Та абсолютно природні, бо процес *е→*о в руській чепав передусім первісно такі форми з початковим *е, де в дальшім складі був голосний непередній. Наприклад, первісно було /жона, жоноіѫ, жонъі/, бо перед непередніми /а, о, ъі/, але /женѣ/, бо перед переднім /ѣ/. Ба, й у дієсловах було, на пр., /можеть, хочеть/, але /можомо, хочомо/. Аж потім внаслідок різних морфологічних вирівнень богато форм то втратило, й одні форми було вирівнено за іншими формами з /о/, а інші форми було вирівнено за іншими формами з /е/; то вже були вторинні процеси. И маємо форми <їжак>, <ялина>, вторинни, що постали з первісних <їж> ← <ежь>, <їль> ← <ель>, де наступний голосний (до втрати його звучання) був /ь/ – передній; зміни в +ожь, +оль там нема. У *ed-yn-os → <едьнъ> є голосний другого складу /ь/ – передній, тому там и не було передумов для → /о/.
Разом з тим, звукові процеси відбувалися нерівномірно за часом та йнтенсивністю на різних землях поширення руських говірок. Поштовхи до процесів фонологічних, що творили руську мову, були загальни, втім, десь ширення їх було обмеженіше/стриманіше й повільніше, а їнде було їх надпоширення. Так, на пр., процес *е→/о/ хоча й був у цілі загальний, виходивши з ище загальнішого для руської мови "закону" міжскладової гармониї голосних з регресивним ефектом (вплив голосного наступного складу на якість голосного попереднього складу), але на землях південно-західних говірок він був значно обмеженіший; не що його там не було й сліду, але просто де менше, ніж на пр., у т.зв. зоні Київщини-Полісся (в историчнім розумінні); тому для зони умовно званої "Галицької" (в ширшім розумінні, звісно) питоми суть твари ге <жена, шестий, чело>, хоча в них *е й є перед непередніми голосними: /а, ъі, о/. За такої ситуації й форма <єден, їдна~їнна, їдно~їнно> цілі вписується в рамки фонології південно-західних говірок руських, и бачити в тих формах лядське чи словацьке запозичення нема жадних підстав. Ті ж південно-західні говірки відзначилися надпоширенням и їншого, втім пов'язаного з тим таки згаданим "законом" міжскладової гармониї, а саме *е → /ѷ/ перед слабим */ъ́/ – знак наголосу каже на давню окситонезу на тім голоснім; первісна умова такого переходу була обмежена саме тою праслов'янською окситонезою (визначити її в сучасних словах можемо дібравши до форми без голосного на кінці їншу форму в межах парадигми з голосною на кінці під наголосом; коли наголос є на тім голоснім, у прасл. був окситоничний наголос и на згодом зниклім слабім */ъ́/); таким чином, маємо <вів> ← *вѷлъ ← *велъ́ ← *uedlós, бо <вела́> ← *uedlás, але <мед>, бо *mèdus, порівн. /ме́ду, ме́дом, .../, не /меду́, медо́м/. Але, в південно-західних говірках имемо <мід/мїд>, що є надпоширенням. Але й така форма є питома. Просто руська мова не є однотипна суцільна маса.

Е мінявся на ѷ тільки якщо в наступному складі був наголошений ъ, чи перед ь також?