Ну, Ви, перепрошую, якусь там Португальську до Вкраїнської не прирівнюйте!
Я переконаний, що
“якусь там” — то є Ваша ровінь товкування?
На мою думку
Добрї Вам. Та сього є мало.
А вже, що суть наведені мною приклади, коли Ви ймете Вашу “думку” та “переконаннє”?
Я вто йму переконаннє вже Вам дуже хиблять вїдомости. Апломбу же Вам станеть.
… для загального розуміння й існує літературна (чуже) мова, що включає не тільки запис, а й слівство та вимову. На мою думку, так і має бути: одна вимова обрана за взірцеву та є загальнообов’язковою в офіційному мовленні.
Нашим взірцем неможливо записати різні вимови через те, що він є більш-менш однозначним
То я до того й веду вже така правопись є впака.
И рїч є не йно в одинї воленї стандардї про загально розумїннє між усїми мовцьи проти нарїчен розновидів мови. Мова є й о письмї в стандардї самї, поне про питому та живу руську є ще значна фонотактика, де йищіннє дзвягмене є зависло на його мїстї при гиншї дзвягмени. Один из прикладів того є в руськї — безоглядно на стандард чи нарїччє — кількісно-якостен одвід голосна дзвягмене в насловї по голоснї в висловї перїжча слова чи відвід голосна перед другом голосном, а то: голосни /o/, /u/, /ʊ/ без наголосу стають [u̯ ~ w] (про формальну точність, може бути писано, відповїдно: /o/ → [o̯], /u/ → [u̯], /ʊ/ → [ʊ̯]), а голосен /ɪ/ стаєть [i̯ ~ j] (про формальну точність: [ɪ̯]) чи [∅]. И на впаки, приголосен (півголосен) /w/ між приголоснома є голоснено (“vocalized”) в [u]. Чинна правопись се правило держить та крей сїянисто (“sporadically”), паче, й там, де за чинною правописсю то правило прописано є на письмї, мовці’го на письмї не держать. Частошно є тому вина й уплив вятськи мови, яка сього явища не знаєть. Та друга вина лежить у вняттї письма сама: чинне письмо, яко вно є, держачи се правило, би вимагало кожно тако слово писати різно — про зорову память є мало придібно тримати в умї двойисти письмотвари, на пр.: ‹оди́н, вдин›, ‹одини́ця, вдини́ця›, ‹ора́ти : вра́ти›, ‹обійти́, вбійти́›, ‹отеса́ти, втеса́ти›, ‹в умї, без ума : на вмї›, ‹умїти, вмїти›, ‹учи́ти, вчи́ти›, ‹ина́кше, йна́кше›, ‹исто́та, йсто́та ~ стота›, ‹ити́, йти́›, ‹иду, йду›, ‹искра́, йскраскра›, ‹и/і, й›, ‹ище, щейще›, ‹имя́, ймя́мя́›, ‹именува́ти, йменува́тименува́ти› то що, та паче, коли відвід (“reduction”) ведеть до тезодзвягу: ‹втекти́, утекти́; втїка́ти, утїка́ти› “to run, flow into” : ‹утекти́, втекти́; утїка́ти, втїка́ти› “to run away*, ‹внести́, унести́; вносити, уносити› “to bring/carry in(to), to contribute” : ‹унести́, внести́; уносити, вносити› “to carry away”, ‹вкида́ти, уки́дати› “to cast/throw in(to)”: ‹окида́ти, вкида́ти› “to cast round”, ‹вбра́ти, убра́ти; вбира́ти, убира́ти› “to take in” : ‹убра́ти, вбра́ти; убра́ти, вбира́ти› “to take away* : ‹обра́ти, вбра́ти; обира́ти, вбира́ти› “to select, to elect”, ‹ввести́, увести́; вводити, уводити› “to induce, to carry in(to); to introduce” : ‹увести́, ввести́; уводити, вводити› “to lead away, to carry away”, ‹вхід, ухі́д› “entrance” : ‹ухі́д, вхід› “industry”, ‹вплива́ти, уплива́ти› “to influence; to flow into” : ‹уплива́ти, вплива́ти› “to flow away” : ‹оплива́ти, вплива́ти› *to sail/drift/swim round” то що. Попри тезодзвяг, що ту виникаєть, то є питимість руськи мови. То же тягнеть, на приклад, и ‹сходити=всходити, усходити› “to rise, to step/go/walk up(wards), to ascend” : ‹сходити=исходити› “to go out” : ‹сходити (съходити)› “to descend, to walk/go/step down(wards)”. Хоча за чинною правописсю є прописано ‹учити› по приголоснї в висловї перїжча слова: ‹він учить›, а ‹вчити› по голоснї в висловї перїжча слова: ‹вони вчать‹, та до слова “вплив”, на пр., уже такого пропису не’ма: ‹не впливає› : ‹без впливу›, хоча вимова [bɛzwplɘ̞wu] — з [zwpl] — перечить фонотактицї руськи мови, правильно є: [bɛzuˈplɘ̞wu], що мїнило би писаннє: ‹без упливу›, та тако́ ник не пишеть. Опако є мовити: [ɣroˈmɑdɑobɪˈraje] з [ɑo], поне руська мова не терпить зїву (“hiatus” — двї повнї складовї голоснї по руч), правильно є мовити: [ɣroˈmɑdɑwbɪˈraje ( = ɣroˈmɑdɑo̯bɪˈraje)], мїнячи ‹громада вбирає› на письмї, дарма би то несло тотожно писаннє: ‹громада вбирає мїсце святкування› “the commune is selecting a celebration place” : ‹громада вбирає мїсце святкування› “the commune is decorating the celebration place”. Ище раз, отако би правильно було писати, слїдуючи чинній правописи, та ся чинна правопись перечить сама собї, й тому про декотра слова, за сїянистою вибірковістю, є передбачено відбиттє сих правил фонотактики: ‹учити : вчити›, ‹опак, опако : навпаки›, ‹около, околиця : навколо, навкіл› (хоча вже про “околиця” не’ма ‹вколиця› по голоснї, на пр.: ‹обішов усю околицю›, хоча правильно було би: ‹обішов усю вколицю›), ‹умїти : вмїти› (хоча про “ум” уже ‹вм-› в непрямїх падїх не’ма; на пр., АТССУМ дає ‹на умі›, хоча правильно є: ‹на вмї›), ‹украсти : вкрасти› то що, а про гинша слова з тими же вмовами фонотактики нї: ‹опинити› (без ‹впинити›, коли /о/ є по голоснї), ‹угілля› (без ‹вгілля›, коли /ʊ/ є по голоснї; правильно би: ‹копатИ Вгіллє›, не ‹копатИ Угіллє›), ‹узлісся› (без ‹взлісся›, коли /u/ є по голоснї; правильно би: ‹нА Взлїссї›, не ‹нА Узлїссї›) то що.
На пр., хоча “увага” є ято з західнословянськи мови (західнословянських мов), де передчеп є лише /u-/: слвц., ч. ‹úvaha›, ляд. ‹uwaga› (ті мови не знають умови одводу, коли двї голоснї йдуть по собї, в чеськї, на пр., є зїв усувано твердом приступом: ‹dle úvahy› [dlɛˈˀuːvaɦɪ] з [ˀ] між [ɛ] та [uː]), рівно й дїєслово є там ино з /u/: слвц. ‹uvažovať›, ляд. ‹uważać›, в чинній украйинськї є ту все горї дригом: до йимене підстати “увага” (від ляд. ‹uwaga›) не’ма ‹ввага›, чого слїд би чекати по голоснї, на пр., у: ‹заслужив йогО Ввагу›, за то дїєслово, хоча АТССУМ й дає ‹вважати› й ‹уважати›, ник не пише сі твари там, де треба є, на пр.: ‹він вважає› за мїсть правильного ‹він уважає›, ‹вонА Уважала› (Коцюбинський) за мїсть правильного ‹вонА Вважала›, ‹щоб на наС ВВажалИ У Варшаві› (Корнійчук), за мїсть правильного ‹на наС УважалИ В Варшавї›. Такий безлад є годї пояснити й тою таки “лексикализацією” (в истотї, “мудром” словом правдана втрата чуття мови та вплив вятськи фонетики — заступленнє питомойи вимови [w ~ β̞] вимовою [v]), лексикализація би передбачала лише письмотвар ‹уважати›, а на дїлї є й ‹уважати› й ‹вважати› й никотрий твар не є писано на своїм мїстї.
Тому, ще раз, мова є не лише в “стандардї” проти “нарїч”, а й о стандардї самім та в чиннім письмї, що, будь сим, име служити передачї сього самого стандарда.
Ай, “розумїннє між усїми мовцьи”, йносе, та на сім дїло не стає. Я цїло й легко розумїю чолонку в Оксанї Забужко, що днесь видїх на Фейзбуцї (https://www.facebook.com/groups/zalatynku/permalink/3459959347583508/), та попри розумїннє, пітканнє в: ‹в місті ЛуцькУ У шістдесятницькій родині›, ‹з давнімИ Історичними традиціями›, ‹вимушенА ОселитисЯ У Києві› (иносе, не хочемо писати ‹вимушенА Вселитися›, чого вимагає фонотактика, та що пини писати: ‹оселитисЯ В Києві??), ‹суспільногО І політичного життя›, ‹берЕ УчаСТЬ В Т. зв.› (ну, ‹берЕ Участь›, хай’го — сором слити за “селюка” з питомою вимовою, пишучи ‹береТь Участь› чи ‹берЕ Вучасть/Гучасть/Ючасть›, та ‹учаСТь В Так званій› — з [sʲtʲwt]?? И се є хвалена “соловйина милозвучність української мови”??), ‹того чИ ІншогО Українського політикА У КПРС›, ‹до люстраціЇ І насправді›, ‹кажучИ, І›, ‹внескИ, І партноменклатуру›, ‹різні речІ, І це називається›, ‹відзначаєтьсЯ, І фільми› то що є сута му́ка. Питаю си, читаючи то, чи то робот писа. Читаючи то вголос, виходить мова ретарда чи штучного репродуктора голосу, який низає слово за словом, а не жива плинна мова. Дивно, яко там є ще писано: ‹освітУ В Університеті›, а не ‹освітУ У Університеті›.
Та я розумїю, нинї писемна “вкрайинська” є активнїша в украйинців, неже вустна, й різни Криві грамарнацисти радше термають за глупу рясу (“ко́му”) на письмї — де би ни, то є легше неже вустно мовити плинно.
Та нагал є ту ще сугубїй. Ин би рїк, иносе, стане просто писати письмя за приголосен по голоснї чи перед голосном та письмя за голосен між приголоснома. Та фонотактика горнеть, крім уникнення зїву, й таки супрасегментали фонетики ге: темп мовлення, гучність мовлення, дих (павзи), ситваційна/вибіркова мїра чїткости мовлення, емоційний чи смисловий наголос то що, й они суть часто щеґли між мовцьи. Се значить оже різни мовцьи можуть мовити, на пр., різном темпом и, відповїдно, з різною мїрою павзування чи дихання між словами. Читаючи то сам текст, ин мовець можеть не дбати в змисловї наголосї на певнах словах и тому промовить уся слова на вдин дих плинно, коли про гинша мовця та сама слова можуть нести більшу змислову значність, и він йих промовить окремо, роздїльно; то в первого мовця буде зїв рїшено відводом ина з дву голосну, “пролетївши” слова на вдинї дисї, коли в другого зїв між голоснома в тих самих словах буде рїшено павзами й чїткою роздїльною млою вимовою. Разом з тим, име тривати й цїл глузд — у више гаданім чолонцї є не тілько змислових наголосів, мїнячи розлучну вимову, писати ге там.
И тут писаннє де ‹вчити› де ‹учити›, де ‹і› де ‹й›, де ‹в› де ‹у› то що просто губить весь свій товк. У то сам час є чинне письмо в тлї своїм строєно, хоча не цїло, та більшістю на фонетицї. З усього же писаного горї плине вадність такого підходу письма. Слїдуючи фонетицї сїм а там ни, чинне письмо ставить перед дилематом: або писати “правильно” й мовити криво, або мовити вїрно — хай стандардом чи нарїччем — та писати ризикуючи дуже частою гомографиєю, неминучою за вїрного й сустійного слїдування фонотактицї.
Небажаність зїву — дву голосну дзвуку по руч — не є щеґла лише руськї мовї, є питима й португальськї, и, на пр., тій же ягельськї, та не лише. йима двома. В тім, на письмї є в иншах мовах усуненнє зїву відводом одина з дву голосну по собї, з правила, не відбито. И ясно чому: на письмї є відбито фонимата/дзвягмена; відвід же, в истотї, явить алофони, а йих викло не пишуть. Ту би Вам добрї розумїти різницю між фониматами/дзвягменами та алофони. На пр., ягельською на письмї в ‹came to us›, фониматськи, є ‹to us› /tu.ʌs/, та дїйсно є мовлено [tʰwʌs, tʰwəs], за змислова наголосу на “came”, чи [ˈtʰʊʷəs, ˈtʰʉʷəs, ˈtʰʊwəs, ˈtʰʉwəs], коли змислово є наголошено “to us”, та в кожнї вимовї є зїв усунуто якомси чином — одводом одина з голосну, чи вдїтом апроксимантом чи глайдом [w], [ʷ]. И в той же час на письмї є лишено то сам “коструб” звягмен.
Хоча суть мови де зїв голосен є питим, на пр., японська: ‹ 青い › /aoi/, та загалом мови стирмлять уникати’го через певну прикрість (“inconvenience”) — тяжче є швидко мїнити рухоми вуди вуст и чисто й рівно мовити голосни по собї.
На пр., у низозїмськї ‹situatie›, хоча “коструб” звягмен є /sityˈaː(t)si/, в дїйснї живї мовї є /-yaː-/ мовлено [-ywaː-]. На письмї же й тут, видимо, передано лише дзвягмена /yaː/ = ‹ua›, не +‹uwa›.
У португальськї, на пр., ‹região›, мїстячи три голосен звягмен по собї — ‹ião›, у плиннї же й, угорнуто (implicitly), швидкї вимовї є повен голосен лиш один ту — [ɐ̃]: [jɐ̃w], два же голосна коло’го є корочено в апроксиманти [j], [w]. За мїрнїши швидкости мовлення (бїжно є таки швидко) є міжна й вимова з зївом [i.ɐ̃], то би, ховаючи повну/складову вимову /i/, та й то, й за складови вимови /i/, між йим та /ɐ̃/ радше будеть глайд: [iʲɐ̃ ~ ijɐ̃]. И впять, писано є в один чин — за кострубом звягмен, а не різно до кожни вимови.
Нїмецька та чеська рїшать зїв пином горла — [ˀ] — між голосни; на пр., ч. ‹ona a on› є [ˈˀɔnaˀaˀɔn] (говірно чи просторїчно часто й [ˈvonaˀavon], та николи не [ona.a.on]).
Из того видимо: 1) вникати зїву є питимо різнам мовам, 2) уникненнє зїву можеть бути рїшено різно в тї самї мовї, в тї самї словї й у та сама мовця (будь то стандард чи нарїччє!), 3) письмо ту мїнливість, из правила, не відбиває.
Нинї до Вашого твердження, вже вимова мимо стандарду можеть, будь сим, пинити розумїннє між мовцьи.
В окремїх лучаїх можеть нерозумїннє стати й між мовцьи мовлячи стандардом через ту же швидкість мовлення або що. Та загалом, гадати вже, на пр., вимова [-ʲɛ, -ʲe], [-ʲːɛ, -ʲːe] проти вимови [-ʲːɜ] стандарда, то би, йма на гадцї то, що на письмї було би передано ге, на пр.: ‹знаннє, знанє, знанньи› проти ‹знання›, ‹зіллє, зілє, зільи, зілльи/зільльи› проти ‹зілля›, є перебільшено, коли не речи просто брехня. Годї є мнїти нерозумїннє з вимов [ˈɦozɛ̝ro] чи [ˈɦozero] чи [ˈɦoze̝ro̝] чи [ˈwozɛ̝ro, ˈwozero, ˈwoze̝ro̝] проти [ˈozɛro] в стандардї (та й у тім же стандардї, коли на кінцї перїжча слова був би голосен, перед /o-/ би ту слїд дати [w] чи [ʷ] чи [ɦ] чи [j ~ ʲ]: [naˈwozerʲi ~ naˈʷozerʲi ~ naˈɦozerʲi], не [na.ˈozerʲi], [nɐd.nʲi͡jˈozerɑ ~ nɐd.nʲiʲˈozerɑ ~ nɐd.nʲiˈwozerɑ ~ nɐd.nʲiˈʷozerɑ], не [nɐd.nʲiˈ.ozerɑ]), чи з вимов [ˈɣ̞ræ̞binʲ], [ˈɣ̞ræ̞bin], [ˈɣ̞rɛbenʲ, ˈɣ̞rɛbɪnʲ], [ˈɣ̞re̝binʲ] проти вимови [ˈɣ̞rɛbinʲ] стандарда (ачей могла би деяка трудність розумїння стати з вимови [ˈrabinʲ], и то хиба на міть, та то є пуста рїч). або вимови [xo̝ʷˈdʲɪtʲɪ], [xuˈdete] проти вимови [xoˈdɪtɪ], чи [ˈmɛnʲt͡ʃɛ], [ˈmɛnt͡ʃɛ], [ˈmɛj̃ʃɛ, ˈmɛjʃɛ], [ˈmænʲʃɛ] то що проти вимови [ˈmɛnʃɛ].
Та й усьи ти відмїнности є таки то сам стандард — звягмена суть та сама, різни лиш алофони.
Чинне ж’украйинське письмо в декотрах словах одбиває й алофони, на пр. алофон [t͡ʃ] в ‹ближЧе›, хоча звягмя є ту /ʃ/, порівн. [ˈɣlɘ̞bʃɛ] — ‹глибше›, а в деяках одбиває звягмена: ‹шісТнаДцять›, хоча вимова й того же стандарда є без [t], [d] у сім словї. Алофон значить точну та дїйсну вимову, звягмя є структурно-семантична вдиниця дзвука й не значить точну дїйсну вимову. То коли пишемо ‹ближЧе› (хоча фонематськи би вїрно писати ‹ближше›), поне ‹ч› ту відбиває [t͡ʃ] в вимовї стандарда, то се йме значити вже й, пишучи ‹шістнадцять›, вимова йме бути з [t] та [d] у стандардї. Коли чинне письмо так дуже хоче дбати в вимову, пишучи ‹ближЧе, дужЧе›, ‹усно› (без ‹т› при ‹уста›), то чому вже не пишемо ‹гулуві›? То би там мовимо точно по письменех, а ту вже неточно ге писано, там точно пишемо за вимовою, а ту вже неточно за дїйсною вимовою?
А Ви ми ту баєте вже строго твародзвягмінна (morphophonematic) правопись була би заскладна?
До Вашого твердження вже, будь сим, недарма є в більшости говірок изникло “твердо i”.
Перве, чули’сте дзвін, не вїдячи, де він є. Т. звана “твердість”, у питаннї продовжень (continuants) переголосу *o, геть не є знак “збереження” (мнимого) різницьи між *o та, рцїмо, *ē/*oy (‹ѣ›). О такій різницї — “тверда” вимова приголосен перед ‹і› з *o проти “мягки” вимови приголосен перед ‹і› з *ē/*oy писа Синявський (а Куліш проти тому пере (argued)). Та Синявський дуже хиби в сім питаннї, ще й ширивши сей блуд, якому нинї мнозьи вторять.
У дїйсности, суть говори, де різниця між продовженнями переголошена *о та продовженнями *ē/*oy є, та мягка вимова приголосен є перед обома продовженняма, а сама різниця є в самї голоснї (чи низцї голосен), на пр.: [dʲi͡ɪl ~ dʲi(ː)l ~ dʲi͡e̝l] проти [dʲyl ~ dʲʏl ~ dʲɥ͡il] — и там и там [dʲ], [sʲi͡ɪk ~ sʲi(ː)k ~ sʲi͡e̝k] проти [sʲyk ~ sʲʉk ~ sʲʏk ~ sʲɥik ~ sʲiʷk] — и там и там [sʲ]. Крім таких говірок, суть и ти, де протиставленнє є й за твердістю-мягкістю й якістю голосна, й голосен той не мїстї *о не є [i]: [dyl ~ dʏl ~ dʉl, dʉ͡ɪl ~ dʉ͡ɘl ~ dʉ͡œl ~ dʉ͡ɵl ~ dʷɵl ~ dʷol] проти [dʲi͡ɪl ~ dʲe͡il ~ dʲi(ː) ~ dʲi͡el], [syk ~ sʏk ~ sʉk, sʉ͡ɞk ~ sʉ͡œk ~ sʉ͡ɵk ~ sʉ͡ɘk ~ sʷɵk ~ sʷok]. Крім того, більшість доси виданих дослїджень фонетики говорів дуже хибить точністю в описї й товкуваннї чи розшифруваннї дзвуків, чи мало розшифрувань є виконано просто на слух, що не може ручити за точність, а перепис є спрощено більше неже часто, на пр., де дїйсна вимова є [sʲi͡ɪk ~ sʲi͡ik] проти [sʲiʷk ~ sʲi͡β̞k], то йих є переписано просто ге: [с’ік] проти [с’ік] чи [сьік] проти [сьік] чи [sik] проти [sik].
То би, беручи все се в огляд, + оже повна втрата різницьи є стала первїсно лише в усхіднїх говорїх — найпоздїших / наймолодших, де виною тому бї 1) мїшеннє пересільців из північно-західних говорів з продовженнями *o передньо-виского ряду та пересільців из північних чи північно-середньих говорів з продовженнями *о ряду двогуків шибу {u͡o} — яко в инвентарї других хибля дзвуки первих и на впаки, то ти й друзьи мїня ти дзвуки на йим знани, 3) накладеннє на то сїтки дзвягмен вятськи мови, що на той час панува в тих країх, яка гето не знає переголосу *о, та 4) сама чинна правопись, ставлена на сих усхідних говорїх, яка всїх тих різниць не підтримує, можемо речи вже твердженнє в истертї різницьи між продовженнями *о та *ē/*oy є значно перебільшено.
