Звісно. Латинка, на відміну від кирилиці, не розроблялася навмисно для слов’ян, тому не має опрічних буков для /ж/, /ч/, /ш/, /х/, не має буков Щ, Я, Ю, Є, Ї, не має Ь, отже, вимагає або двописів (диграфів), або дурниць (так я називаю недолугі розрізники (діякритику)): вони – ознака неповноціності абетки. Для тих, хто стверджує, що латинку використовує, наприклад, англійська, нагадаю, що така абетка не підходить цій мові. Ті, хто ставлять таке питання, забувають про право власності: вони закликають насправді позбутися не “кирилиці”, а “НАШОЇ кирилиці”. Це – наш спадок, який ми не маємо право знищувати
Коли в латиниці нема буков для якихось наших гуків, їх можна вигадать і додать – без діякритиків. А що в латиниці нема буков до наших “щ”, “я”, “ю”, “є”, “ї”, “ь”, так це зовсім не вада, а навпаки. Вони й у нашій абетці не потрібні, бо суперечать думці “кожному гукові – своя буква”.
Навіть ті, що встоюють за дальший ужиток української кирилиці, мають зрозуміть її вади, що часом даються взнаки й на вимові. Наприклад, “і” позначає: 1) /i/ після мнякого приголосного (“сісти”); 2) /i/ після твердого приголосного (“сік”); 3) /ɪ/ після мнякого приголосного (“синій”) чи 3) /ɪ/ на початку слова (“інший”). Тепер од багатьох там почуєш [i], а передніший приголосний завсіди мнякий. “Ї” позначає: 1) /ji/ (“їсти”) чи 2) /jɪ/ (“Україна”, “стоїмо”). Я ж чую раз у раз тілько [ji]. І таке инше. Теперішню кирилицю треба перероблять, а до неї треба виробить і годящу латиницю – хоча б заради транслітерації.