Любацькі переклади

Зрозумів шо писали за “ч”.

Hm… Tô, za galomy, tẽgyko. Xotya, u mejax propisouanstua guilil buimy znati, crœumy [t͡ʃ ~ t͡ʂ], crœumno [ʈ] — ne za phonimat, ale i taco, za znacen zuõc u rousscé. Iz ocrema, u slové “cyto” — [ʃʈɔ ~ ʃʈɒ ~ ʃʈʷɔ]. Acei isce u “-jt-” (← *-ty-+ gòlôsca), na pr.: “pitõjt” /pɪˈtʊʷʃʈ/ ( * pitontyos); xotya tou e lyga doumati i pro [t͡ʂ] ([pɪˈtʊʷʃt͡ʂ]).

Цікаво, цікаво. Ви про “што”, яке в лемків і на Закарпатті?
Шо таке “-jt-” і “pitõjt” не зрозумів.

Menxymi, [t͡ʂ] eimy gotœuv terpéti de radxe neigy [i] za “œu”.

То я вас розчарую, бо сам так мовлю “œu”. Як згадав вище, в мене мова не є зразковою. На жаль.

Vidite znac “dõgykõ” pœd “u”, “o”? Znacity nescladovœusty.

Бачу, бачу. І знаю значення тієї дужки.

Xuiba u opiséx ci slôunicéx govœuroc — tam tô e cẽsto vidco. Abo slouxati móuvçui ne cazyenui “pismeinscoiõ” uimóuvoiõ.:)

Певно, тоді лише так.

Menxymi, [t͡ʂ] eimy gotœuv terpéti de radxe neigy [i] za “œu”.

То я вас розчарую, бо сам так мовлю “œu”. Як згадав вище, в мене мова не є зразковою. На жаль.

I ne sõmnél eimy. Gély.

Hm… Tô, za galomy, tẽgyko. Xotya, u mejax propisouanstua guilil buimy znati, crœumy [t͡ʃ ~ t͡ʂ], crœumno [ʈ] — ne za phonimat, ale i taco, za znacen zuõc u rousscé. Iz ocrema, u slové “cyto” — [ʃʈɔ ~ ʃʈɒ ~ ʃʈʷɔ]. Acei isce u “-jt-” (← *-ty-+ gòlôsca), na pr.: “pitõjt” /pɪˈtʊʷʃʈ/ ( * pitontyos); xotya tou e lyga doumati i pro [t͡ʂ] ([pɪˈtʊʷʃt͡ʂ]).

Цікаво, цікаво. Ви про “што”, яке в лемків і на Закарпатті?

Grõbo ‘rcõtyi tac. Ale de yé rœus, u Mõcacevé, “cyto” móuvẽ zu [ʃʈ-] (xotya bé ceuti i [ʃt-]. I yé gadaiõ otô e zuõc oge pac sta [t͡ʂ] (ci pac i [t͡ʃ]) u nuiné “pismeinscé” uimóuvé [ʂt͡ʂɔ]. Zuõc [ʈ] e sléd blizyeinïa ceòlôncouanïa /t/ do [ʂ] ← [t͡ʂ] (a [ʂ] e sléd, u suœuy rẽd, sléd ròzistôulenïa [t͡ʂ] pèrêd /t/; u istoté: *[t͡ʃ.t-] → *[t͡ʂt-] → [ʂt-] → [ʂʈ-] (i pac [ʂt͡ʂ-]). Xiryeinïou uimóuvui [ʂt͡ʂ-] moge priati i pisymo; crœumna ti pismena za [ʈ] ne’ma (e za [t] ta e za [t͡ʂ ~ t͡ʃ]), a yaco [ʈ] na sloux ne e = [t] (xotya i ne [t͡ʂ, t͡ʃ], œun “délity” zo zuõcom [t͡ʂ] “œdognõte” (retroflex) ceòlôncouanïe, cim i volyeno bé meiju “т” ta “ч” (“ш+ч” = “щ”) na coristy “ч (ш+ч=щ)”.

Шо таке “-jt-” і “pitõjt” не зрозумів.

“питущ” (питущий).

Douge roupiva (i “tònca”) récy. Vémo pro, bõdy simy, “çercòuno-slovẽnscœusty”, “vẽtscœusty” ci “bóulgarscœusty” /ʂt ~ ʃt/ na mésté prasl. *ty+gòlôsca (vẽt. “знаюЩий”, “обеЩать”, “идуЩий”, rous. “znaiõtyi”, “idõtyu”, “padõtya”). I tuarui, u rousscé, zo “-щий, -ща, -ще” rado pisyemo u “ç.-sl.”, “vẽt” ci “bóulg”. Dóugo tô cinil béx i yé. U tœumy ne mogemo prosto iti mimo silõ slœuv (tuarœuv, coli leubo) zo “щ” (ʂt?, ʃt?, ʂt͡ʂ?, ʃt͡ʃ? — pac bõdemo vidéli), he oto: “питущий”, “умирущий”, “значущий”, “жерущий”, “завзятущий”, “загребущий”, “тямущий” tc. Tô ne e to sam loucéy coli “сущий” mogemo legco pisati do ç.-sl. Decotra iz tuix slœuv u rousscé e tuoryeno œd yacuix heto ne’ma ni u vẽtscé ni st.-sl., ç.-sl. (“тямущий” ← tẽmiti, tẽma, завзятущий ← zauzẽti, zauzẽti), dectra xotya i sõty u vẽt. ci ç.-sl. ne e tuoryeno istno he u onax móuvax (“питущий” ≠ vẽt. “пьющий”, “завидущий” ≠ vẽt. “завидящий, завидующий”, умирущий ≠ vẽt. “умирающий”), i géden tuar na “-щ-” ne slougity yaco participium activum (tuarui na “-ч-” tacui, popri propisouanõ pismeinscõ, mojõty!). U mnogé (bœulxeosti?, uséx?) tuix tuaréx “-щ-” neseity znac blizye do lat. -osus, a ne lat. -ans/-ens; i roupivo lat. -osus ideity œd praital. *-o-wont-to-s, zu *-wont- ≈ *-ont- u “ѫщ, ѫч, ѫт” ta lat. “-ans”. Tô bui e pèuna rœuwnobégynœusty u “duoyisté” ròzvitcé i tuarou i znacyeinïa toho sama i.-e. pocêpa meiju lat. ta rous.; u lat. rœuznicõ znacyeinïou e sẽgnõto tuaroslovom — *ont- dlya participium activum ta *(w)ont- + -to- dlya “-osus”, a u rous. zuõcui: *ont-y- → “-ч-” dlya participium activum, ta *ont-y- → “-щ-” dlya “-osus”. Tac, i zu “-ч-” tuarui u rousscé, bouaieity, znacẽty “-osus”, a ne “-ans, -ens” (“робучий” = “laborosus”, “болючий” = “dolorosus”, “смердючий” = “odorosus”), ta géden tuar zo “-щ-” u rousscé ne znacity participium activum.
Na gadcõ pro pitomœusty “-щ-” u recenéx tuaréx bõdi mẽ statïa/ceòlônoc S. Nicolayeva КАРПАТОУКРАИНСКО-ПАННОНСКАЯ ИЗОГЛОССА, рефлексы праславянских сочетаний *tj и *dj” (2005), de móuva prẽmo ne e pro “pitomœusty” tuarœuv razou “-ущ-” u rousscé, ta da mi tlo muisliti u seimy naprẽmcé.
Gòlôuna récy toho ceòlônca e puitati réxiti ceomou u rousscé *dy+gòlôsen da inde /d͡ʒ/. Mene ge tam, crœumy toho, roupi i inxya récy: tuerdyeinïe oge dlya uséx (ci bœulxeosti) prasl. govorœuv prasl. *d+y+gòlôsen bé medyiskébely duoyyeinïa (“gemination”) *ģģ. Pœd <ģ> mogemo gadati /ʝ/ abo /ɟ/ abo zuõc yima blizoc. A pac se ẽ, dé, rœuznui ròzvitcui: */ɟɟ ~ ʝʝ/ → a) */d͡ʒʲd͡ʒʲ ( = d͡ʒʲː) ~ d͡ʑd͡ʑ ( ≈ d͡ʑː)/, b) */ʒ͡ɟ ~ ʝ͡ɟ ~ ʑ͡ɟ ~ ʒ͡dʲ ~ ʝ͡dʲ ~ ʑ͡dʲ/ (perua cẽsty — /ʒ͡ ~ ʝ͡ ~ ʑ͡ / — ime bouti verxou (“uppercase”) — ne vémy tô tou dati, i ime znaciti slabe sõceòlôncouanïe (“coarticulation”). Daléy ròzvitoc bé: a) abo “zlitïe” ci “inogoubleinïe” duoyyeinïa: */d͡ʒʲd͡ʒʲ ( = d͡ʒʲː) ~ d͡ʑd͡ʑ ( ≈ d͡ʑː)/ → /d͡ʒ/, a pac i /ʒ/, b) abo “yacrauleinïe” peruésno “slaba” ci “legca” sõceòlôncouanïa: */ʒ͡ɟ ~ ʝ͡ɟ ~ ʑ͡ɟ ~ ʒ͡dʲ ~ ʝ͡dʲ ~ ʑ͡dʲ/ (/ʒ͡ ~ ʝ͡ ~ ʑ͡ / — “slabe, legke” sõceòlôncouanïe) → */ʒ͡ɟ ~ ʝ͡ɟ ~ ʑ͡ɟ ~ ʒ͡dʲ ~ ʝ͡dʲ ~ ʑ͡dʲ/ (/ʒ͡ ~ ʝ͡ ~ ʑ͡ / — póune ceòlôncouanïe). Ròzvitoc */ɟɟ ~ ʝʝ/ → */ʒ͡ɟ ~ ʝ͡ɟ ~ ʑ͡ɟ ~ ʒ͡dʲ ~ ʝ͡dʲ ~ ʑ͡dʲ/ yavity loucéy ròzistnyeinïa (“dissimilation”). Rẽd moge bouti i troxui inac, ta sõty e ta sama: peruésno */ɟɟ ~ ʝʝ/ pac zu: pritertyeinïem (“affricativization”), ròzistnyeinïem (“dissimilation”), priistnyeinïem (“assimilation”), ta yix sucetanïem (“combination”).
U statïé daléy ne’ma móuvui pro *t+y+gòlôsen, ménẽtyi yoho ròzvitoc bé odin, u rousscé: ino /t͡ʃ/. Ta rœüno hi zu *d+y+gòlôsen bé bouti i tẽclou ròzvitcou zu *t+y+gòlôsen. Tô bui: */cc ( ≈ cː) ~ t͡çt͡ç ( ≈ t͡çː)/, i pac: a) → */çc ~ çtʲ/, i daléy → */ʃʲ͡c ~ ʃ͡c ~ ʃʲ͡tʲ ~ ʃ͡tʲ/, i daléy → /ʃt/ ta /ʃʈ ~ ʃt͡ʃ ~ ʃt͡ʂ ~ ʂ͡ʈ ~ ʂ͡t͡ʂ/, ta b) → /t͡ʃː → t͡ʃ ~ t͡ʂ/.
Moya gadca e oge crœumy skéblœuv /→ t͡ʃ ~ t͡ʂ/ ← *t+y+gòlôsen, ta /d͡ʒ/ ta /ʒ/ ← *d+y+gòlôsen — naixiruix u rousscé, roissca moge (acei cèrêz pèunui daunyui govœurcui; carpatscui?) bèregti zalixykui skébyœuv zu ròzistnyeinïem, se bui: /ʃʈ ~ ʃt͡ʃ ~ ʃt͡ʂ ~ ʂ͡ʈ ~ ʂ͡t͡ʂ/ ← *t+y+gòlôsen, ta /ʒ͡d/ ← *d+y+gòlôsen. Zalixykovœusty, yasna récy, ménity oge slédœuv yix e znacyno menxe proti slédœuv /→ t͡ʃ ~ t͡ʂ/ ← *t+y+gòlôsen, ta /d͡ʒ/ ta /ʒ/ ← *d+y+gòlôsen. Ta liça na tui slédui tacui, védé, sõty. Crœumy uisye recenuix tuarœuv zu “-ущ (-ющ)”, e isce roupiv loucéy tuara “страждати”. Na pervuy glẽd “çercòuno-slovẽnscuy” ci “daunyo-bóulgarscuy” tuar zu “pitimo” ç.-sl. ci bóulg. “жд” ← *d+y+gòlôsen. U tœumy, mésto prosto pisati sey tuar u ç.-sl. ino za “жд”, gœudno bui œdpovésti na puitanïe cyto tacoho “çercòuno-slovẽnscoho” e u znacyeinïé seoho slova, çercòuno-slovẽnsca ti slova tẽgnõty do çercòuna gitcou — crœumy “strajdanïa Xrista” nicy çercòuna tam ne’ma, ta i samoho lixe “strajdanïa Xrista” e za malo dlya xiryeinïa “ç.-sl.” tuarou zu yoho zagalnami (neçercòunami) znacyeinïami. I ç.-sl. tuar e ne zu “страждати”, a “страдати”. Inxya récy bui, na pr., tuar “ВОСкреснути” — se déyeslovo tésno ta õzko tẽgneity do cazanïa pro Xrista — déyeslovo “strajdati” take ne e. Tuar “voscresnõti” u rousscé neseity znac çercòunosti, a tuar “strajdati” ni. Tac, bẽ u ç.-sl. i tuarui “страждѫ, страждеши, страждетъ …” ta po rõcy zu “страдаѭ, страдаѥши, страдаѥтъ”; ale ne +”страждаѭ, страждаѥши, страждаѥтъ, …”. Ne e divo oge u vẽtscé, yaca cerpala bé de bœulxe ç.-sl. ci d.-bóulg. tuarœuv, e gòlôunuy ta ròdovuy tuar ne +”страждать”, a “страдать”? I u novobóulgarscé e u seimy déyeslové ne “жд”, a “д” u uséx tuaréx: “(аз) страдам” (ne +”страждам”), “(ти) страдаш” (ne +”страждаш”), “(той/тя/то) страда” (ne +”стражда”), “(ние) страдаме”, “(вие) страдате”, “(те) страдат”, “(аз) страдах”, “(ти) страдаше”, “(той/та/то) страдаше”, “(ние) страдахме”, “(вие) страдахте”, “(те) страдаха” tc., docui, na pr., déyeslové “vidéti” “жд” e: “виждам, виждаш, вижда, виждаме, виждате, виждат, …”. Zu uglẽdomy na uislovlenõ u uisye recenœy statïé gadcõ pro ròzvitoc *d+y+gòlôsen ta *t+y+gòlôsen, e tlo gadati u /ʒ͡d/ ta /ʃt͡ʃ ~ ʂt͡ʂ ( ~ *ʂ͡ʈ ?)/ pitomui slédui zalixykœuv ròzvitcou *d+y+gòlôsen ta *t+y+gòlôsen.

Do pricladœuv zu /ʒ͡d/ ← *d+y+gòlôsen mogeity tẽgti i tuar “meijdo” (zu utorinom “ei”; div. Gelex. I, 441: між, мі́ждо, межи, a nizye, 442, i: міждорамя “Stelle zwischen den Schultern”). I tou, glẽdati tóuc cerpati iz ç.-sl. e godé; nicy “çercòuna” ni u znacyeinïé “meijdo ( = meiju / medyi / meji)”, ni u znacyeinïé slova “meijdoramẽ” ne’ma.

Ménui /d͡ʒ : ʒ͡d : ʒ/ e roupivo rœüniti zu ròzvitcom grecyscui “ζ”: d.-gr. /z͡d, d͡z/, n.-gr. /z (d͡z)/.

U zvẽzcou zu simy zaveul eimy u pismo spolõcui “jd” za /ʒ͡d/, yaco “pèresouv” *“dj”, ta “jt” za /ʃt͡ʃ ~ ʂt͡ʂ ( ~ *ʂ͡ʈ ?)/, yaco pèresouv *“tj”.

strajdati /strɑˈʒdɑtɪ/
meijdo /ˈmiʒdɔ/
meijdoramẽ/ˌmiʒdɔˈrɑmjɜ, ~ -mɲɜ, ~ mʲɜ, ~ mɲe, ~mjɐ/
pitõjt /pɪˈtʊʷʃt͡ʃ ( ~ pɪˈtʊʷʂʈ)/
znaciõjt /znɑˈt͡ʃʊʷʃt͡ʃ ( ~ znɑˈt͡ʃʊʷʂʈ)/
gerõjt /ʒɛˈrʊʷʃt͡ʃ ( ~ ʒɛˈrʊʷʂʈ)/
tẽmõjt /tʲɐˈmʊʷʃt͡ʃ ~ tʲɜˈmʊʷʃt͡ʃ ~ tʲeˈmʊʷʃt͡ʃ ~ cɜˈmʊʷʃt͡ʃ ~ keˈmʊʷʃt͡ʃ ( ~ -ʊʷʂʈ)/

Mõcacevé

О, то то ви, певно, карпатський русин, га? Чи карпато-русин-українець? Господь його знає, ким себе хочуть ся називати закарпатці. Але за них вирішувати я не смію. Ніколи не доводилося з ними балакати.

ceòlôncouanïa

Шо таке “чолонкування”? Ви писали його декілька разів, але я так і не зрозумів з контексту шо воно значе. Далі пишете: “sõceòlôncouanïe (“coarticulation”)”. То, певно, “ceòlôncouanïe” є “articulation”?

Grõbo ’rcõtyi tac … na coristy “ч (ш+ч=щ)”.

Рахуєте шо літературне “шчо”, скоріше за все, походить від давнішого “што” (что –> што —> шчо). Теворія дійсно добра. Особливо з огляду на те, шо саме “што” є в московській, а й тому могло бути й на “Великій Україні”. Глянувши на похідні від *čьto, помітив шо в багатьох мовах воно також перетворилося на “што”. Може таке перетворення є геть давнім, ше в часи слов’янської спільності?

… Zu uglẽdomy na uislovlenõ u uisye recenœy statïé gadcõ pro ròzvitoc *d+y+gòlôsen ta *t+y+gòlôsen, e tlo gadati u /ʒ͡d/ ta /ʃt͡ʃ ~ ʂt͡ʂ ( ~ *ʂ͡ʈ ?)/ pitomui slédui zalixykœuv ròzvitcou *d+y+gòlôsen ta *t+y+gòlôsen.ģ>

Ви мене загубили на поясненні такого явища, я такі складні речі про фонетичні перетворення не второпаю, але суть я вловив. Ви говорите за питомість здійснення “tj+голосна” та “dj+голосна”, не лише як “ч” та “дж/ж” відповідно, а й як “тч” та “жд”. Гм. Я не знаю шо вам сказати. Як почали писати за це, то зразу прийшло в голову “страждати” й його “бовгарськість”. Та ви якраз його й згадали далі. Не знаю, не знаю. Слово хоч і дотичне до церкви, та таки більше загальне. Відсутність його в бовгарській є дійсно цікавою. Слово є в усіх слов’янських гілках, а тому, очевидно, корінь є давній. Можливо, якшо певні давні говірки дійсно зберегли особливе здійснення “dj+голосна”, то ваша гадка за питомість цього слова має зміст. Проте, західні говірки полюбляли “язичіє”, а тому може й була незасвідчена церковна подоба “страждати” (<— *stradjati), яка проникла до їнших говірок. То є дуже складно. Я на то можу лише обережно зиркати, але сам нічого не скажу.

… nicy “çercòuna” ni u znacyeinïé “meijdo ( = meiju / medyi / meji)”, ni u znacyeinïé slova “meijdoramẽ” ne’ma.

У тому церковного може не бути нічого, та є багато прикладів, коли навіть найпростіші слова, без жодної на те невбхідності, деякі мови можуть собі зичити. Ось, на приклад, московське стверджувальне “да”. І знову ж таки, Желехівський, а тому можливе західне “язичіє”.

U zvẽzcou zu simy zaveul eimy u pismo spolõcui “jd” za /ʒ͡d/, yaco “pèresouv” *“dj”, ta “jt” za /ʃt͡ʃ ~ ʂt͡ʂ ( ~ *ʂ͡ʈ ?)/, yaco pèresouv *“tj”.

Мило. Мені до вподоби. Та я би, все таки, бажав простішого письма для вкраїнської. Набагато складнішого ніж є зара’, та не такого складного як у вас. Хоча я розумію ваш підхід до того. Якби вибирати між вашим, і тим, яке є зара’, то я би без вагання взяв ваше.

О, то то ви, певно, карпатський русин, га? Чи карпато-русин-українець? Господь його знає, ким себе хочуть ся називати закарпатці. Але за них вирішувати я не смію. Ніколи не доводилося з ними балакати.

Русин = українець, у цьому знакові Ялисій и використовує те слово.
Голісінька більшість закарпатців числе себе за вкраїнців, ино деякі сумнівні особи (часто москволюбського напряму) відлучають т. зв. “карпаторусинів” од України (маразм иноді доходе до того, що деякі т. зв. “русини” кажуть, що вони з Руссю - нічого спільного не мають, ну КУМЕДІЯ). Та й закарпатці суть різні: носії гуцульських говірок, середньозакарпатських, а то й ще якихось. За Австрії вкраїнцям Прикарпатської Вкраїни не давали себе називати вкраїнцями, у переписах числили йно яко русинів, за Другої РП вкраїнська мова на Галичині стала зватися “русинською” (до чого ж глупий “термин”, була руська (вкраїнська) мова від кореня “рус-”, а тут якась “русинська”, що непрозоро натякає на кутости “термину”), на Підкарпатській Руси так само діяли москволюби, але з часом їх витисли, потім стали відлучати лемків од Українського Народу, наголошуючи, що нібито вони суть “окрімні русини”, а тепер уже на Закарпаття замахнулися знову (знову таки, наголошую, що Закарпаття містить у собі різні говірки!).
Тепер, аби не мати вигляд дурнів, стали називати цю людність “карпаторусинами”, а мову “карпаторусинською”, далі будуть “карпатини” й “карпатинська мова”… Те саме москва робе з нашими кубанськими вкраїнцями, звучи їх “ні тим, ні сим”, а чимось “окрімним”, так и відлучають українців од їхньої Неньки злії люде…

У тому церковного може не бути нічого, та є багато прикладів, коли навіть найпростіші слова, без жодної на те невбхідності, деякі мови можуть собі зичити. Ось, на приклад, московське стверджувальне “да”. І знову ж таки, Желехівський, а тому можливе західне “язичіє”.

Згоден з Вами, Антоне. Из тим слід бути дуже обережним и не робити спішних висновків, бо так можна напхати в мову купу всякого мотлоху, який з питомістю нічого спільного не має.

Закарпаття містить у собі різні говірки.

Таки правда. Маю на гадці саме далеке Закарпаття, поза Гуцульщиною.

Русин = українець…

Складно, Вадиме. Багато чув, як ті лемки й русини, які нині є в Словаччині, південній Польщі й Угорщині часто відокремлюють себе від України. Словаччина й Польща, здається, вже давно визнали лемківську/русинську мову саме як окрему мову. Разом і Сербія, Хорватія, й багато їнших країн також визнають русинську мову як окрему. Ну з Сербією ясно чому. Взагалі, в Україні є зневага й байдужість до всього вкраїнського культурного побуту, не лише до лемківського, бойківського, чи гуцульського. Хіба десь гідно репрезентують (represent; поки не знайшов добрий переклад цьому слову) мову, культуру й побут Львівщини? Чи мову, побут і культуру Тернопільщини? Чи Полісся? Та ні. Взагалі. Все репресентування (representation) зводиться до шароварщини й селюцтва. Ганьба всій державі. Колись дивився цю Лігу Сміху, але перестав. Крім того, шо її ганебно продають й показують в Московщині, й того, шо якість є посередня, й того, шо московської мови там забагато, так і через те, як саме вони показують українськість. Коли хтось говорить московською, то вся команда, зазвичай, є “інтелігентна” й сучасна. А як українською, то, курва, всі мають обов’язково бути йолопами, селюками, чи гоптиками. І навіть мова ніколи не є по-справжньому своєю. І всі ся тішать з того. Ги-ги-ги. А ґуцулы такіє забавныє! Наче живемо в часи Котляревського, де вся вкраїнська культура існувала лише для того, шоби тішити москалів, аби ті з неї сміялися. Малороси.

Я не хочу казати людям хто вони є, але мені не подобається як русини собі привласнюють “русинство”. Як ви й згадали, вся західна Вкраїна звала себе русинами. Я й лише чув історій, як геть старі люди з Львівщини (Львівщини!) звали себе русинами, а вкра́їнцями (цікаво, шо з наголосом на “а”) лише почали зватися на початку 20-го століття. Хоч деякі й раніше. Мене найбільше пентеличе те, шо хтось з них відчуває більшу близькість з русинами з Сербії ніж з русинами з Галичини. Але й бачив як багато вкраїнських лемків себе звуть українцями й засуджують тих, хто відокремлює себе від них. Це складна тема. Бо є багато чесних, хороших людей, які щиро хочуть окремості для себе.

Оце дивився видиво від Business Insider ( оце: https://www.youtube.com/watch?v=Lf2QS80po8U ) про створення гуцульських ліжників і перше шо чую це: “Hutsul ethnic minority” (гуцульська етнічна меншина). Нич про приналежність до вкраїнської етнічності не чув там. Якби вся Галичина краще берегла свою мову й культуру, то певно й би всіх західняків звали меншиною, бо справжня Галичина геть не схожа з сучасною вкраїнською культурою. Сучасна вкраїнська культура! “Or, rather, lack thereof”, як то кажуть. Те саме можна сказати й про всю Вкраїну. Якби не совіти, то вкраїнське культурне різномаїття, яке, подекуди, в центральній Україні берегло найдавніші традиції, в культурному змісті, могло би все зватися меншиною в порівнянні з сучасністю. Ну чесно скажу, я хоч міська людина, в селі не ріс і вкраїнської культури бачив мало, та відчуваю більшу близькість з людиною з Коломиї, ніж з Харкова. Нічого проти харків’ян не маю, просто кажу.

Цікаво, якби етнонім “українець” чи “малорос” не поширився так, як поширилися, то скільки би різних етнонімів існувало на “Великій Україні”? Купа, певно. Деякі би зводилися до давніх слов’янських племен, мабуть.

Від кубанських українців, боюся, вже мало чого лишилося… Їх ше за часів козаччини селили разом з москалями, або їншими народами. А як придушили Кубанську Народну Республіку, й як з’явилося перше НКВД, то там почали проводити справжнє перемелювання особистості. Кубань це, напевно, разом з тією Сломожанщиною, яка нині в складі Московщини, є найбільш вдалим прикладом знищення вкраїнськості. Змогли. Нині ж, більшість тих, хто не забуває за своє (з тих хто його взагалі має, звісно) походження, часто відсторонюють себе від українства, а наголошують саме на “казацтвє”. До речі, сучасна кабанська вкраїнськість завжди грала на руку Мовсковщині. Я то завжди гадав, а чому вони після 2014 року не припинили показувати кубанських пісень у себе на телебаченні? Вони, наче, кожного року по деяким головним каналам показували концерти кубанських (українських) пісень. І щедрика Левонтовича співають, не лише давні народні пісні. З гопаком навіть бува бачив. Та навмисне, свині. Шоби вкрасти козацькість, відокремити козацькість від українськості й просувати своє “сматрітє, мы же фсє адін народ!”. І мова їх вже мертва, лише в піснях, декотрих словах і виразах живе.

Складно, Вадиме. Багато чув, як ті лемки й русини, які нині є в Словаччині, південній Польщі й Угорщині часто відокремлюють себе від України. Словаччина й Польща, здається, вже давно визнали лемківську/русинську мову саме як окрему мову. Разом і Сербія, Хорватія, й багато їнших країн також визнають русинську мову як окрему. Ну з Сербією ясно чому.

🙄, а Вгорщина ще не визнала? Москалі би теж визнали, але в них усе “узкій язик”.
Чехословаччина, у межах якої перебувала частина земель України (Закарпаття й Лемківщина) хоч и була значно приязнішою до вкраїнців, та Батьківщиною не була й нацйональну свідомість місцевих українців піднімати теж не воліла, Словаччина Тисо взагалі в переписі 38-ого року занизила число вкраїнців, комунистична Чехословачина активно розбудовувала конструкт т.зв. “окрімних русинів”, сучасна Словаччина той досвід перейняла й використовує тепер.
За поляків уже сказав, що під час інтербелума вони ділили вкраїнців на тих, що розмовляє “русинською” мовою й українською й нібито мало здаватися, що на Галичині відносну більшість складають поляки, а за ними йдуть “русини” й українці (сміх, та й годі, хтось записався давнішим етнонимом, хтось новішим). А під час ПВЗ постали т.зв. “Західньо-лемківська” й “Східньо-лемківська республика”, причім, перва наголошувала на тому, що лемки суть окрімній од українців народ (и, звісно ж, були москволюбськими), а друга - числила лемків за вкраїнців. И вось “провкраїнська” республика пройснувала декілька місяців, після чого була жорстоко придушена поляками, а несвідома - близько двох років и поляки їх особливо не чіпали, аж лише потім, коли відповідна республика хотіла долучитися до Чехословаччини, то поляки її ликвидували. Як гадаєте, чого поляки “берегли” ту ЗЛ республику?

Тож нічого “складного” тут нема, елементарний нацйональний егоїзм наших сусідів. Менші етничні спільноти легше асимилюються, досить відірвати їх від загального нацйонального масиву й нацйональної традиції, тому то й ці держави визнають “русинську” (литовска, а не литвинська, московська, а не москвинська, мордовська, а не мордвинська, РУСЬКА (=українська), а не “русинська”) - угорці хочуть відтяти Закарпаття, словаки - асимилювати вкраїнців, а поляки вже своїми діями в минулому столітті довели, що лемки суть українців, виселивши їх зі своєї Батьківщини “аби не допустити жадньої иреденти в майбутньому”, а тепер лише закріпляють “успіхи”.
Ну й, звісно, свою “частку” в відлученні вкраїнців од Неньки має проклята Кацапщина. Подивіться в якій партиї мається Русин В.П, почитайте про Димитрія Сидора й як він закликав Московщину до активного освоєння Закарпаття, щоб зберігати в регіоні “кровні інтереси росії”, почитайте про Петра Гецка, який закликав москалів захопити Закарпаття тощо, тощо, тощо…

Взагалі, в Україні є зневага й байдужість до всього вкраїнського культурного побуту, не лише до лемківського, бойківського, чи гуцульського. Хіба десь гідно репрезентують (represent; поки не знайшов добрий переклад цьому слову) мову, культуру й побут Львівщини? Чи мову, побут і культуру Тернопільщини? Чи Полісся? Та ні. Взагалі. Все репресентування (representation) зводиться до шароварщини й селюцтва. Ганьба всій державі. Колись дивився цю Лігу Сміху, але перестав. Крім того, шо її ганебно продають й показують в Московщині, й того, шо якість є посередня, й того, шо московської мови там забагато, так і через те, як саме вони показують українськість. Коли хтось говорить московською, то вся команда, зазвичай, є “інтелігентна” й сучасна. А як українською, то, курва, всі мають обов’язково бути йолопами, селюками, чи гоптиками. І навіть мова ніколи не є по-справжньому своєю. І всі ся тішать з того. Ги-ги-ги. А ґуцулы такіє забавныє! Наче живемо в часи Котляревського, де вся вкраїнська культура існувала лише для того, шоби тішити москалів, аби ті з неї сміялися. Малороси.

Антоне, вибачте, але глядати “культури” по телевизору є яко глядати золото в купі лайна, може й попадеться, та навдаку. Квартал 95, Ліга сміху, Дизель шов ≠ культура, спробуйте поглядати культуру там, де вона справді є.

Я не хочу казати людям хто вони є, але мені не подобається як русини собі привласнюють “русинство”.

🤦 Ніхто не привласнює, а штучно консервує давніший етноним и від цього починає “плясати”, виводячи ниби крімну мову й крімну нацйональну спільноту (та ще й невковирно, як я вже наводив приклад из Руссю).

Як ви й згадали, вся західна Вкраїна звала себе русинами. Я й лише чув історій, як геть старі люди з Львівщини (Львівщини!) звали себе русинами, а вкра́їнцями (цікаво, шо з наголосом на “а”) лише почали зватися на початку 20-го століття. Хоч деякі й раніше.

Я такого не згадував. Згадав ино, що зайди змушували лишати давніший етноним и цуратися новішого. А таки так, раніше західні, а з ними давніше й східні й усі геть українці звали себе русинами, бо країна їх була Русь. Етноним “українці” пішов од козаків и поширювався зі сходу на захід и поширення в штучному политичному утворенні т. зв. “Королівство Галичини і Лодомерії” почалося в дев’ятнадцятому віці, воно було повільнішим, бо Велика Вкраїна й Прикарпатська Вкраїна були розділені між двома империями, але незважаючи на це, Галичина стала “вкраїнським п’ємонтом”, де значно більша частина люду була свідомою свого Вкраїнства, там друкувалися книжки вкраїнською мовою, розвивалося набагато краще культура, аніж на підмосковській Україні.

Але й бачив як багато вкраїнських лемків себе звуть українцями й засуджують тих, хто відокремлює себе від них. Це складна тема. Бо є багато чесних, хороших людей, які щиро хочуть окремості для себе.

Знову складна тема. А Ви гадаєте нема много “чесних, хороших” людей, які щиро хочуть окрімности для свого “народу Донбасу” й визнання свого “борща по-донбаськи”? Глупість, невіголоство, ошуканість (хай би ці якости в людині були щирі) ≠ добрість и правильність. Під окрімністю мають бути підстави, а коли це якісь “хотілки”, то глядіть кому це вигідно, а я вже Вам то навів.

Якби вся Галичина краще берегла свою мову й культуру, то певно й би всіх західняків звали меншиною, бо справжня Галичина геть не схожа з сучасною вкраїнською культурою. Сучасна вкраїнська культура! “Or, rather, lack thereof”, як то кажуть. Те саме можна сказати й про всю Вкраїну. Якби не совіти, то вкраїнське культурне різномаїття, яке, подекуди, в центральній Україні берегло найдавніші традиції, в культурному змісті, могло би все зватися меншиною в порівнянні з сучасністю. Ну чесно скажу, я хоч міська людина, в селі не ріс і вкраїнської культури бачив мало, та відчуваю більшу близькість з людиною з Коломиї, ніж з Харкова. Нічого проти харків’ян не маю, просто кажу.

Що є “сучасна вкраїнська культура”? Поплавський і Винник? Коли Ви так гадаєте, то глядіть ище, то не є культура. Не мішайте до купи постсовкову попсу з українською культурою.

Якою меншиною? Кожна особистість є по-своєму “меншина”, та це не значе, що вона не долучена до якоїсь спільноти, лучена з нею спільними особливостями. Та й ще раз, Галичина зіграла шалену ролю в “житті” Вкраїни, як у XIX-ому, так и ву XX-ому столітт (ба й у ньому може більшу, ніж більша частина Вкраїни), тому називати “західняків” (насправді, волиняни суть також західняки) меншиною - це просто глупство.

Ну й Харків геть помосковщений, тож не дивно, що Ви з коломийцем матимете більшу близькість, аніж з харків’янином. А від’їдьте від Харкова, заїдьте до слобід и відчуєте близькість)

Я маю близькість и з подолянином, и з гуцулом, и з наддніпрянцем. Близькість утрачається, коли мовиш, до прикладу, з суржикомовним чернівчанином(

Цікаво, якби етнонім “українець” чи “малорос” не поширився так, як поширилися, то скільки би різних етнонімів існувало на “Великій Україні”? Купа, певно. Деякі би зводилися до давніх слов’янських племен, мабуть.

Малорос ниде й не поширився як етноним, бо то книжна назва й серед люду незнана.
Ну й “етноними” від “давніх слов’янських” (міните правкраїнських, відай) зникли ще до монгольської навали, тож ні.

Від кубанських українців, боюся, вже мало чого лишилося…

На жаль, це близько до правди.

Їх ше за часів козаччини селили разом з москалями, або їншими народами.

З ким селили? Куди селили? Уся ціла Кубанщина була надана вкраїнцям (а саме запорожцям) для колонизації, про яких москалів идеться? Москалів була гола меншість, а гинших народів - ще голіша, та й вони з часом через значну доминацію вкраїнської людности “обукраїнщувалися”:
“Весь войсковой состав черноморского народонаселения носит одну физиономию, запечетлен одной народностью - малороссийской. Самые инородцы ( черкесы и татары), численность которых не простирается далее одной тысячи мужеского пола душ, исчезая в массе господствующего населения, уже достаточно оказачились.
Немало удивляет захожего русского человека, когда черкес заговорит с ним языком Пырятинского уезда.

“Что за диво! - думает русский человек. - Нельзя сказать, чтоб был хохол, а говорит - из рук вон”. “ - Кубанський історик Іван Попко. «Черноморские казаки в их гражданском и военном быту: очерки края, общества, вооруженной силы и службы (1858)».

А як придушили Кубанську Народну Республіку, й як з’явилося перше НКВД, то там почали проводити справжнє перемелювання особистості. Кубань це, напевно, разом з тією Сломожанщиною, яка нині в складі Московщини, є найбільш вдалим прикладом знищення вкраїнськості. Змогли. Нині ж, більшість тих, хто не забуває за своє (з тих хто його взагалі має, звісно) походження, часто відсторонюють себе від українства, а наголошують саме на “казацтвє”. До речі, сучасна кабанська вкраїнськість завжди грала на руку Мовсковщині.

Справді змогли, беручи до вваги, що Острогозький повіт на 1897 рік мав української людности сливе яко на Полтавщині в відсотковому відношенні. “Сучасної кубанської вкраїнськости” нема чи вона в підпіллі, ряжені “казакі” до вкраїнства жаднього відношення не мають.

Я то завжди гадав, а чому вони після 2014 року не припинили показувати кубанських пісень у себе на телебаченні? Вони, наче, кожного року по деяким головним каналам показували концерти кубанських (українських) пісень. І щедрика Левонтовича співають, не лише давні народні пісні. З гопаком навіть бува бачив.

Ви перебільшуєте, там до якогось року (забув до якого) вивчали вкраїнську для пісень, народньої культури загалом, а потім Путин заборонив, так що помосковщують.

Та навмисне, свині. Шоби вкрасти козацькість, відокремити козацькість від українськості й просувати своє “сматрітє, мы же фсє адін народ!”.

Ну вот Ви й відповіли на “складне питання”. Те саме з “русинство”, мета полягає в тому, щоби відокремити, відірвати вкраїнців (створюючи різні конструкти типу “кубанців” чи “русинів”) од суцільного масиву, а далі вже асимилювати. Divide et Impera - цей принцип робе й тут.

Перепрошую, що відійшов трохи від мовознавчої теми, але вже мав написати то.

Це питання таки не є геть просте. Пхати слова до рота людей я не буду.

За поляків уже сказав, що під час інтербелума вони ділили вкраїнців на тих, що розмовляє “русинською” мовою й українською й нібито мало здаватися, що на Галичині відносну більшість складають поляки, а за ними йдуть “русини” й українці (сміх, та й годі, хтось записався давнішим етнонимом, хтось новішим).

Це є правда. Хтіли показати панування й переважання свого народу на “Західній Галичині”.

Антоне, вибачте, але глядати “культури” по телевизору є яко глядати золото в купі лайна, може й попадеться, та навдаку. Квартал 95, Ліга сміху, Дизель шов ≠ культура, спробуйте поглядати культуру там, де вона справді є.

Не правда. Глядіти культури по НАШОМУ телевізору є дурниця. Та це не значе, шо ми не можемо, а то й мусимо, робити краще. Але я й тим не займаюся. Я згадав Лігу сміху, бо вона несла в собі доволі завкраїнську поставу. Мовляв, нам не треба московського КВН-у, ми будемо робити своє, вкраїнське. Файно. Та вийшло як завжди: українсько-московсько. Не дарма вони спромоглися продати це Московщині. Скільки ж там мало бути того вкраїнського, шоби москалі таке дивилися? Ледве.

Знову складна тема. А Ви гадаєте нема много “чесних, хороших” людей, які щиро хочуть окрімности для свого “народу Донбасу” й визнання свого “борща по-донбаськи”? Глупість, невіголоство, ошуканість (хай би ці якости в людині були щирі) ≠ добрість и правильність. Під окрімністю мають бути підстави, а коли це якісь “хотілки”, то глядіть кому це вигідно, а я вже Вам то навів.

Маєте рацію.

Що є “сучасна вкраїнська культура”? Поплавський і Винник? Коли Ви так гадаєте, то глядіть ище, то не є культура.

Не зрозуміли про шо писав.
“Сучасна вкраїнська культура! “Or, rather, lack thereof”, як то кажуть.”
Сучасна вкраїнська культура! — то я її висміюю.
Or, rather, lack thereof — “або, скоріше/радше, її відсутність”.

Якою меншиною? … тому називати “західняків” (насправді, волиняни суть також західняки) меншиною - це просто глупство.

Та я й не кличу.

Ну й Харків геть помосковщений, тож не дивно, що Ви з коломийцем матимете більшу близькість, аніж з харків’янином.

Ну та наче, людина геть міська (я) мали би мати більшу близькість з також міською людиною. Та ні, не мам. Особисто знав лише декількох коломийців, правда всі вони, більше-менше, втратили свою мову. Але вимова така солодка… Шось є дуже приємне в гуцульській вимові.

Але Львів таки відрізняється від Харкова. І від Києва. Мені довелося ше до підліткового віку вирости без мережі, а й тому пам’ятаю з дитинства, шо ву Львові була така собі бульбашка. Хай яка, може не в усіх, та більбашка вкраїнськості. Шоби львів’янин подумав перейти колись на московську мову й привищувати її над українською, то треба було себе зневажати. Як тільки з’явилася всесвітня мережа, то ця бульбашка почала лускати. Одне з найкращих рішень, яке, на мій погляд, врятувало вкраїнськість у молоді на заході це заборона vk.ru та ok.ru в 2014. Всі кого лише знав користали vk.ru. І всі вони там натикалися на московську мову. Від неї було нікуди дітися, а тому люди звикали й по-малому, непомітно змосковщувалися. Я також.

З ким селили? Куди селили? Уся ціла Кубанщина була надана вкраїнцям (а саме запорожцям) для колонизації, про яких москалів идеться? …

Добре, визнаю. Заселення москалями почалося пізніше, вже за часів СРСР.

———

Загалом я з вами погоджуюся. В мене вже нема сил і бажання про то говорити. Ця тема мене нітить.

Ви говорите за питомість здійснення “tj+голосна” та “dj+голосна”, не лише як “ч” та “дж/ж” відповідно, а й як “тч” та “жд”.

Ne “тч”, a “шт~шч” (“т” yaco [ʈ], ne [t]).

Гм. Я не знаю шо вам сказати. Як почали писати за це, то зразу прийшло в голову “страждати” й його “бовгарськість”. Та ви якраз його й згадали далі. Не знаю, не знаю. Слово хоч і дотичне до церкви, та таки більше загальне. Відсутність його в бовгарській є дійсно цікавою. Слово є в усіх слов’янських гілках, а тому, очевидно, корінь є давній. Можливо, якшо певні давні говірки дійсно зберегли особливе здійснення “dj+голосна”, то ваша гадка за питомість цього слова має зміст. Проте, західні говірки полюбляли “язичіє”, а тому може й була незасвідчена церковна подоба “страждати” (<— *stradjati), яка проникла до їнших говірок. То є дуже складно. Я на то можу лише обережно зиркати, але сам нічого не скажу.

… nicy “çercòuna” ni u znacyeinïé “meijdo ( = meiju / medyi / meji)”, ni u znacyeinïé slova “meijdoramẽ” ne’ma.

У тому церковного може не бути нічого, та є багато прикладів, коли навіть найпростіші слова, без жодної на те невбхідності, деякі мови можуть собі зичити. Ось, на приклад, московське стверджувальне “да”. І знову ж таки, Желехівський, а тому можливе західне “язичіє”.

“Da” u rousscé ne e ni vẽtske ni ç.-sl. ni st.-sl. ci bóulg. Ono bé prosto stalo õzke u rousscé. Ni u “tac” ne’ma tóucou vidéti lẽdske, ni u “ay, ayno” slovacyske. Slovo “yes” tẽgne do tacuix cyto dosta dóugo u rœuznax móuvax bé pèredavano opisno, na pr., cèrêz tacœ znacui: “bõdy tô / bõdy taco, a bõdy”, “taco e”, “a tô, a se”, “tô, taco”, “tou, tô tou, se tou”, “tuim, tomou”, “pravé, pravé tô, pravé taco” tc. Vyxi ti tuarui u rœuznax móuvax nicõ, védé, ouge po i.-e. inoté (spœulnoté). “Da” e u rousscé cẽsty tuarœuv: da-coli, da-cde, da-cyto, da-cõs, da-cto, da zu ( = “priblizno”, da zu dua dni = “approx., about two days”), rœudno zu “da - yes”, i rœudno “do” u “do mésta, lésa” — peruésno oucazalne zaimẽ. To “da” ne e priclad ç.-sl. slova bez ç.-sl. tóuca.

I isce raz, dlya “ẽzuicïa” ime bouti tẽkel tuar u (st.-/d.-)bóulg., ç.-sl. ci vẽt. iz st.-sl. ci ç.-sl. Tuar “strajdati” u vẽt. ne e, a bõdy to “st.-sl.” ci “ç.-sl.” tuar, u perué rẽdou buismo yoho cecali u vẽtscé, a pac ouge u rousscé.

U zvẽzcou zu simy zaveul eimy u pismo spolõcui “jd” za /ʒ͡d/, yaco “pèresouv” *“dj”, ta “jt” za /ʃt͡ʃ ~ ʂt͡ʂ ( ~ *ʂ͡ʈ ?)/, yaco pèresouv *“tj”.

Мило. Мені до вподоби. Та я би, все таки, бажав простішого письма для вкраїнської. Набагато складнішого ніж є зара’, та не такого складного як у вас. Хоча я розумію ваш підхід до того. Якби вибирати між вашим, і тим, яке є зара’, то я би без вагання взяв ваше.

Я все час від часу переглядаю міжности спрощіння свойого письма. Низку йих є вже введено, серед йих: “e” місто “y”, “o” місто “u”, “v, u” місто “f*, “œu” місто “w”, “-sce” місто “-scye”. Проте є чи мало такого, що, хоча я часто й вертаю до мисли спростити, та не пускають мене міркування на пр. морфологиї. На пр., и мені часом трохи вадить писати “y” в тваріх з почепом *-en- від дієслів з темою *i, на пр.: prõg-i-ti “пружити” → prõg-y-ên “пружен(ий)”, prõg-y-ein-ïe “пруженнє” — у сім прикладі “g” й без “y” уже перед “e, ê, i” дасть “ж”, то “y” є ту, ни би, зайво. Се саме й з дієсловами з *k ta *x на кінці корене: ouciti, mõciti, sociti, louciti, lõciti, bociti, rõciti, trosciti, vosciti, morsciti, douxiti, réxiti. Та з дієсловами з зубнами приголосками неблення без *y не буде: просто sõd- + *-en- (від sõditi) не дасть “суджен-”, але “суден-”, тому й пишу: sõdyên, sõdyeinïe “суджен(н)є/суджін(н)є”. Те саме й з иншами зубнами: s — quasiti → quasyên, quasyeinïe, t — gatiti → gatyên, gatyeinïe, z — niziti → nizyên, nizyeinïe. То за аналогиєю та для держання йнотварости морфологиї пишу “y” й у тварїх з *k, *g, *x на кінці корене. Ба, “y” пишу й у тварїх від дієслів з темою *i де неблення приголоски на стику + *-y- en- у новоруські й не чути, а то по “l”, “n”, “r”: béliti → bélyên, bélyeinïe, cliniti → clinyên, clinyeinïe, vériti → véryên, véryeinïe. Не “y” а “l” я пишу по губнах: ròbiti → ròblên, ròbleinïe, topiti → toplên, topleinïe, gloumiti → gloumlên, gloumleinïe, staviti → staulên, stauleinïe, але “l” ту аломорфно ступить за “y”, чим инотварість морфологиї є ховано. Инколи глянувши на таке писання кажу си “добрї є на вид”, инколи гляну й вадить ми, пак гляну й опять добрї, пак опять вадить. И на те й на те є низка “за” та “проти”. На пр., на йинї полї мене доста вабить передача неблен приголосок у латинськах мовах (порт. “x” чи фран. “ch” за “ш”, чи порт. та пран. “j” за *ж”), й там смїло мїнять “ss” зо “x” чи “ch”, “n” зо “nh / gn” та “~” (в “õ”) або що. В тім, для мене є дуже значна рода звуків, на чім я й ставлю йих передачу на письмї. У різнах мовах може бути рода та сама звука різна: порт. /ʃ/ є, вїдї, слїд розвитку “злиття” чи взаємовпливу на чолонкуваннє */k/ та */s/ в */ks/ (просув уперед заднього */k/ упливом переднього */s/, та відтягненнє назад переднього */s/ упливом заднього */k/, + сама вже по собї питимість чолонкування */s/ — “шепелява” [s̺]), тому лат. “x” (у лат. /ks/) й легко ста значити /ʃ/ в порт. (лат. coxa /koksa/ → порт. coxa /ˈko.ʃɐ/ “stègno”). Й усе таки португальська не значить /ʃ/ всюди через “x”, але й через “s” та “ch” (часто за йстословом). У пран. є /ʃ/ з давнїшого /t͡ʃ/ з давнїшого */k/ (чей через чолонкуваннє **[c͡ç ~ c͡ɕ] ← **[kʲ ~ kʰʲ])) первісно перед /a/ (лат. cattus /kat-/ → пран. chat /ʃa/, а пак будь де), и писане “ch” є снуто на “c” за первісний /k/. Порт. та пран “j” za /ʒ/ є слїд розвитку чолонкування давн. /j/ яко [ʝ], тому й ту бї просто мїнено значеннє письмене. И все таки, йинде, те саме /ʒ/ пишуть через “g”; й не все за йстословом, на пр. пран. “change” з лат. “cambium” було би ближе ді йстослову писати +”chamje (звучаннє би було те саме), та засади письма в тих мову боронять писати “j” на кінцї.
У словянськах мовах, и правї руськї, є розвиток таких приголосок свій, тому й передача йих на письмї латиницею є своя, у руськї: /t͡ʃ/ из /k/ перед “переднями” голосками чи з /t/ через йотуваннє, /ʒ/ из */g/ перед “переднями” голосками чи з /z/ через йотуваннє, /ʃ/ из /x/ перед “переднями” голосками чи з /s/ через йотуваннє, /d͡ʒ/ з /d/ через йотуваннє, й инколи з /g/ перед переднями яко алофон /ʒ/ (gèrêlo [d͡ʒərɛˈlɔ ← ʒərɛˈlɔ]). Кожен первий лучай передачі тих звуків є від кожного другого легший — менше письмен (у кожнім другім є треба додати “y” чи “i” для передачі того “йотування”):
lixênko /lɪʃɛnʲko ~ lɪʃɛj̃ko/ : pisiemo /pɪʃɛmo/
mogemo /moʒɛmo/ : maziemo /mɑʒɛmo/
pecexi /pɛt͡ʃɛʃ/ : vétye /ʋʲi͡et͡ʃɛ/.
Частково мене вабить мисель “простїше” писати: pixemo мїсть pisiemo, magemo мїсть maziemo, véce мїсть vétye тощо. Та вже перед непереднями голосками того чину письма притòчити не можемо, бо так чи так є треба додати “y / i”, чи вже писати pisiõty або нейстослівно pixiõty за /ˈpɪʃʊtʲ/, maziõ або нейстослівно magiõ за /ˈmɑʒʊ/, vétyami або нейстослівно vécyami за /ˈʋʲi͡et͡ʃamɪ/. Нинї поки думаю над передачею /ʒ/ через “j” — на руськї тлї його може правдати розвиток *d+[j]+голоска → /d͡ʒ/, коли товкувати /ʒ/ яко щепленнє / ͡ʒ/ від /d͡ /. Давї, можете й сам бачити, став їм писати, на пр.: mojõ, mojõty за /moʒʊ, moʒʊtʲ/ (мїсто давнїшого mogiõ, mogiõty) истослівно бо там йотування не’ма (mogti, не mogiti). Але для звуків /t͡ʃ/ чи /ʃ/ такої передачі, правдани на руськї тлї, я рїсти не можу. У чеськї та словацькї би то могло бути, либонь, письмя “x” для /ʃ/ — там після *y воно да /ʃ/ (*elyxa → слвц. /jɛlʃa/ “œulyxa, вільха”).
У “складнїшї” передачі з “йотуваннєм”, попри більшу кількість письмен, є й свій верх — розлученнє значення, на пр.: mõtiõ /mʊˈt͡ʃʊ/, mõtyên /ˈmʊt͡ʃɛn/ від mõtiti “мутити” проти mõciõ /mʊˈt͡ʃʊ/, mõcyên /ˈmʊt͡ʃɛn/ від mõciti “мучити”.
Инша “складність”, яка й менї час від часу мулить око, є писання ге на пр. у: yeyui /ˈjɛjɘ, jeˈjɘ/ “єї, її”, siniuy /ˈsɪɲɘj/ “синій (*синьый)”. И ту є таке писання кликано держати морфологию — “i” за “йотуваннє” + “-uy” инотварно ді всїх визначених тварів прикмет музька роду ( -uy рівно в siniuy, zimniuy, létniuy ги в scoruy, béluy, póunuy), “y” в “yey-” + “-ui” ги в усїх тварїх родова паду жіньська роду (yeyui, sadyui “саджі”, volyui “волі” ги в vodui “води”, rõcui “руки”, nogui “ноги”). Та попри яке бажання “простїше” писати морфология мя доси не пустить писати йначе. Та коли б’ и писати volé мїсть volyui, й тако буде треба писати з “y” в иншїх падїх: volyõ “волю”, volyami “волями”, volyax “волях”. А в именах зо /d͡ʒ/ й там не шло би — sadé дасть “садї”, не “саджі”. В именах з *n, *l, r в оруднї падї з /-nɛjʊ, -lɛjʊ, -rɛjʊ/ я радше пишу без “y”: dòloneiõ (dòlonya), voleiõ (volya), boureiõ (bourya), та від sadya не йде писати +sadeiõ, бо то буде +”садею”, а не “саджею”, тому пишу sadyeiõ (те саме й з /t͡ʃ/ в crõtyeiõ “кручею” від crõtya “круча”). Писати “y” й у: dòlonyeiõ, volyeiõ, bouryeiõ? У тварїх з /-ojʊ/ по /ʃ, t͡ʃ, ʒ/ “y” не минути: nasyoiõ “нашою”, édyoiõ “ї(д)жою”, gorẽtyoiõ “горячою”. Думав їм для таких лучаїв писати “ch за /t͡ʃ/ — було би менше “йотування”, та я не вїм чим то правдати на руськї тлї.

Ne “тч”, a “шт~шч”.

Наплутав. Мав на гадці “шт~шч”.

“т” yaco [ʈ], ne [t]

Второпав.

bé

Шо воно значе, оте “бі”? Так часто його вживаєте, але я ше досі не здогадався з контексту шо воно значе. В словниках не знайшов (хіба як скорочене “Біг”).

Da” e u rousscé cẽsty tuarœuv: da-coli, da-cde, da-cyto, da-cõs, da-cto, da zu ( = “priblizno”, da zu dua dni = “approx., about two days”), rœudno zu “da - yes”, i rœudno “do” u “do mésta, lésa” — peruésno oucazalne zaimẽ. To “da” ne e priclad ç.-sl. slova bez ç.-sl. tóuca.

Не знайомий з такими прикладами, але повірю вам на слово. Та суть все одно лишається: мови здатні зичити непотрібні їм слова.

I isce raz, dlya “ẽzuicïa” ime bouti tẽkel tuar u (st.-/d.-)bóulg., ç.-sl. ci vẽt. iz st.-sl. ci ç.-sl. Tuar “strajdati” u vẽt. ne e, a bõdy to “st.-sl.” ci “ç.-sl.” tuar, u perué rẽdou buismo yoho cecali u vẽtscé, a pac ouge u rousscé.

Все одно по-справжньому сумнівне слово.

Давї, можете й сам бачити, став їм писати, на пр.: mojõ, mojõty за /moʒʊ, moʒʊtʲ/ (мїсто давнїшого mogiõ, mogiõty)

Помітив, помітив.

[решта]

Цікаво було почитати то все. Вже читав раніше, як лише написали, але не знав шо вам на то сказати. Помітив давно, шо ви доволі багато голови вкладаєте в письмо, а не просто переписуєте праслов’янську своєю латинкою.

Я надто мало й мілко знаю, тому багато ділитися не буду, але сам трохи думав над новим письмом. Я роблю це більше з цікавості до абетки та її вигляду, але коли твориш абетку, то без міркування про її прикладне застосування не обійтися. Почав ше давніше з доповнення й перероблення кириличної абетки, коли почув шо люди багато говорили за перехід на латинку, а пізніше спробував створити шось своє. Схоже за будовою та виглядом до кирилиці, латиниці та гречиці, з багатьма спільними буквами, але зі своїми особливостями. Може вам цікаво буде почути моє міркування. Ви згадали за передання йотування через “l” перед губними як алофон до звичного “y”. Я йотування як “placeholder” (не знаю доброго перекладу, на жаль) передавав спочатку через “j” на зразок багатьох інших мов, серед яких є слов’янські (duh!), і як його передає МФА. Мені не подобався вигляд цієї букви в малій та великій подобі, й не подобалося як вона зливалася в письмі з дякими іншими буквами, шо робило читання складним. До слова, праслов’янське *i (лише його, та не *y) я передаю грецькою йотою “ι”, серед іншого, через 1) бажання відбити давню якість *i; 2) письмово наголосити про передність цієї голосної; 3) засудити її заднішу вимову як наслідок хибного втотожнення її до моск. “ы”; 4) письмово показати її схожість з англ. “і” в багатьох словах, шо зробе вивчення мови легшим і наголосить на справжній вимові таких англ. слів як “chip”, чи “clip”; 5) письмов показати її схожість з лат. “i” та грец. “ι”. То недавно дійшов до передачі йотування через “І” (в письмі має хвостих знизу, схожий до “ι”, якшо, звичайно, шиб черенків таке передбачає; схожий на “Ɩ” (Latin iota: https://en.wikipedia.org/wiki/Latin_iota ), але більшість черенків передає його товстішим, або взагалі не підтримує). Серед іншого, через такі найважливіші думки: 1) схожість з “ι” у малій подобі й однаковість у великій (великі подоби “ι” та “І” мають однаковий вигляд як “I”), шо письмово підсилить наявність і важливість “чергування” “і” з “й”; 2) схожість до малої латинкової “л” (Ll), яка є (ну, не вона є, а звуки, які ми нині сприймаємо як м’яке “ль” чи тверде “л”) алофоном “j”. Саме “л” я позначаю через “ʌ” та “Λ”. Тому, ось, запис “земля” як “zemla” не здаватиметься незвичним і дивакуватим, а велике “ι” та велике “l” письмово буде неможливо розрізнити, шо загострить важливість їх “чергування” в вимові.

Шо воно значе, оте “бі”? Так часто його вживаєте, але я ше досі не здогадався з контексту шо воно значе. В словниках не знайшов (хіба як скорочене “Біг”).

скорочене “Біг” — ? Ta t’ tô e ‹Bœug› /byɣ, bʏɣ, bʉɣ, bu̯͡ɵɣ, bu̯͡ɞɣ, bʉ̯͡ɪɣ …/, ôdcui i ‹Bœu’› /by/. A tô e ‹bé› /bi, bi͡e/ — “(it/he/she) was”.

Da” e u rousscé cẽsty tuarœuv: da-coli, da-cde, da-cyto, da-cõs, da-cto, da zu ( = “priblizno”, da zu dua dni = “approx., about two days”), rœudno zu “da - yes”, i rœudno “do” u “do mésta, lésa” — peruésno oucazalne zaimẽ. To “da” ne e priclad ç.-sl. slova bez ç.-sl. tóuca.

Не знайомий з такими прикладами, але повірю вам на слово.

😳
Nicda’ste ne sluixéli tuarui: ‹dacto›, ‹dacyto›, ‹dacde›, ‹dacoli›, ‹dacõs›?

Та суть все одно лишається: мови здатні зичити непотрібні їм слова.

🙄

I isce raz, dlya “ẽzuicïa” ime bouti tẽkel tuar u (st.-/d.-)bóulg., ç.-sl. ci vẽt. iz st.-sl. ci ç.-sl. Tuar “strajdati” u vẽt. ne e, a bõdy to “st.-sl.” ci “ç.-sl.” tuar, u perué rẽdou buismo yoho cecali u vẽtscé, a pac ouge u rousscé.

Все одно по-справжньому сумнівне слово.

🙄

Давї, можете й сам бачити, став їм писати, на пр.: mojõ, mojõty за /moʒʊ, moʒʊtʲ/ (мїсто давнїшого mogiõ, mogiõty)

Помітив, помітив.

[решта]

Цікаво було почитати то все. Вже читав раніше, як лише написали, але не знав шо вам на то сказати. Помітив давно, шо ви доволі багато голови вкладаєте в письмо, а не просто переписуєте праслов’янську своєю латинкою.

Я надто мало й мілко знаю, тому багато ділитися не буду, але сам трохи думав над новим письмом. Я роблю це більше з цікавості до абетки та її вигляду, але коли твориш абетку, то без міркування про її прикладне застосування не обійтися. Почав ше давніше з доповнення й перероблення кириличної абетки, коли почув шо люди багато говорили за перехід на латинку, а пізніше спробував створити шось своє. Схоже за будовою та виглядом до кирилиці, латиниці та гречиці, з багатьма спільними буквами, але зі своїми особливостями.

Може вам цікаво буде почути моє міркування.

A ouge, prosiõ.

Ви згадали за передання йотування через “l” перед губними як алофон до звичного “y”.

Ne allophoun, a allomorph.

Я йотування як “placeholder” (не знаю доброго перекладу, на жаль)

“placeholder” e mi leubo. 👍

… передавав спочатку через “j” на зразок багатьох інших мов, серед яких є слов’янські (duh!), і як його передає МФА. Мені не подобався вигляд цієї букви в малій та великій подобі, й не подобалося як вона зливалася в письмі з дякими іншими буквами, шо робило читання складним. До слова, праслов’янське *i (лише його, та не *y) я передаю грецькою йотою “ι”, серед іншого, через 1) бажання відбити давню якість *i; 2) письмово наголосити про передність цієї голосної; 3) засудити її заднішу вимову як наслідок хибного втотожнення її до моск. “ы”; 4) письмово показати її схожість з англ. “і” в багатьох словах, шо зробе вивчення мови легшим і наголосить на справжній вимові таких англ. слів як “chip”, чи “clip”; 5) письмов показати її схожість з лат. “i” та грец. “ι”. То недавно дійшов до передачі йотування через “І” (в письмі має хвостих знизу, схожий до “ι”, якшо, звичайно, шиб черенків таке передбачає; схожий на “Ɩ” (Latin iota: https://en.wikipedia.org/wiki/Latin_iota ), але більшість черенків передає його товстішим, або взагалі не підтримує). Серед іншого, через такі найважливіші думки: 1) схожість з “ι” у малій подобі й однаковість у великій (великі подоби “ι” та “І” мають однаковий вигляд як “I”), шо письмово підсилить наявність і важливість “чергування” “і” з “й”; 2) схожість до малої латинкової “л” (Ll), яка є (ну, не вона є, а звуки, які ми нині сприймаємо як м’яке “ль” чи тверде “л”) алофоном “j”. Саме “л” я позначаю через “ʌ” та “Λ”. Тому, ось, запис “земля” як “zemla” не здаватиметься незвичним і дивакуватим, а велике “ι” та велике “l” письмово буде неможливо розрізнити, шо загострить важливість їх “чергування” в вимові.

Aha… A radéx ouge. 😔

скорочене “Біг” — ? Ta t’ tô e ‹Bœug› /byɣ, bʏɣ, bʉɣ, bu̯͡ɵɣ, bu̯͡ɞɣ, bʉ̯͡ɪɣ …/, ôdcui i ‹Bœu’› /by/. A tô e ‹bé› /bi, bi͡e/ — “(it/he/she) was”.

Дякую. http://sum.in.ua/s/bi

😳
Nicda’ste ne sluixéli tuarui: ‹dacto›, ‹dacyto›, ‹dacde›, ‹dacoli›, ‹dacõs›?

Може де й чув, але на пам’яті не відбилося.

A radéx ouge.

Даруйте, не зрозумів.

http://sum.in.ua/s/bi

I? ☺️

A radéx ouge.

Даруйте, не зрозумів.

Nou, déyeslovo ‹radéti› znaiete? ‘to look forward (to)’.

I? ☺️

Ех, не зважайте.

Радіти — to look forward to? Вперше таку визнаку бачу. ¯_(ツ)_/¯
Але “А радїх уже” все одно не розумію. Хто на шо чекає з нетерпінням? І чому ви через це сумні.

Знайшов ось цю роботу про приголосні з особливим углядом на “в” та “г”:
https://www.researchgate.net/publication/336604738_UKRAINIAN_CONSONANT_PHONES_IN_THE_IPA_CONTEXT_WITH_SPECIAL_REFERENCE_TO_v_AND_gh_In_Linguistica_online_22_36-61

Ше за цю роботу по фотетиці, яку згадував вище.

Не погоджуюся з висновками про природу фонеми “в” взагалі. Знову ж таки, як писав вище, цей автор зовсім, ні на мить, не згадує за вплив московської мови. Тобто він показує дійсність в деяких мовців, без критичного мислення, яке потрібне в становищах, коли одна мова витісняє й очевидно має великий вплив на іншу. То в мене питання до цього автора й до людей з таким підходом: шо ви досліджуєте? Шо саме є ціллю вашого дослідження? Ви досліджуєте природу вкраїнської мови й її говірок, чи змордовану вкраїнську мову, яка часто звучить від людей, які нею рідко говорять? Ви досліджуєте вкраїнську мову, чи вплив москвоської?

Згадує за здійснення первинно нескладового “в” як фрикатив [v]:
“Besides,̑ the con- version of a non-syllabic semivowel [ṷ] into its fricative cognate as in човен [ʧo̞ ˈ-vɘ̞ +n̪ ] ‘boat’, повен [po̞ ˈ-vɘ̞ +n̪ ] ‘full’ was reported in Bezpaljko et al. (1957: 159).”

Правда, забуває згадати, шо тута “в” є алофоном фонеми “л” (човен — čьl̥nъ; повен — *рьl̥nъ). Принаймні, первинно є алофоном цієї фонеми, але чи в цих поставах вона злилася зі звичним “в” є складнішим питанням. Та суть у тому, шо “в” від “л” має головне (і, мабуть, єдине правильне в більшості говірок) губно-губне здійснення, а губно-зубна вимова є вторинна, й скоріша за все, для більшості мовців наслідком надвиправлення (hypercorretion) через письмо як “в”.

Далі оце:
“Our experiments and observations suggest that a standard Ukrainian phoneme /v/ is re- alised as labiodental fricatives [v] and [vj] before vowels and also as sonorant bilabial ap- proximants [β̞ β̞ ̨ βɔ̞ ] between a vowel and a consonant, in the initial position before conso- nants and after a vowel at the end of a word, and sometimes is devoiced to [v̥ ] in the coda after a voiceless consonant. In some western Ukrainian dialects, a strongly rounded bilabial approximant [βɔ̞ ] may approach a non-syllabic semivowel [ṷ] in a position after a vowel (before a consonant and in the coda). These conclusions are in good agreement with the consonantal status of the Ukrainian language and with the general tendencies of sound combinations in the world languages.”

Оце:
“In addition, vocalization of the final /v/ after vowels contradicts the universal tendency to avoid long consonant clusters and long vowel clusters (see Kawasaki, 1982: 170). The appearance of a non-syllabic semivowel [ṷ] is especially disfavoured after an acoustically close vowel [u] as in the verbs був ‘(he) was’, кинув ‘(he) threw’, etc.”

Не правда. У багатьох питомих мовців в словах “був” та “кинув” чутно дуже вокалізовану “в” (точніше, “л”).

Про вимову “в” перед “о”:
“In terms of S. Buk et al. (2008) and B. Vakulenko : Ukrainian Consonant Phones in the IPA Context with Special Reference to /v/ and /gh/
Pompino-Marschall et al. (2016), the allophone of /v/ appearing before an [o] in приводу ‘occasion’, двох ‘of two’, вони ‘they’, своє ‘their’, might had been better marked as a lowered labiodental approximant [ʋ̞ ] (cf. Laboratorio di Fonetica Sperimentale).

“О” в українській закруглена голосна, вища ніж у московській, ближча до “у”, особливо в ненаголошених складах, а звідти ближча до “в”, а тому мені мало віриться, шо та голосна може на питомо вкраїнському тлі вплинути на вимову попереднього “в” і перетворити його з двогубного звука на губно-зубний. Жива мова це підтверджує. Не знаю звідки вони брали тих мовців, та перед “о” часто чутно двогубність. Ше менше вірогідно чути губно-зубний звук у слові “двох”, оскільки “в” йде після приголосної “д”, через шо навіть у змосковщеній вимові часто вокалізується. У “вони” “в” є приставною, а тому повинне мати ше більше виражену первинну двогубну якість.

“So, we propose more detailed and precise description of the Ukrainian phoneme /v/ than presented in the earlier works that is important for further progress in contemporary phonetic and related studies.”

Ні, я не згоден. Це дослідження має більше подробицей через те, шо в ньому не розділяються набуті та питомі риси, й повністю знехтувано впливом московської мови. Почекайте ше років зо 10-20 й взагалі забудете, шо наша мова колись мала свої питомі риси вимови звуків, відмінні з московською.

Постійно всюди згадується, за так звані західні риси вимови “в” після голосної як у “Львів”, “Київ”, “був”, “повний”, “певний”, тощо. Мовляв, то лише на заході люди вимовляють те “в” як оголошену (vocalized) приголосну [w~u̯], а в інших місцях України така вимова є чужа. Ну, ну. Я все більше й більше помічаю, як люди з заходу перехоплюють вимову змосковщину “в”. Вже все більше чути “фекання” навіть після голосних.

Таких прикладів є безліч, але ось, шоби не бути голослівним. На приклад, колишній головний архітектор Львова Юліан Чаплінський. Людина старша, виросла ву Львові й має риси сучасної львівської мови, має помітний акцент, коли говоре московською. Якшо поглянете його перші видива з двох-трьох років назад, то помітите послідовну вимову “в” майже всюди як губно-губну приголосну з помітно оголошеною якістю після голосних в кінці складу. Але тепер почав у нього помічати непослідовну, деколи кращу, деколи гіршу, губно-зубну вимову. Раніше від нього такого не почути, але зара’ часто чується “Киїф”, “фсі”, “буф”, “Львіф”, прізвища з московським суфіксом “-оф”, і багато іншого схожого.

Ось його недавнє видиво: https://www.youtube.com/watch?v=y49y5j1so-U
З перших його слів видно непослідовність (користатиму “f” для [f], “v” для [v], “w” для будь-якого губно-губного здійснення /в/ та /л/ й знак питання коли не точно певен за вимову):

“Приwіт дорогі друзі; v(?)ибачайте шо цього тижня наш wипуск wиходить не w wіfторок; я буw w wимушеному w(?)ідрядженні за кордоном, і от поwернуwся щойно, у wіfторок, тому зміг записати v(?)ідео шо(б) wже wам vидати його сьогодні. Наспраv(?)ді триwають w нас ноwини попри wійну…

Дуже цікавий уривок. В багатьох словах у нього видно чітку губно-губну якість перед передніми голосними, навіть перед “і”. Особливо в словах “привіт”, “війна”, “вівторок”, “випуск”, “виходить”. Але разом з тим, непослідовна якість, бо в “відео” та “видати” я чую [v]. Чітка двогубна вимова між голосними, де наступна голосна є “а”, як у “тривати” та “вже вам”. Також цікаві слова “шоб вже”, де “б” майже зникло, шо свідчить за первинну двогубність вимови наступного “в”, яка підсвідомо вплинула на вимову звуків перед ним (“б” є губно-губний звук, але вибуховий, проте в вимові “шоб вже” те “б” згубило вибуховість і злилося з наступним “в”). Сильна вокальна вимова “в” після голосної в кінці складу в “був”, але губно-зубна вимова в такому ж контексті в “насправді” й оглушення перед наступним глухим до [f] в обох випадках слова “вівторок”. Це те, про шо згадував за нього, шо все частіше в його вимові можна почути “буф”, “Киїф”, хоча з прикладу “був” видно, шо двогубна вимова для нього не чужа в схожих контекстах.

Ось видиво з 2019-го року (дивіться з 18 секунди): https://www.youtube.com/watch?v=nNvowqmn-jM
“Wітаю мене зwати Юліан Чаплінський і ми продоwжуємо серію урбаністичних й архітектурних блогіw. Сьогодні я … і вирішиɸ ɸкласти… мою реакцію на ноwини, і мою реакцію на те, що я бачиw нещодаwно”.

Це лише маленький уривок, я далі не дивився, але цього достатньо. Всюди чую губно-губну вимову, між голосними, на початку складу після приголосної, в кінці складу перед приголосною, перед “і” та “и”, й перед “а”. В випадках в кінці складу перед приголосною чи спином, як у “продовжуємо”, “блогів”, “бачив”, чи “нещодавно”, всюди чути оголошену двогубну якість. Цікаві слова “вирішив” та “вкласти”. Я не дарма використав тута знак “ф” замість “f”, бо я чую тута чітку двогубну, але глуху приголосну [ɸ], або, можливо, оглушену [ʋ̥]. Зароджуться непослідовність, але вона все одно має подекуди губно-губну якість. Думаю шо в пана Юліана вимова в такому фонетичному контексті змінилася десь тако: [wu̯] —> [β̞ʋ̞] —> [ʋ] й оглушене [ʋ̥~ɸ] —> [v] й оглушене [f].

Тож, який з цього висновок робити? Виявляється, “фекання” та губно-зубна вимова “в” також є питома для заходу? А шо тоді з губно-губною вимовою? А-а-а. То, мабуть, як зазвичай було в часи СРСР зі всім, шо не нагадувало московську, “діалектна”, а то й навіть селюцька вимова. Ні, гуцульська вимова! А, ну ясно тоді. Але якшо серйозно, то зміна вимови “в” зара’ сильно відбувається на заході, де панує вкраїнська мова. Якшо на заході країни помітно вплив московської мови навіть тоді, коли вона вже не є державною як 30 років, то шо можна казати про решту земель, де вкраїнська десятиліттями перемішувалася з московською? Як не можна побачити тута вплив московської взагалі, я не розумію!?

А ви не хотіли б узятись за переклад фільмів, що вийшли у суспільне надбання? https://en.wikipedia.org/wiki/List_of_films_in_the_public_domain_in_the_United_States Тут є хороші, наприклад, Charade. Перевагою таких перекладів було б те, що їх можна було б викласти на youtube і вони були б доступні будь-де, будь-коли, навіть якщо торенти закриють.

А ви не хотіли б узятись за переклад фільмів, що вийшли у суспільне надбання? https://en.wikipedia.org/wiki/List_of_films_in_the_public_domain_in_the_United_States Тут є хороші, наприклад, Charade. Перевагою таких перекладів було б те, що їх можна було б викласти на youtube і вони були б доступні будь-де, будь-коли, навіть якщо торенти закриють.

Цікаво. Дякую. На перший погляд, там нема цікавих мені фільмів, або таких, що не просто старі, а є класичними й актуальними дотепер.

А ви не хотіли б узятись за переклад фільмів, що вийшли у суспільне надбання?

От якби Вуді Адена, Куросаву, чи Бертолучі пустили в суспільне надбання…
Куросави навіть англійською нема, а російською — є. При тому, що його вивчають усі голлівудські режисери. Потім ці люди кажуть, що люблять кіно, не маючи озвучення рідною мовою. Як можна віддати своє життя кіно, покласти в кишеню сто мільйонів доларів і не перекласти улюблені фільми.

А ви не хотіли б узятись за переклад фільмів, що вийшли у суспільне надбання?

A xotéu buimy, to imõ védomiti coho o tœum?

A xotéu buimy, to imõ védomiti coho o tœum?

Якщо ви десь опишите як читати ваші повідомлення, то я можу спробувати зрозуміти, інакше це просто знущання.

Там написано “copyright rights not renewed”. Мабуть це тому, що фільм — сміття. Чому ще власник відмовиться від прав на стрічку.

А ви не хотіли б узятись за переклад фільмів, що вийшли у суспільне надбання?

A xotéu buimy, to imõ védomiti coho o tœum?

Якщо це щире питання, то я збираюсь робити українське озвучання дечого. Але я майже переконаний, що це запитання є простою спробою сказати “А тобі що з того?”, а не “ Я хочу. До кого звертатися?”.