Фонетика, абетка та правопис

Карл-Франц Ян Йосиф

Ще чоловік, з яким давно вже не спілкувався, якого я хоч і волію називати близьким мені другом, але все ж дуже близький до крайніх радикальних ідей (саме про незалежність і відокремлення говорів закарпатської України від лишку України) сам хоч в Україні вже не живе, і мову майже забув (як рідні діялекти, так і наддніпрянські), він востаннє дав мені джерело, що я його був зберіг собі. Вибачайте, прошу сокровенно, що ланка на російську вікіпедію, просто там писано ретельніше, ніж в українській вікіпедії.
Даю:
«Различение двух типов гласных э и о (как в древнерусском языке и большинстве говоров севернорусского наречия). В подкарпаторусинском диалекте гласный э произносится обычно нормально, если за ним следует твёрдый согласный, например: нэ́бо, сэло́, дэ́рэво. Если гласный э находится перед смягчённым согласным, передняя часть языка при его произнесении в значительной степени приближается переднему (твёрдому) нёбу, губы растягиваются подобно тому, как при произнесении гласного и, при артикуляции языка ощущается напряжённость, звук э в результате приобретает иное качество, становясь узким или напряжённым (графически ê) и напоминает на слух немецкое э в слове See. … Аналогично подкарпаторусинский диалект имеет и два разных о: обычное о, не отличающееся от чешского (напр. зо́лото, бо́лото), и о, при произнесении которого губы округляются (вытягиваются), как при произнесении у (графически ô). Подобным образом о произносится перед мягкими согласными (напр. у зốлôт̓i, у бốлôт̓i) и в том случае, если в последующем слоге представлен гласный у (напр. нога́, вин. пад. ед. ч. нốгу, голова́, вин. пад. ед. ч. гốлôўу.»

Це він давав на довід, що захід має від'єднатись. Може, щоб уникнути цього, є сенс дати якись діякритичний значок иншому "о" (щоби притишити бажання різних політичних сил на відокремлення)?

Карл-Франц Ян Йосиф

Питання повернення "ў" в українську мову.

У Русалці Дністровій розрізняли різними буквами (завжди безпомильно) два різні звука, "у" та "ў" (як це роблять білоруси і по нині):
https://uk.wikisource.org/wiki/%D0%A0%D1%83%D1%81%D0%B0%D0%BB%D0%BA%D0%B0_%D0%94%D0%BD%D1%A3%D1%81%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D1%8F
Нехай обидві звуки є за участі двох губ (і без зубів), але один могли промовляти більш прозірно (чітко), а другий більше похоже до "у".

То чи не варто це розрізнення повернути на письмі (як у білоруській мові) і стати писати:
воўк
володіў
видалиў
Киїў
Львіў
І латинкою тоді:
vowk
volodiw
vydalyw
Kyiw
Lviw
Що думаєте на це?

Карл-Франц Ян Йосиф

Чи потрібний аналог російській ё?
Комусь здасться це смішним, але часто бачив у російських текстах, що українська мова диви бідніша, бо в російській є буква для "ьо", "йо", а в українській такої букви нема.
А що на це думаєте ви? Діліться думками.

Карл-Франц Ян Йосиф

Ф чи хв ?!
Є імена "Хведір", слова "хвіртка" і дехто мотивуючи тим, що українці не могли (а поселах й досі не можуть) вимовити звук "ф" (і це чиста правда! Тому й маємо слова "хвіст", "квасоля", "хвиля", не "фіст", "фасоля", "филя"!), кажуть забрати цей чужий і неприродній для української мови звук ставши писати "хвазан", "архва", "грахвин" (усі ці слова є у Словарі Грінченка!)
Що думаєте? Марне? Непотрібне повернення мови назад? Чи повернення до коріння?
Діліться думками!

Карл-Франц Ян Йосиф

Повернення ъ замість знаку м'якшення.
Хтось каже, це московщення мови, хтось, що повернення до давньоруської спадщини. А ви що на це думаєте?

Карл-Франц Ян Йосиф

Драгоманівка!
На початку слова, після голосівок чи апострофу:
я — ја
є — је
ю — ју
ї — јі
Після шелестівок:
я — ьа
є — ье
ю — ьу
Браттьа украјінці, усміхнетцьа нам дольа? Чи це марне?

Карл-Франц Ян Йосиф

Дз, дз — Ѕ, ѕ
Дж, дж — Џ, џ

Бо це опрічні фонеми, по кожній на яку маємо чомусь по дві букві.
Ѕ, ѕ було ще за руських часів!
Літеру Џ, џ намагались ввести в українську абетку, вона вживалась у надрукованому в 1837 році альманасі «Русалка Днѣстровая».
Пропонували ці букви повернути українські комуністи, але комуністи російські хутко пояснили, що не треба "розкачувати лодку", і вже у Скрипниківку ця пропозиція під тиском не потрапила.

Треба нам це? Чи пріч його, воно нам зайве і лиш робить мову складною?

Карл-Франц Ян Йосиф

Крайньий, синьий, дойити, Украйина, Кийив.
Так вимовляли ще у 1920х роках.
Але потім така вимова була винищена.

То що думаєте, потрібно нам якось її реконструювати? Чи що вмерло, те мертве і намагатися копати труп марно? Хоча чи такий це вже труп, якщо вмер за якихось шістесять років більшовицького гніту? Ваші думки?

Карл-Франц Ян Йосиф

Писати Украіна і читати Україна, писати Киів і читати Київ, писати наівний і читати наївний —
чи так нам потрібний крихітний вогник свічечки Ї, якщо можна просто всі І після голосівки та на початку слова автоматично читати як Ї?

Карл-Франц Ян Йосиф

Геть непотрібну букву (і звук?) "ґ"? Чужий він українській мові. Чи не такий вже й чужий? Чи, може, букви не треба, всюди писати "г", а українці вже розберуться, де читати "г", а де "ґ"? Що думаєте?

Карл-Франц Ян Йосиф

Етимологічний правопис — Максимовичівка (повністю чи частково):
Звук "і", що чергується з "о" записувати через ô.
Звук "і", що чергуєтсья з "е" пишемо через е̂.
Тепер маємо "не̂с" (від "нести"), але "нôс" (від "носик")?
Що гадаєте?

Карл-Франц Ян Йосиф

Ѯ
Ѱ
Ѳ
Ѷ
Ҁ
Що з цими кириличними буквами, надбанням Київської Руси, що прийшло до нас від Візантії, від Греції. Потрібні вони нам десь, чи вони лиш мотлох для сучасної української мови?

Карл-Франц Ян Йосиф

Нь записувати як Њ
Ль записувати як Љ
Як у сербів та македонців?

Бо "нь", "ль" це окремі фонеми і звуки, а не просто переинакшені "н" чи "л", то може і дати їм свої букви є слушне діяння?

Карл-Франц Ян Йосиф

Життє, буттє, знаннє?
І писати і вимовляти (як чинять в Галіції)? Чи лишень писати, але не читати (як чинило багато українців у досталінські часи)? Чи пріч цю маячню, має бути і читання і писання "життя", "буття", "зілля" і не йнакше?!

Карл-Франц Ян Йосиф

Чергування і - й, в - у, чи потрібне нам?
Нас вчать завжди писати "у", "і" на початку слова та після шелестівки, а після голосівки писати "в", й" ("У нього в руках, у неї теж, і він, і вона, й навіть Джек теж це бачили"), та чи таке це правило незиблеме? Чи потрібне нам?
А що якщо всюди писати, як заманеться? Як гадаєте?

אלישע פרוש

Карл-Франц Ян Йосиф,
имного'сте ту питань ставили. И в Ваших питаннях (ги в инших часто) є видко нетямлення різниці між задачами письма та культивування вимови – а вони суть різні.
Напр., вимова з "уканням", ги в {зулуті} "золоті" є питома, та рефлекс такий фонеми /о/ є річ усної реалізації, тобо то є один із алофонів фонеми /о/, а алофони на письмі передавати не слід; їх на ту саму фонему може бути доволі багато. Те саме з "напружено-підвищеною" вимовою фонеми /е/ – вона (в карпатських говірках) є зумовлена позицією фонеми /е/, тобо оточенням иншими звуками (зокрема м'якими приголосними після неї; себо вже самі такі приголосні сигналізують таку артикуляцію фонеми /е/).

Про "нескладове у" я вже писав детально Андрієви тут на його коментар про потребу в окремій літері для таку "фонему". Найдіть, прошу. Коротко, потребі в такій окремій літери нема, нема бо в руській окремої фонеми "нескладове у" від фонеми /в/. Різнити сі фонеми значить близити фонологію руську до вятської.

Особливо є видно й Ваше нерозуміння між запасами письма та культивуванням вимови у питанні про потребу чергувати "у:в", "і:й". Про що саме Ви питаєте? Чи треба позначати се чергування на письмі чи про те, чи потрібно його культивувати в вимові?
Відповідь: писати таке чергування я вважаю збоченством. У вимові, так, необхідно. Чергування се загалом належить до відносних мовних універсалій, себо є в різних инших мовах. При тім, спостерегти його можемо в інших мовах іно на слух, у вимові – не на письмі, як правило. Виходить воно з опору фонетики мов, де воно є, зіянню (збігу голосних). Таке є дуже помітно в мові португальській, на пр., і взагалі в різних романських. У португальській, коли в тексті бачимо на межі слів голосні, в вимові одну з їх у 100% випадків – із того, що я чув – буде скорочено в голосний нескладовий, будь то /и/ чи /у/, чи /о/. Чергуванню такому й у руській підлежать не тільки /и/ та /у/, а й /о/ – про се свідчить чимало прикладів, зокрема відбитих у написанні "нав-" (навпаки, навпростець …) – з первісного *на о-. Але таке написання шкодить, бо усталивши таке написання в одних словах, людина думає, що в інших випадках, де таке написання не усталено, чергування бути не має. Але руська фонетика вимагає й вимови: {ни вдин} "ни один", напр., і под. Проблема є в тім, що кирилиця не дає тлумачити значення літер "о", "і/и", "у" так, що вони значили би, відповідно, то повні голосні складові, то голосні нескладові чи напівприголосні (уявіть, учити, що літера "о" може значити й звук {в}). Се є одина з причин, чому я вважаю що для руської є ліпше письмо латиниця – там є таке амбівалентне трактування літер річ звичайна, і саме воно є руській необхідно. З кирилицею буде завжди крайність, будь у бік того, що писатимемо слово однаково (напр., усталено "один"), бо хто же хоче бачити в тексті, в т.ч. в словнику по кілька написань того самого слова, гадаючи, що "вдин" є = "один", і так культивувати непитому вимову, всюди вимовляючи {о}, й там де має бути {в}, або в бік того, що матимемо по кілька різних написань на чи не кожне друге слово (а то й кожне, бо крім сього чергування є ще купа інших варіацій у вимові). Уникнення зіяння мови, в т.ч. руська, рішать, крім корочення одиного з голосних й иншими способи: синкопою (усіченням одиного голосного; є й в укр.: все'дно, не'наче = *не иначе), протетичним приголосним (таке є, крім, руської, й у ягельській, хоча на письмі в ягельській ми того не бачимо, напр. питома вимова у корінного яглянина є {хийолвейз}, а не {хиолвейз}, даруйте за транскрипцію кирилицею, просто мені незручно зараз сягати по спец. знаках МФА, але важливу тут присутність помічного для усунення зіяння звука [j] є показано; правда, технічно в ягел. тут є не протезування, а т.зв. catenation, чи linking, себо "ланцюгування", але суть є та сама). Протезування є в руській там, де голосний є на початку слова під наголосом, і мінити його в голосний нескладовий не йде: "та інші" => правильно: {тайинші} (тому зокрема написання, яке я часто нині бачу: "та инші" є суте дурство – пустили написання "и" на початку слова, й тепер бігають з ним як дурень з дверима). Деякі мови зіяння усувають т.зв. "твердим приступом", себо зімкненням голосових щілин на початку другого голосного: в німецький, чеській, лядській. Більшости руських говірок воно є непитимо, крім зокрема лемківських. Се значить, що й слово "всунути" ("вдіти"), й "усунути" ("відсторонити") за питомою вимовою маємо мовити однаково: {всунути}. Й аргумент буцім се вестиме до втрати змісту є від лукавого. Нич не вдієш – така є мова. Кінець кінцем, і чинні посібники з орфоепії, правильної літ. вимови пишуть про "нерозрізнення" вимови слів "мине" ("минути") та "мене" ("я"), то яка є проблема з іншими словами? Іще, чому чергування в випадках зіяння не слід відбивати на письмі. Річ є в тім, що таке чергування є в істоті арбітральне – воно не є обов'язкове, але воно чинить вимову природну, питому та красиву. Та коли ми перед словом чинимо зупинку, проблема зіяння зникає (напр., після коми тощо). Проте зупинка (а також незупинка) при читанні тексту вголос може бути не тільки з додержання розділових знаків, а з індивідуальної інтерпретації просодії тим, хто текст читає. Й інтерпретація та – себо зупинка/незупинка – може бути відмінна в читача від автора тексту. Ба, зумовлена та різниця може бути й банальними відмінностями в швидкості мовлення першого та другого, а з тим і здатністю вимовити кількість слів на однім дсі. Читач може в конкретну мить інтерпретації тексту відчути потребу в зупинці між двома голосним з індивідуальної потреби виразності, ефекту, чи афекту там, де, може, автор тексту, коли його складав, зупинку з тих же міркувань виразності не відчував. Такі тонкощі ми просто никда на письмі відбити не можемо. Та то є й зайво. Бо й та сама людина може той самий текст читати раз так, а раз онак. Тому на письмі слід відбивати тільки фонематично-морфематичну та семантичну суть слова. І ще раз, кирилиця сю складну задачу повнити не може. А латиниця її повнить успішно, на що кажуть приклади їнших мов.

אלישע פרוש

Іще дещо до "індивідуальної інтерпретації" тексту вголос: а вже, бачити розумний задум у зупинці, напр., у: "вона учила", "вони утекли", "коли один", "ті і інші" є годі. То є просто неволодіння мовою на природнім рівні.

אלישע פרוש

Писати "навпаки" – з одного боку, та "наодинці" є гвалтування над мовою. За моїм правописом латинкою, я в обох (і в усіх подібних) випадках передаю сі вирази, зберігаючи на письмі їх фонематичні, морфематичні та семантичні елементи: na opacui – від "опак" ("зворотність, оберненість, інший бік, напрямок назад, задній хід" і под.), та na odincé – *один/odin "сам, один", передбачаючи, звісно, вимову, відповідно: {навпаки}, та {навдинці}.

אלישע פרוש

Карл-Франц Ян Йосиф,
до Вашого питання про потребу в літерах:
Ѯ
Ѱ
Ѳ
Ѷ
Ҁ
– потреби в них нема, бо вони таки не становлять, як Ви пишете, спадок друс. мови, а спадок (радше, баласт) грецької мови. Крім, правда, літери Ѷ – вона є корисна для передачі суто руської фонеми, що походить від *е перед слабким *ъ (коротке прасл. *u). Латинкою мого правопису я сю фонеми передаю літерою œ – така графема має на вмі асоціювати її з: 1) огубленим характером артикуляції сеї фонеми: nœsl "ніс" (від "нести") як, прибл.: {н'üс} – через елемент "о" в сій лігатурі, 2) з чергуванням з /е/ – через елемент "е" в сій лігатурі: nœsl : nesla, 3) відбивати графіко-фонетично та позиційно фонематичну палаталізацію попереднього приголосного + чергування фонеми /Ѷ/ з фонемою /о/ після фонематичних палаталізованих: gœnca/жѶнка "жінка" {ж'üнка} : gœna/жона "жона" {жона}. Навіть витягнута з-під завалин літера Ѷ в сім програє перед œ.

אלישע פרוש

КФЯЙ,
Їр в кінці слів:
въ
богъ
сонъ
гідъ
– на кінці слова писати його потреби нема. Його або нема й сліду фонематичного в кінці слова, або, коли є, то такий слід достатньо відтворює на письмі літера фонеми, що тому етимологічному *ъ на кінці слова передує, на природу якої той *ъ вплинув. Але в середині слова я вважаю його треба писати: сън "сон", бо 1) є ряд говірок у рус.м., де є різниця вимови "сильного" /ъ/ від /о/, 2) показує на чергування його з нулем звуку – "німим/слабким" *ъ, коли при /о/ такого чергування нема, 3) показує можливості такої звукової реалізації в певних позиціях, напр.: кръв- як {кров- / крив- / кирв- ~ керв-}, яких реалізація фонеми /о/ не передбачає.

אלישע פרוש

КФЯЙ:
"Писати Украіна і читати Україна, писати Киів і читати Київ"

Ни, писати є:
Oucrayina, й читати: {украjина ~ wкраjина}, бо чепінь є -ина, не -іна;
Cuyœf, і читати: {киjüw ~ кєjüw ~ къіjüw}, бо тут на місці "ї" є окремо звук [j], що тягне до кореня "Кий" та окремо фонема "œ" (ѵ).