Moya fina, neyasno béx pisal. <живел> e prosto perepisy cuirilcoiõ, ne tuar iz ЕСУМ. Na ЕСУМ slax a bui yasno, wd cœho te slofo e tuoryeno. »Στοιχεια, element, elemental force« e <živel> cexscoiõ ta slouacscoiõ.

Nuiné, za nouéiximi prafilami, buimy slofo te pisal: <gíuel>, <gíul->.

Дякую.

אלישע פרוש,
"za nouéiximi prafilami: <gíuel>, <gíul->"
Що тут <í> значить? Чому не <giuel>?

Бачу, у Вас <slouacscoiõ> але <slofa> , <slofo> але <olòuo>, <sloüénscuix> але <yougoslouénscœ>, <nofe> але <nouéiximi>, mowfa/mòufa, xüic/xuíc...
1. Ви виробили якісь правила вживання <-ou->, <-òu->, <-oü->, <-of->, <-ow->, чи поки що експериментуєте? Якими засадами керуєтесь?
2. Чи плануєте (чи можливо) притримуватись однотипного запису, напр. <stoübyénin>, <zenoüa>, <noüe>, <toüc>, <doügotoiõ>, <oloüo> чи <stòubyénin>, <zenòua>, <nòue>, <tòuc>...?
3. На чім стоїть тяга до використання <u> в цих позиціях (а не <v>, <w>, <f>) попри складнощі? Краса письма?
4. Чому взагалі не використовуєте <v>?

І мене цікавили два з цих питань.

Щойно як раз відповів на подібне питання КФЯЙ-у в иншій гілці.

Ні, точних правил, правду казати, в мене поки не становлено, й поки перебують у режимі "тестовім".
Але суть певні тенденції, зумовлені в мене рядом різних міркувань, зокрема: морфофонематичних й естетичних (навіть коли се має тут же викликати закид из субйективности...).

Конкретніше по деяких міркуваннях:
морфофонематичне:
Відомо, що /u/ в руській походить від *ou. Се я взяв в основу передачі /u/ на письмі, як <ou>. Також відомо, що так звук /u/ писали й у давніх текстах д.-рус.: <оу>, про що загальне є твердження, що то є правописне запозичення грецького <ου> за один звук /u/. Втім, у такій передачі звука /u/ латинкою як <ou> є певна логіка. Напр., у дієсловах з темою *-ou- маємо /u/ перед [j]: /год-у-jе/, але та сама тема *-ou- в інфінітиві перед дальшою темою *-а- розкладеться на два звука: /o+w/, за чинним правописом передане як <-ув->: /год-ув-ати/. Має бути ясно, що в обох випадках, й /u-j-/, й /o-w-a/ є від того самого *ou. Руська мова не знає зіяння, типу +/u.a/, тому автоматично воно перерозкладається на /owa/. Оскільки в тих різних формах ідеться про ту саму морфему, я її передаю однаково, тобто: <god-ou-ati> /ˌɣ̞od-ow-ɑ-tɪ/, i <god-ou-i-e> /ɣ̞oˈd-u-j-e/. Оскільки диграфа <ua> за один звук у моїм письмі нема, то проблем з різночитанням <oua> бути не може, й діакритики там ніде писати не треба. Але, напр., у дієсловах з темою *-ou- перед темою *-i-, за чинним правописом <-ови-> (напр., <становити>) виникає послідовність <oui>, де <ou> є /u/, а <ui> by default є /ɤ/. Але в <становити> є /owɪ/, а не /owɤ/. Рішити се різночитання, я передже писати таку форму через <f>: <stanofiti>. Але мені се завжди було менше до вподоби, оскільки там є таки та сама морфема -ou-, що й у <годувати/godouati>. Практика ряду їнших мов мені підказала розлучні знаки: діерезис/трему (двокрапку над літерою) чи "акцент" (акутовий або гравіс). Обидва способи мають функцію ту саму: попередити про окреме читання даної літери, в випадках коли by default дана літера є частина диграфа, що разом значать один звук. В одних мовах користають з одного способу, в їнших з иншого. Обидва способи мають коріння в грецькім письмі, й інші мови, що з тих способів користають, взорували в сім своє письмо на грецькім.

Естетичне міркування:
Дуже просте й ясне, либонь: антична грецька культура є одна з оснів культури європейської. І зокрема, як частину тої культури, різні латинкописні мови перенесли елементи/принципи письма на свої правописи, беручи грецьке письмо в тій чи їншій мірі за взірець. Тому, аж настільки субйективне те міркування не є – воно є перевірено часом і практикою. Я праг письмо своє снувати на загальних, часом провірених, тенденціях європейських, а їх, як пишу, взірець тече з письма грецького (та латини).

Звісно, я бим хотів дійти до уніфікації письма. Але, як згадано вище, оскільки й акут чи гравіс, й трема/діерезис несуть ту саму функцію розлучну, то я поки не вім, котрій дати перід. З погляду естетичного, подекуди мені є на вид краще <üi>, а подекуди <uí> за /wɪ/. У дієсловах на <-овити> я не хочу писати діакритику на <i>, типу <-ouí>, бо <-i-> є там те саме, що й в инших дієсловах на <-и->, типу <ходити>, де діакритика є непотрібна, инакше бо написання +<stanouíti> та <xoditi> рушить уніформність письма. Ліпші рішення тут, гадаю, були би писати <oüi, oúi> за /owɪ/... Або взагалі просто <oui>... Не вім...

З-поміж альтернативи написання в словах, що походять від *ul у корені перед приголосним, тобто <-ов> перед приголосним у чиннім письмі, передаючи послідовність /ɔw/, з Ваших пропозицій, мені є на вид ліпша <òu> (або <óu>), ніж <oü>... Там, де <ов> (перед голосним) не походить від *ul, але від *ou, може бути й <oü>.

<v> я не хочу брати в письмо бо:
пишу <w> за голосну фонему /y/, а писання послідовностей /wy/ чи /yw/, як <vw>, <wv> є на вид невиразне. Чому я беру <w> за голосний звук? Бо фонема /y/ має реально широкий круг дуже різних за місцем творення звуків, одні ближчі до кардинального "і", інші до кардинального "о", інші до кардинального "u". Оскільки то є відмінна фонема, з витоками ще в дописемну добу, то я її не хочу передавати котрою літерою на позначення кардинальних вокалів, з доданням діакритики, бо діакритика сугерує варіант від основної літери, й відповідно, варіант іншого голосного. Фонема /y/ потребує окремої літери. Вибір графеми <w> є в мене сугеровано зовнішньою подібністю до гр. <ω>, та д.-рус. кириличного <ѡ>, а також прецедентом <w> за голосний звук у вельській.

З вищеписаної причини, що <w> значить голосний, я не хочу брати <w> на позначення приголосного /w/. Хоча, там, де біля звука /w/ стоїть инший голосний ніж /y/, я пробував недавно писати <w>, але то були проби, що конкурували з иншими способи передачі, напр.: <foditi : woditi : uoditi>. Нині’сми більше схилен писати: <uoditi>.

Так, я пишу поки <nofe> з <f>, хоча міркую над тим, як всі форми з тим коренем звести до написання з <u>. Проти написання <noüe> чи <nóue> бим нич не мав. Перешкодою для <u> за /w/ у формах від того кореня суть два випадки: *новъіх – /w/ перед /ɤ/, й після /o/, та *нѡв – /y/ перед /w/, де написання, відповідно: +<nouuix>, +<nwu> боюся були би confusing. Написання <nouéixœho> (*новѣишого) такої confusion не викликає, оскільки диграфа <ué> за один звук у моїм письмі нема, а <ou> перед голосним автоматично розкладається на /ow/. Кінець кінцем, чергування літер усередині парадигми спостерігаємо в англ. <-y : -ies, -ied>, у франц., порт., ісп. Утім, про мене є в ідеалі ліпше того уникати.

Мені є потрібен час (і критичний погляд сторонній) дійти до вибору ліпшого з альтернатив.

➦ "Практика ряду їнших мов мені підказала розлучні знаки: діерезис/трему (двокрапку над літерою) чи "акцент" (акутовий або гравіс)."
Наскільки я розумію, головно таку функцію виконує саме дієрезис, ним відділяємо літеру від попередньої (чи то йдеться про двознаки, чи складені слова, чи scriptio continua) (The diaeresis indicates that a vowel should be pronounced apart from the letter that precedes it). Для акута і гравіса (і дієрезиса в валійській) функція розділення двознаків є супутньою до власне наголосу.

➦ "Естетичне міркування..."
Мені по добі (здебільшого) таке використання <u>. Турбує лиш, чи надмір <u> не псуватиме читомости?

➦ "Але в <становити> є /owɪ/, а не /owɤ/. Рішити се різночитання...", "...де <ов> не походить від *ul, але від *ou, може бути й <oü>"
Розумію мотивацію, та, з іншого боку, якщо Ви вже спростили <inxyuim> до <inxim> і <tulc> до <tòuc>, то й в писанні <stanouiti> і <toüc> (і нерізненні тут на письмі /owɪ/-/owɤ/, *ul-*ou) теж лиха не буде.

Може й <mulfa : mowfa : mòufa> можна спростити до <mòua/moüa/mowa/mova/moua>?

➦ "Ліпші рішення тут, гадаю, були би писати <oüi, oúi> за /owɪ/... Або взагалі просто <oui>..."
<oui> можливе, якщо постановити, що <i> після <ou> (перед подальшим приголосним) завжди позначає голосний. Себто <darouite> - даровите, <darouyte> - даруйте (у Вас я здибав слова і з варіантом <darouite> - даруйте). Але тоді й в <darouie> за інерцією <oui> читається як /owɪ/. Діакритика легшить різнення.

➦ "пишу <w> за голосну фонему /y/"
Читав Ваші доводи тут і на фейсбуці давніше, та все ж досі дві речі в Вашім правописі не приймаю: <w> за /y/ і <f> за /w/. Памятаю, пробували'сте в певних випадках замінити - <tfwr : twœur> - попри те, що не хочете "передавати котрою літерою на позначення кардинальних вокалів, з доданням діакритики". Не впевнений щодо <œu>, але <œ>, наприклад, естетично геть не зле в <tuœr, nœu, Xuastœu>, як і в <rousscœ, inxyœ> (розумію що це би вимагало змін в письмі (напр. <cœho : ceoho>), та й Ви, очевидно, розглядали такий варіант, можете написати про недоліки (крім діакритики, змін), чому відкинули?)

➦ "+<nouuix>, +<nwu> боюся були би confusing", "<foditi : woditi : uoditi>"
Це як на чиє око, <noüuix> може бути менш confusing, ніж <nofuix>. На ділі, припускаю, письмовцю/читачу простіше <woditi/voditi>, <novuix/nowuix>.

А як бути з <eu>? Чи можна записати <cheueliti>? <neuéra>? <ceuüxi>?...

Вибачайте, що не по темі, но як Ви робите стрілки?!

<Але тоді й в <darouie> за інерцією <oui> читається як /owɪ/. Діакритика легшить різнення.>

У <darouie> би не мало бути читання <oui> як /owɪ/, бо далі йде <e>. Не може ж у руській бути послідовність: <овие>.

Карл-Франц Ян Йосиф,
https://unicode-table.com/en/sets/arrow-symbols/

<А як бути з <eu>? Чи можна записати <cheueliti>? <neuéra>? <ceuüxi>?...>

А що би значило <cheueliti>?
Взагалі, я не пам'ятаю користати де з <ch>, принаймні не як регулярну практику...

<eu> ж у мене регулярно, by default (тобто між приголосними) передає /(ʲ)u/ після м'яких приголосних та "шиплячих" (які формально також суть "м'які").

Коли таки маю пристати на те, про що я писав передже про амбівалентну функцію <u>, то аналогічно до <ou>, <eu> перед голосним могло би значити /ɛw + голосний/, чи /ʲuw + голосний/.

אלישע פרוש,
мав на увазі, що хочеться прочитати, поки око не пиниться на <e>. Якщо <darouite> - даруйте, <darouie> - дарує, такого не виникає. Ну, то перші враження.

Щодо <œ> самого по собі та в сполученні <œu>,
після недавньої "реформи", я завів писати <œu> передусім для передачі "гармонізованого" огубленого рефлекса давнього *е перед слабим етимологічним *ъ: /ʲʉ ~ i̯͡ʉ/. Раніше я в сій функції писав просто <œ>. Але оскільки я змінив написання таких слів як "льон" (*льнъ) з <lyn> на <lœn>, то виникла потреба інакше значити /ʲʉ ~ i̯͡ʉ/: <mœud> "мід/мед", передже: <mœd> (*medu-). Мені є до вподоби написання <tuœr> "твір", але тут має бути голосний /ʏ/ (завжди після первісно твердих приголосних), а не /ʲʉ ~ i̯͡ʉ/, що є напр. у формі /wi̯͡ʉw/ – l-причастя від дієслова "uesti/вести" (<вів>), в якім також мав бим писати <œu> (uœul?).

<Може й <mulfa : mowfa : mòufa> можна спростити до <mòua/moüa/mowa/mova/moua>?>

Чи не будуть такі написання сугерувати, що в "критім" складі <о> має чергуватися з "/ѡ/"? My point була така, що формально "мова" (←мъл|ва) ділиться на склади */ˈmɒw-wa/ аналогічно до /ˈwɒw|ka/ "вовка" (← въл|ка). Те саме тягне й до слова "зовиця" (зъл|вица).

<neuéra>?

Тут, гадаю, можливо, можна було би задіяти принцип морфологічної інтерпретації, знаючи, що <ne-> є префікс заперечення...

<cheueliti> - <xeueliti>

Ага... Ну, <ch> за /х/ чи /ʃ/ бим точно не рад брав, бо то рушить узагалі засади того, чому моє письмо має бути добре. /х/ я передаю як <x> тому, що практично вшди /х/ продовжує прасл. *ks. Відповідно в німецькій <ch> адекватно передає /х/, бо там є той звук результат фрикативізації колишнього /kʰ/, але руська мова не має такого розвитку.

А як в запозиченнях писати, з тої самої німецької чи інших мов: «вахта, стрихіль, яхта, шансон...»?

Те саме цікавить щодо <f>, як писати «вафлі, фавела, функція, гешефт...»?

Може й так...

Якщо Ваша правда і минувше е перед ъ та минувше е перед ь є двома різними фонемами в українській, то має бути мінімальна пара для їх розрінення - як біг (бігання) та біг (божество), сік (напій) та він сік (разив когось мечем).

Ви знову неуважно читаєте. Мінімальної пари між фонемою від *е перед слабим *ъ з одного боку та фонемою від *е перед слабим *ь з другого боку перед <г> бути не може в природі, бо я ж писав, що *g перед *y (<y> є передача латиницею літери <ь>) дасть <ж>.

Мінімальна пара між <біг> та <біг> існує, але не між тима фонемама, але між фонемою з *ѣ з одного боку та фонемою з *о перед слабими *ъ, *ь з другого, а саме: *bogos → *bôgu → *<бѡгъ>, у моїм письмі <bwg> "божество" проти *bēgos → *bēgu → *<бѣгъ>, у моїм письмі <bég> "бігання". То суть инші дві фонеми, ніж ті, про які я писав вище.

А в парі <сік> та <сік> є опозиція між фонемою з *о перед слабими *ъ, *ь з одного боку та фонемою з *ē (*<ѣ> д.-рус. кирилиці), відповідно: *sokos → *sôku → *<сѡкъ>, за моїм письмом <swc> "напій" проти *sēklos → *sēklu → *<сѣклъ>, за моїм письмом <sécl> "різав".

Існує й "мінімальна трійця":
<рік> "відрізок часу (та інші значення)" : <рік> "річок" : <рік> "він казав/мовив". Відповідно: 1) *rokos → *rôku → *<рѡкъ> : 2) *rēkon → *rēku → *<рѣкъ> : 3) *reklós → *reklú → *rœklú → *<рѷклъ>; у моїм письмі, відповідно: rwc : réc : rœucl.

<Але як відмінювати в однині та множині?>

За зміненим правописом, поданим у першім коментарі в обговоренні під сим словом:

Singularis:

Nom.: gíuel
Gen.: gíula
Dat.: gíulou
Acc.: gíuel
Loc.: gíulé
Instr.: gíulom
Voc.: gíule

Pluralis:
Nom.: gíului (gíuli)
Gen.: gíulwf († gíuel)
Dat.: gíulwm
Acc.: gíului
Loc.: gíuléx
Instr.: gíului
Voc.: gíului (gíuli)

Dualis:
Nom.: gíula
Gen.: gíulou
Dat.: gíuloma
Acc : gíula
Loc.: gíulou
Instr.: gíuloma

Гоже, дякую!