Можете сказати, шо самі в своєму мовленні шо там чуєте, коли вимовляєте “царств”, “суспільств”, тощо? Чуєте якийсь голосний призвук перед /в/?
Tô bui boulo do réci, bõdy ou bœulxeosti móuvçœu roussca móuva rœudna i perva.
Можете сказати, шо самі в своєму мовленні шо там чуєте, коли вимовляєте “царств”, “суспільств”, тощо? Чуєте якийсь голосний призвук перед /в/?
Tô bui boulo do réci, bõdy ou bœulxeosti móuvçœu roussca móuva rœudna i perva.
Можете сказати, шо самі в своєму мовленні шо там чуєте, коли вимовляєте “царств”, “суспільств”, тощо? Чуєте якийсь голосний призвук перед /в/?
Tô bui boulo do réci, bõdy ou bœulxeosti móuvçœu roussca móuva rœudna i perva.
Тô буи боуло до рéци, бõдy оу бœулxеости мóувçœу роуссца мóува рœудна и перва.
я замислився: чи властиві нашій Мові збіги приголосних у кінці слова в Р.в. мн., наприклад, “наЗВ”, “суспільСТВ”, і, особливо, “цаРСТВ”? Особисто в мене тут найчастіше якийсь уставний звук, близький до О. Згадав, що ніби бачив щось подібне в Скрипниківці. Дійсно, у Р.в. мн. там подається “назОв”, “букОв”, “дрохОв”, “крокОв”. У сучасному правописі є, наскільки я це розумію, непослідовність: “церкОв”, “крокОв”, але “буКВ”, “наЗВ”.
На жаль, сам нічого сутнього про то сказати не можу. Маю якісь далекі думки, але ліпше не бовкатиму зайвого. Можете сказати, шо самі в своєму мовленні шо там чуєте, коли вимовляєте “царств”, “суспільств”, тощо? Чуєте якийсь голосний призвук перед /в/?
Саме це я й кажу. Щось близьке до /`царстŏў/. Якщо маєте якісь думки щодо цього, не соромтеся, кажітьДо речі, чи не маєте відомостей щодо походження цього наростка?
Праслов’янське *-ьstvo.
https://en.wiktionary.org/wiki/Reconstruction:Proto-Slavic/-ьstvoспасибі
Саме це я й кажу. Щось близьке до /`царстŏў/. Якщо маєте якісь думки щодо цього, не соромтеся, кажіть
Ага. Ну, я бачу це тако: за своєю природою вкраїнський /в/ — сонорний звук. Я читав, як деякі вкраїнські мовознавці описують його вимову перед голосними, чи після приголосних, як двогубний щілинний, тобто фрикативний, але я такої вимови не чув. Двогубний щілинний звук через МФА позначають як [β] ( https://en.wikipedia.org/wiki/Voiced_bilabial_fricative ), але такого я ніде ніколи не зустрічав. Він надто шумний і тертий, а тому — несонорний. Мені здається, шо це просто проблема точного опису. Замість [β], такий український звук ліпше було би описувати як [β̞], де крихітне “т” знизу позначає відкритішу вимову, без тертя. Натрапляв, як [β̞] кликали двогубним апроксимантом. Так ось, оскільки цей звук має високу звучність (“сонорність”), і дуже мало шуму, навіть порівнюючи з /р/, /л/, чи /н/ (хоч ці звуки також сонорні, та мають більше шуму через задіювання язика при артикуляції), він по своїй природі набагато ближчий до голосних звуків, аніж решта приголосних. /В/ і сам, звісно, стає голосною [ў] в кінці складу після голосного. Тому й дає на слух голосний призвук, коли нема голосної спереду, чи позаду нього. Через огубленість /в/ чутно й той призвук більше як “о”, але чи можна те “о” описати як голосну повного творення, не редуковану, не певен.
Про це ми всі мало чуємо розмов, бо в більшості сучасних мовців /в/, коли не всюди, то після глухих приголосних точно вимовляється як [f], то й виходить у людей [’tsɑɾstf] — “царстф”.
Саме це я й кажу. Щось близьке до /`царстŏў/. Якщо маєте якісь думки щодо цього, не соромтеся, кажіть
Ага. Ну, я бачу це тако: за своєю природою вкраїнський /в/ — сонорний звук. Я читав, як деякі вкраїнські мовознавці описують його вимову перед голосними, чи після приголосних, як двогубний щілинний, тобто фрикативний, але я такої вимови не чув. Двогубний щілинний звук через МФА позначають як [β] ( https://en.wikipedia.org/wiki/Voiced_bilabial_fricative ), але такого я ніде ніколи не зустрічав. Він надто шумний і тертий, а тому — несонорний. Мені здається, шо це просто проблема точного опису. Замість [β], такий український звук ліпше було би описувати як [β̞], де крихітне “т” знизу позначає відкритішу вимову, без тертя. Натрапляв, як [β̞] кликали двогубним апроксимантом. Так ось, оскільки цей звук має високу звучність (“сонорність”), і дуже мало шуму, навіть порівнюючи з /р/, /л/, чи /н/ (хоч ці звуки також сонорні, та мають більше шуму через задіювання язика при артикуляції), він по своїй природі набагато ближчий до голосних звуків, аніж решта приголосних. /В/ і сам, звісно, стає голосною [ў] в кінці складу після голосного. Тому й дає на слух голосний призвук, коли нема голосної спереду, чи позаду нього. Через огубленість /в/ чутно й той призвук більше як “о”, але чи можна те “о” описати як голосну повного творення, не редуковану, не певен.
Ви знаєте, що я геть не мовознавець (із Новим роком, до речі). Але мені чомусь здається, що наш В — губно-зубний, геть не губно-губний
Ви знаєте, що я геть не мовознавець (із Новим роком, до речі). Але мені чомусь здається, що наш В — губно-зубний, геть не губно-губний
І вас із Новим Роком :) Я також не мовознавець, тому й мові слова беріть дуже обережно…
Вимовна природа вкраїнського /в/ це питання складне. Ускладнене вимовою багатьох людей сьогодні,й закриванням очей на вплив московської мови. Якшо говорити більше загально, то нема сумнівів, шо праслов’янське /v/ було двогубною приголосною, не зубною. Таку артикуляцію праслов’янська вспадкувала з п.інд-європейської. Якою ця фонема є в українській питання важливе й широке. Хочеться якісно відповісти, але, чесно, нема на то сил, і достатьо знань.
Na délé e tô puitanïe ne subégou ushyac prigòlôsen, a duoverxui zuõcynosti u medyax odina sucladou.
Puitanïe se e trœuxyno ròzgleanõto Y. Xevelyôvomy (Історична фонологія української мови) u §§: 27, 35, 44, 58.
Na délé e tô puitanïe ne subégou ushyac prigòlôsen, a duoverxui zuõcynosti u medyax odina sucladou.
Puitanïe se e trœuxyno ròzgleanõto Y. Xevelyôvomy (Історична фонологія української мови) u §§: 27, 35, 44, 58.
На дéлé е тô пуитанïе не субéгоу усхyац пригòлôсен, а дуоверxуи зуõцyности у медyаx одина суцладоу.
Пуитанïе се е трœуxyно рòзглеанõто Y. Xевелyôвомy (Історична фонологія української мови) у §§: 27, 35, 44, 58.
@“Іван Кривий”
GFY, prick!
@“Іван Кривий”
GFY, prick!
ГФY, прицк!
Na délé e tô puitanïe ne subégou ushyac prigòlôsen, a duoverxui zuõcynosti u medyax odina sucladou.
Puitanïe se e trœuxyno ròzgleanõto Y. Xevelyôvomy (Історична фонологія української мови) u §§: 27, 35, 44, 58.
Спасибі! Якби ж я ще знав, як його читати…
Спасибі! Якби ж я ще знав, як його читати…
A yaco cnigui citaiete?
Спасибі! Якби ж я ще знав, як його читати…
A yaco cnigui citaiete?
А yацо цнигуи цитаиете?
Спасибі! Якби ж я ще знав, як його читати…
A yaco cnigui citaiete?
Книги написані звичним для мене записом(перепрошую за повтор), близьким до звуківничого(фонетичного). У Вашому ж записі, вибачте, доки прочитаю слово, забуду попереднє. Замість того, щоб одразу роздумувати над суттю, довго доводиться “зламувати” Ваші “письмена”. Але за посилання на точні розділи Шевельова спасибі, а то я вже й забув, про що в кожному йдеться
а то я вже й забув, про що в кожному йдеться
?
звуківничого
😳
Ale cuiriliçeiõ ge…
а то я вже й забув, про що в кожному йдеться
?
Забув, про що в кожному розділі
а то я вже й забув, про що в кожному йдеться
?
Забув, про що в кожному розділі
He buiste tô ranéixe véli. Prosiõ Vas.
“3 А позостале з цієї хлібної жертви для Аарона та для синів його, це Найсвятіше з Господніх жертОв!”
“А щодо ідольських жертОв, то ми знаємо, що всі маємо знання. Знання ж надимає, любов же будує!”
Не може це бути просто помилкою чи збігом
Звуковставлення (епентеза) при збігу приголосних на відтворення цього на письмі
Дійсно, у Р.в. мн. там подається “назОв”, “букОв”, “дрохОв”, “крокОв”. У сучасному правописі є, наскільки я це розумію, непослідовність: “церкОв”, “крокОв”, але “буКВ”, “наЗВ”.
Можу дещо сказати. Це, можливо, не епентеза, а там насправді суть короткі голосні, яких ми чомусь не відображаємо в чинному фонетичному правописі 2019. У праслов’янській мові ствердив ся закон відкритого складу. Згідно з цим законом усі склади в словах були відкритими, тобто закінчувалися голосним звуком (до-мъ, до-бро, о-стро-въ).
У давньоруській мові «день», «сон» були «дьнь», «сънъ». До 11-го століття «Ъ» означав надкоротке «О», а «Ь» — надкоротке «Є». У 12-му столітті стало ся явище, коли наголошений «ь» перейшов у повне «є(е)», а «ъ» у «о»; коли вони були ненаголошеними — ці звуки стали невимовляти. Тому давньоруське «дь́нь» ми нині пишемо як «день», а слово «дьнє́» ми вже пишемо як «дня», без корінного «-е-». Так само із їром: съ́нъ (сон) — съна́ (сна).
Чому «назов»? Бо «назва» походить від псл. zъvati, і там є те надкоротке «о» у корені (назъва), яке ми не пишемо. Хоча дивно, що правописи які простирають писати «назов», «буков», «кроков» чомусь не роблять так само і в однині: «на́зова», «бу́кова», «кро́кова». Або тоді би запровадили писати через «ъ»: одна назъва — багато назъв.
Що думаєте про повернення такого логічного правопису?
День, дні — дьнь, дьні
Сон, сни — сънъ, съни
Назва, наз(о)в — назъва, назъвъ
Що думаєте про повернення такого логічного правопису?
День, дні — дьнь, дьні
Сон, сни — сънъ, съни
Назва, наз(о)в — назъва, назъвъ
Як на мене, геть недоречно. Ь позначає м’якість і тільки. Надкороткі давно занепали
Що думаєте про повернення такого логічного правопису?
День, дні — дьнь, дьні
Сон, сни — сънъ, съни
Назва, наз(о)в — назъва, назъвъ
Todé ne ‹дні›, a ‹дни› ouge. A ‹сни› ne istnouieity.