До речі, а чому тоді Ґете, а не Ґьоте? Адже Goethe. 🤷♂️
“ҐЬ”? Нема схожих слів у нашій мові. Не можна довільно ліпити до купи букви. Фонетика диктує письмо, не навпаки. “Ґйоте/Гйоте” ( /gj-/ ) може бути, хоч схоже скупчення приголосних у питомих словах не зустрічається, та не “Ґьоте/Гьоте” ( /gʲ-/? ), бо тоді потрібно пояснити нову фонему — “м’яке ґ/г”. Хоча тут уже питання, чи така вимова дійсно близька до першотвору, та то вже їнша розмова.
Українська мова тяжіє до питомого Г.
Хочете ґеґати по-польськи чи по-москвинськи, ґеґайте, але не треба мову перетворювати на польсько-москвинський суржик
Ґ повернули до мови, щоб тільки виправдали написання кількох слів.
Фрикативне/апроксимантне Г є в усіх українських говірках без вийнятків, тому “тяжіє” неправильне для цього слово. Хоча сам проти вживання “ґ” для передання чужих [g], але нечесно кликати “ґ” польським суржиком. Звук /ф/, за вийнятком вигуків, також прийшов до нашої мови з чужих слів і переважно польських/німецьких, а звуки /д͡з/ та /д͡з’/ мають обмежений вжиток серед питомих слів, а в деяких говірках і не зустрічаються. Та ви, мабуть, через це не кликатимете звук “ф” польським суржиком, а “дз” маловживаним звуком для виправдання кількох слів. Проте всі ці звуки мають своє місце в фонологіях наших говорів:
- губно-губний /ɸ~ʍ/ (у тих, хто його має) творить неповну пару з губно-губним дзвінким /w/ (лише двогубний [ɸ], не [f] ; хоча в сучасних мовців, хто “ефкає”, зубне /f/ на взір московської таки творить пару з зубним /v/ у них);
- /d͡z/ та /d͡zʲ ~d͡ʑ/ творять пари з глухими [t͡s], [t͡sʲ ~t͡ɕ];
- а /g/ вже тоді з глухим /k/. Логіку йснування /g/ у нашій мові можна зрозуміти — вирівнються відповідність фонем за глухістю та дзвінкістю. Юрій Шевелів десь так пояснює /g/.
/g/ дійсно прийшов через чужі слова вже тоді, коли питомий *g змінився на фрикатив, але закріпився він (у декого?) задля симетричності фонології. Те ж мають білоруська, чеська, словацька, де питоме *g також африкатизувалося.
Московська, як я знаю, ніяк не повпливала на вжиток [g] у нашій мові. Я би сказав навпаки, шо московське одне /g/ проти двох українських /g/ та /ɦ/ + суміжне вживання звуків [g], [ɣ] серед московських говірок за одну фонему /g/ (“довільна варіантність”) посприяло створенню/поширенню сприйняття чужого [g], як /ɦ/ серед українських мовців. Тобто чуже [g] вільно сприймається мовцями, як /ɦ/. Таке сприйняття [g] не було одностайне серед усіх говірок раніше, шо видно з зичень самими мовцями без участі книжної мови, де слова зі звуком [g] під тиском чужих мов могли зичитися вже з новою фонемою /g/, а не /ɦ/.
( Собі так гадаю, шо /ɸʍ/ творить неповну пару з /w/, мабуть, схоже до /x/, котрий творе не до кінця відповідну пару за місцем та способом творення з /ɣ̞ʕ~ɦ/ ).
