголосні сигналізують таку артикуляцію фонеми /е/).
Про “нескладове у” я вже писав детально Андрієви тут на його коментар про потребу в окремій літері для таку “фонему”. Найдіть, прошу. Коротко, потребі в такій окремій літери нема, нема бо в руській окремої фонеми “нескладове у” від фонеми /в/. Різнити сі фонеми значить близити фонологію руську до вятської.
Особливо є видно й Ваше нерозуміння між запасами письма та культивуванням вимови у питанні про потребу чергувати “у:в”, “і:й”. Про що саме Ви питаєте? Чи треба позначати се чергування на письмі чи про те, чи потрібно його культивувати в вимові?
Відповідь: писати таке чергування я вважаю збоченством. У вимові, так, необхідно. Чергування се загалом належить до відносних мовних універсалій, себо є в різних инших мовах. При тім, спостерегти його можемо в інших мовах іно на слух, у вимові – не на письмі, як правило. Виходить воно з опору фонетики мов, де воно є, зіянню (збігу голосних). Таке є дуже помітно в мові португальській, на пр., і взагалі в різних романських. У португальській, коли в тексті бачимо на межі слів голосні, в вимові одну з їх у 100% випадків – із того, що я чув – буде скорочено в голосний нескладовий, будь то /и/ чи /у/, чи /о/. Чергуванню такому й у руській підлежать не тільки /и/ та /у/, а й /о/ – про се свідчить чимало прикладів, зокрема відбитих у написанні “нав-” (навпаки, навпростець …) – з первісного *на о-. Але таке написання шкодить, бо усталивши таке написання в одних словах, людина думає, що в інших випадках, де таке написання не усталено, чергування бути не має. Але руська фонетика вимагає й вимови: {ни вдин} “ни один”, напр., і под. Проблема є в тім, що кирилиця не дає тлумачити значення літер “о”, “і/и”, “у” так, що вони значили би, відповідно, то повні голосні складові, то голосні нескладові чи напівприголосні (уявіть, учити, що літера “о” може значити й звук {в}). Се є одина з причин, чому я вважаю що для руської є ліпше письмо латиниця – там є таке амбівалентне трактування літер річ звичайна, і саме воно є руській необхідно. З кирилицею буде завжди крайність, будь у бік того, що писатимемо слово однаково (напр., усталено “один”), бо хто же хоче бачити в тексті, в т.ч. в словнику по кілька написань того самого слова, гадаючи, що “вдин” є = “один”, і так культивувати непитому вимову, всюди вимовляючи {о}, й там де має бути {в}, або в бік того, що матимемо по кілька різних написань на чи не кожне друге слово (а то й кожне, бо крім сього чергування є ще купа інших варіацій у вимові). Уникнення зіяння мови, в т.ч. руська, рішать, крім корочення одиного з голосних й иншими способи: синкопою (усіченням одиного голосного; є й в укр.: все’дно, не’наче = *не иначе), протетичним приголосним (таке є, крім, руської, й у ягельській, хоча на письмі в ягельській ми того не бачимо, напр. питома вимова у корінного яглянина є {хийолвейз}, а не {хиолвейз}, даруйте за транскрипцію кирилицею, просто мені незручно зараз сягати по спец. знаках МФА, але важливу тут присутність помічного для усунення зіяння звука [j] є показано; правда, технічно в ягел. тут є не протезування, а т.зв. catenation, чи linking, себо “ланцюгування”, але суть є та сама). Протезування є в руській там, де голосний є на початку слова під наголосом, і мінити його в голосний нескладовий не йде: “та інші” => правильно: {тайинші} (тому зокрема написання, яке я часто нині бачу: “та инші” є суте дурство – пустили написання “и” на початку слова, й тепер бігають з ним як дурень з дверима). Деякі мови зіяння усувають т.зв. “твердим приступом”, себо зімкненням голосових щілин на початку другого голосного: в німецький, чеській, лядській. Більшости руських говірок воно є непитимо, крім зокрема лемківських. Се значить, що й слово “всунути” (“вдіти”), й “усунути” (“відсторонити”) за питомою вимовою маємо мовити однаково: {всунути}. Й аргумент буцім се вестиме до втрати змісту є від лукавого. Нич не вдієш – така є мова. Кінець кінцем, і чинні посібники з орфоепії, правильної літ. вимови пишуть про “нерозрізнення” вимови слів “мине” (“минути”) та “мене” (“я”), то яка є проблема з іншими словами?
Іще, чому чергування в випадках зіяння не слід відбивати на письмі. Річ є в тім, що таке чергування є в істоті арбітральне – воно не є обов’язкове, але воно чинить вимову природну, питому та красиву. Та коли ми перед словом чинимо зупинку, проблема зіяння зникає (напр., після коми тощо). Проте зупинка (а також незупинка) при читанні тексту вголос може бути не тільки з додержання розділових знаків, а з індивідуальної інтерпретації просодії тим, хто текст читає. Й інтерпретація та – себо зупинка/незупинка – може бути відмінна в читача від автора тексту. Ба, зумовлена та різниця може бути й банальними відмінностями в швидкості мовлення першого та другого, а з тим і здатністю вимовити кількість слів на однім дсі. Читач може в конкретну мить інтерпретації тексту відчути потребу в зупинці між двома голосним з індивідуальної потреби виразності, ефекту, чи афекту там, де, може, автор тексту, коли його складав, зупинку з тих же міркувань виразності не відчував. Такі тонкощі ми просто никда на письмі відбити не можемо. Та то є й зайво. Бо й та сама людина може той самий текст читати раз так, а раз онак. Тому на письмі слід відбивати тільки фонематично-морфематичну та семантичну суть слова. І ще раз, кирилиця сю складну задачу повнити не може. А латиниця її повнить успішно, на що кажуть приклади їнших мов.
