Українська латинка

Письмо латиницею є потрібно руській мовї не би йнозімці могли легше читати слова руською, а на сам перід про вїрну передачу фонем руськойи мови.
Коли в аргументї про латиницю “далї від Москви” й є тло (“ground, reason”), то не через саму графику — не через протиставленнє “кирилиця-Вятщина проти некирилиця-Невятщина”, а поневаже чинна кирилиця виходить из вятськойи фонологійи (се не значить, оже наша чинна правопись є тотожна вятській — се значить, оже ми пишемо лише ти фонеми чинною кирилицею, що йих може писати чинна кирилиця вятськойи мови, йно деколи йнакше, а суть є та сама: ‹ё – ьо/йо, ы - и, и - і›). Тих фонем, що питоми суть руській мовї, яких нема в вятській мовї, не пишемо. Тому найголовнїший аргумент про латиницю є сама руська мова.

Ви ж розумієте, що більшість прихильників латинки далекі від мовознавства і “далі від Москви” кажуть саме через вживання кирилиці ними, а не через вимову тощо, також вічно пхають «довід» - “зручність для іноземців”? Такі прихильники зазвичай полюбляють впихати усі можливі чужі слова в мові, щоб “менше було схоже на московську”. І якщо якісь бовдури почнуть вводити латину замість кирилиці, то це буде не ваше письмо за вимовою, а просто перероблена кирилиця на латинку

Так, єсмт вїдім того, а тому’м и наголосив на тім, чим у дїйности є важлива латиниця.

ніхто не буде копати до вимови, адже літературна нинішня вимова вже давно витіснила початкове, а перевчати нікому та і перевчатися мало бажаючих буде.

Буде чи ни, а треба.

Дозвольте з повагою завважити, що Ви інколи надто, на мій погляд, різкі у висловлюваннях. “Треба” кому й — головне — навіщо? Мені (я не мовознавець, іще раз кажу), деякі зміни, як-от пом’якшення приголосних перед І, опріч стику складниць (морфем) і підняття з переднішанням И (>І) після м’яких видаються природніми. Можна провести “косметичний ремонт”(чуже), дозволивши, наприклад, писати “т’ік”(току) й синЬИй. Але латинка зробить тільки гірше. Мені хотілося б знати: це все — насмішка, чи все ж, незважаючи на Ваш надзвичайний розум, Ви не розумієте, що Ваша латинка надто складна для широкого загалу?

Xeveleû e i dosi ramea (“an authority”) pro mea, ta i ou yoho sõty xuibui — mojõ yix pac ocremo navesti;

Був би дуже вдячний, якби Ви написали, особливо якщо по-нашому

3. В деяцїх лучаїх може декотра з вимов бути не питомий різновид, а просто чудже слово чи чуджомовний уплив, що є лучай, вїдї, з тваром ‹безво́ддя› — ту *o підлежить переголосу й є під наголосом, тому й нема ту передумов про спрощеннє */u͜o/ → /ʷo/ разу (“типу”) говорів “київсько-полїськойи смуги — скорїше є то частошно прилагоджене вятське ‹безво́дие›. А тому твар ‹безво́ддя› просто не може входити до ряду/низки вимов яко “різновид” вимови серед питомо руських нарїч, и тому про сей твар є в мене письмо просто не передбачено.

O tœumy eimy pisau uisye, oge sõty dué prodóugyeinïé o-pèregòlôsou u rousscé: 1) “galicyscê” — /ʉ/ [ʉ, ʏ, y, ɥ͡i, ʷi, ʷiʷ, iʷ], ta 2) “cuieûsco-polésscê: /ʉ͡o/ [ʉ͡o, ʉ͡ɵ, ʉ͡ɞ, ʉ͡œ, u͡o, ʷo, u͡ɪ, ʉ͡ɪ …]. I coli si dué prodóugyeinïa dadõty slova is rœuznami znacyeinïami, e ou mene pèrêdbacyeno dua rœuzna pisanïa: ‹œu› pro souto “galicyscê” prodóugyeinïe, ta ‹ô› pro souto “cuieûsco-polésscê”, tomou ‹безво́дний›, ‹прудковод› bui boulo: ‹bezvôdnuy› ta ‹prõdcovôd› — is ‹ô›, a ‹Безвідна›, ‹відниця›, ‹безвіддє›, ‹Гниловід›, ‹Гниловідська› is ‹œu›: ‹Bezvœudna‹, ‹vœudniça›, ‹bezvœudïe›, ‹Gnilovœudy›, ‹Gnilovœudsca›.
Xeveleû e i dosi ramea (“an authority”) pro mea, ta i ou yoho sõty xuibui — mojõ yix pac ocremo navesti; esmi Историчну фонологію української мови pèreceóu mnogaityi uz dóugy i po pèrêc. I tou, u razé ‹-вод-› : ‹-від-› vériõ récy e ne u “voda” : “voditi”, a u “galicyscœumy” prodóugyeinïé o-pèregòlôsou → /ʉ/ (‹-від-›) proti “cuieûsco-polésscomou” prodóugyeinïou o-pèregòlôsou → /u͡o/ (‹-вод-›). Puitanïe use ge truaieity (“the question still remains”), ci ‹безво́дний› ne e prosto cerpano iz veatscui. Ale ‹прудковод› mogeity bouti pitomo “cuiovo-polésscuy” tuar is *o → /u͡o/ → /ʷo/: ‹prõdcovôd›.
Tomou, ne’ma tla Vasyomou sõmnévou.

Гммм… Цікаво, чи тільки мені тут суперечність ввижається?

Будь ласка, пишіть хоча б кирилицею. У мене не завсігди є час це розбирати (розбирати, що ж воно написано, замість того, щоб розбиратися з суттю). А я ж уже трохи звик. А як же інші, скажімо, новачки тут? Вам не здається, що Ваш запис може складністю “відлякати” їх від речі розмови зокрема й нашої справи взагалі?

4. Нерїдко є в чинній правописи на письмї ‹о› на мїстцї *o в умовах переголосу, хоча певна тла видїти в них спрощеннє */u͡o/ → /ʷɔ/ “київсько-полїського” разу й нема (ачей є, та довести є’го тяжко, з окрема в односкладнах словах, де наголос є лиш один). Та, коли така слова не суть черпана (а можуть и бути), то би, коли й суть питома, то про ‹о› в йих
   оже бути ще тварослівно (“морфологічне”) поясненнє, а то: коли в живї мовї є слово з *o в корени значно частїше скланяно в иншїх падїх ніж в однинї номинатива, а номинатив однини є дуже рїдок, тодї дуже ймовїрно може (“could”) непереголошено *o бути перенесено з годом и на номинатив однини. Таким може бути приклад твару ‹сом›. У передачї кирилицею словники свїдчать и твари: ‹сім› та ‹сум›, що безперечно відбивають очікуваний ту переголос. Але до твару ‹сом› ту може бути кілько пояснень: 1) або є, на відмїну від ‹сім, сум›, черпано (тодї з вятськи, в инших бо сусїдньих мовах є не ‹o›) — а тодї при передачї на письмї на сей твар можемо геть не турати, а ставити правопись лише на тварїх ‹сім, сум›, 2) або відбиває слїд “київсько-полїського” продовження переголосу *o → /u͜o/ зо спрощеннєм в /ʷɔ/ (хоча доказати є то тяжко — нема вибору між наголошеном и наголошеном складом) — коли то є правда, то передача ‹сім, сум, сом› буде на письмї латиницею та сама: ‹sœum› (була би різна: ‹sœum› про ‹сім, сум›, та ‹sôm› про ‹сом ( ~ *суом)›, коли б’они значили різни види риби, а як тойи різниці в значеннї нема, то нема й тла роздїлити письмо на ‹sœum› та ‹sôm›), 3) або є ту ‹о› перенесено на номинатив однини з инших падів, де переголосу нема (противен є приклад слова ‹кінець›, де, на впаки, з инших падів на номинатив однини є перенесено переголос *о ; до рїчи, в деяких говірках є номинатив однини ‹конець› — из (*съ) *о без переголосу, й то є первїсний стан, и ‹конець› без переголосу та ‹кінець› из переголосом не суть різновиди вимови, а тому є йих и писати різно ; о тім и на кілько то відповїдає або суперечить пійму (“to the concept”) їдноти письма при різнах вимовах, буде ниже) — коли правдиви суть гадки 2) чи 3), то слово “сом/сім/сум” буде писано в один чин: ‹sœum›.

“Або” 1, “або” 2/3. А що робити в разі таких “або”? Якщо ми не знаємо походження якогось слова або не знаємо взагалі, що робити, як його записувати Вашим правописом?

І дозвольте ще таке запитання (перепрошую, що причепився, надокучаю): як записувати Вашим письмом чужі слова, зокрема, скажімо, питомі втямки — слова, що позначають те, чого в нас не було (немає), слова, що не тільки не можуть, але й не повинні бути перекладені?

Наскільки я розумію, різниця між І різного походження була (й залишається) найпомітнішою після Д, Т, Н, Л, менш помітна — після С, З, а також Ц, Дз, Р; після інших же звуків, зокрема після губних, що, дозвольте так висловитися, вирізняються відносною твердістю, особливо на Заході, різниця звучання або скоро зникла, або була дуже незначною. Якщо ж і взяти її до уваги (в необхідності чого сумніваюся), то все одно маємо vid<od<otъ (від мене), vid — водити (коновід), від — невід (невода), тому “від” від слова “вода” була б уже 4(!) складницею (морфемою) vid<vod, тому й закріпилося розрізнення. Розумієте, про що я?

До речі, чи не могло зберегтися “сом” через деяку (якщо вже на те) схожість на “с’ім”(7) і “с’ім”(“се”, м.в. одн.)? Ще ж Шевельов зазначав, що непом’якшення З і С перед І<О виявляється менше, ніж Д, Т, Л Н?

Там суть різна звяжмена, чи розрізняєте йих Ви чи ни — правопись име стояти на тих говорїх, де розрізняють. Крапка.

Розумїю. Та коли сей догад и є правда, то лише про ти наймолодши говори, де стали суть плутати /y/ : /i͡e/ : /i͡ʉ/ : /e͡i/ — в говорїх, де різни знають, би такого бути не могло, а правопись имемо ставити на таких говорїх.

Досить різко сказано. Дозвольте теж різкувато відповісти.
От, скажімо, у Вашій місцевості (звідки Ви родом), є звучина Ы (саме в Українській мові). Наскільки я можу судити з розмісниць (карт) й інших джерел, И й ЪІ розрізняє не більше 1/7 населення (до речі, якщо поширити сюди ваше судництво (логіку), вийде, що збереження Ы зі “зсувом” назад і вниз є “неправильним”, як і, наприклад, збереження походженнєвих О, Е в словах, блоха/блиха: просто в одних випадках/місцевостях зміни сталися не так, як в інших; я запевняю, що виняток і “неправильність” — різні речі). Знаю кількох, хто закликає повернути Ы в абетку. Наскільки я розумію, Ви теж закликаєте розрізняти на письмі И різного походження.
Навіщо ж іншим умовним нехай і 6/7 населення (насправді, думаю, більше) розрізняти И з Ы й И з І на письмі, якщо немає жодної різниці у вимові? По-перше, на мою думку, тут грає роль “малий шовінізм”, що є за своєю суттю видом самолюбства: “письмо має відповідати мові моєї місцевості тільки тому, що тут народився саме я”. Якби Ви народилися далі від місцевості, де розрізнення є, можливо, ставилися б до питання інакше. Для абетки карпаторусинських/галицьких говорів Ы чи інша буква, що відрізняла б цей звук/И з Ы від утвореного з І потрібна, авжеж. Але навіщо накидати це людям, що на вимові не розрізняють їх?

Що я мав на увазі щодо винятків, наприклад, “блиха”, “мні”? Більшість слів із єром після Р, Л перетворилися на И в ненаголошених положеннях (наче ж так?). Більшість. БІЛЬШІСТЬ. Тому таке перетворення ми називаємо правилом. Але в ті часи (от дивина!) не існувало мовознавчих, зокрема правописних, комісій (навмисно чуже). Ніхто не казав, як говорити “правильно”, а як “неправильно”, тому звукові зміни відбувалися досить вільно. Під впливом інших слів, за подібністю до інших видів (форм), а іноді з незрозумілих причин (може, і зовсім без явних) ДЕЯКІ слова змінилися не так, як більшість інших. Тому ми це називаємо “ВИНЯТОК”. Винятки властиві, мабуть, усім природнім мовам. Ви можете скільки завгодно казати, що “там мало БИ бути так, а не так”, але зміна відбулася так, відбулася в минулому, що, як знаєте, не терпить умовного спомобу. Спроби підігнати всі винятки під аршин “правила” — уштучнення мови. Ви праві, ЯКБИ слово “блоха” змінювалося так, як інші слова з таким звукосполученям, було би “блиха”. Я в таких випадках люблю казати: якби та в роті виросли гриби. Хто сказав, що винятки — це погано? Тільки через те, що не вкладаються у Ваш запис? Те ж саме й з “бліх”: так, там не мало би бути І, якби це слово змінилося саме так, як інші подібні слова, але це виняток. І для “хрону” теж має бути передбачено запис. До того ж, як бути, якщо “хрОну” використовується для того-таки колориту? В кирилиці це передбачено

От, скажімо, у Вашій місцевості (звідки Ви родом), є звучина Ы (саме в Українській мові). Наскільки я можу судити з розмісниць (карт) й інших джерел, И й ЪІ розрізняє не більше 1/7 населення

Чинний отлас нарїч є крей неточен у передачї звуків. Розрізненнє між *i та *ū становить наймнїй усї південно-західну смугу говорів. Просто старі нарїчеслови зосередя кмїт ино на карпатських говорїх, де різниця /ɤ/ (← *ū) проти /ɪ/ (← *i) бйе й глуху в ухо, та не кмїтивши мнїй виразнойи різницьи в инших говорїх, де та різниця є: /ɘ̞/ (← *ū) проти /ɪ, ɪ͡ɘ/ (← *i).
Виною, чому не кмїтя різницю чи протиставленнє /ɘ̞/ : /ɪ, ɪ͡ɘ/ може (“could”) бути йнерція чи впередженість — «різниця є лише в карпатських говорїх, а йинде нема, тому беремо на вїру се попереднє твердженнє, не требуючи перепровїрити’го», а часточно й тим, оже, коли й чули /ɪ͡ɘ/, на пр., у: /ˈpɪ͡ɘwo/, /lɪ͡ɘst/, то сприймали то просто за алофонну вимову до /ɘ̞/. Й таки правда, в ненаголошенї положеннї може бути вимова /ɪ͡ɘ/ само собою мнїй виразна. Але справний підхід є визначати звяжмена в йих наголошенї положеннї, де вона звучать найвиразнїй. Тому є, на пр., різниця в мнїшшах верстех: /pɪˈtɑtɪ (pɪ͡ɘˈtɑtɪ)/ “to nourish” проти /pɘ̞tɑtɪ/ “to ask”, /ˈsɪ͡ɘto/ “a sieve” проти /ˈsɘ̞to/ “fed”, /ˈbɘ̞lo/ “стебло, рослина, зіль” проти /ˈbɪ͡ɘlo/ “наряддє бити полох/тирвогу”, /ˈlɘ̞to, ˈlɘ̞ta/ “ікра ноги” проти /ˈlɪ͡ɘtɑ/ “(fem.) poured”, /tɘ̞/ “you” проти /tɪ, tɪ̯͡ɘ/ “to you”, /pɪ͡ɘsk/ “peep, churp” проти /pɘ̞sk/ “a mug”, /pɪrˈnɘ̞j/ “жирний, трівний” проти /pɘ̞rnɘ̞j/ “пряний, spicy” (од *pūr- “огонь, зегриво, грїнь, розпалене вугіллє”), /ˈstɪ͡ɘɣ̞nʊtɪ/ “to ripen, to manage, to make it, to hurry” проти /ˈstɘ̞ɣ̞nʊtɪ/ “to freeze, to gel”, /sɘ̞pˈkɘ̞j/ “що йде легко сыпати” проти /sɪpˈkɘ̞j, sɪ̯͡ɘpˈkɘ̞j/ — од ‹сипѣти› (“мовити сипло”).

(до речі, якщо поширити сюди ваше судництво (логіку), вийде, що збереження Ы зі “зсувом” назад і вниз є “неправильним”

??

Не розумїв їм, из чого Вам плине такий вивід. Можу хиба речи, вже (*oge — “that”) не можемо точно вїсти первїсну вимову *ū в праруських говорїх, а тому не можемо з певністю твердити й щоси на шиб “збереженнє зсуву назад”. Невилучено й, оже вимова ū може бути різна в окремїх говорїх під добу розпаду “спільнословянськойи мови”. Ище хибнїше є твердженнє, ачей дуже поширене, вже первїсна вимова ́ū, мов, є така ги в вятській мовї — /ɨ/. Се тягне за собою ряд дальших хибних виводів, яко вто (*oto) хибний вивід: “коли в руській мовї в данї словї з *ū се *ū не звучить ге /ɨ/, то се значить, оже в руській мовї є *ū яко вкремо звяжмя зникло”. Рівно хибен є вивід и в питаннї розвитку прасловянських носових двогуків *EN та *ON у руській мовї з поширеним висновком, оже дани двогуки суть у руській мовї занепали чи зникли й збїгли (“злилися”) з протяги (“continuants”) */ja/ та *ou. Хибність сього висновка лежить у тім, оже про збереженнє *ON проти *ou, та *EN проти */ja/, є хибно вчікувано збереженнє носовойи артикулаційи в *EN та *ON. У дїйсности же збереженнє різницьи між ‹у / ю› ← *ON проти ‹у / ю› ← *ou, *eu, та різницьи між ‹а/я› ← */ja/ проти *EN може бути проявлено гиншими протяги, й то таки свїдчено в південнозахідних говорїх: *ON → /ʊ, ʊʷ/ проти *ou → /u, ʷu, ʷʊ/, та *EN → /i̯͡e, i̯͡æ/ проти */ja/ → /a, e/ — то би носовойи артикулаційи нема, але є різниця в рефлексації.

як і, наприклад, збереження походженнєвих О, Е в словах, блоха/блиха

Се’сте щоси гето мимо писали. В *bluxa нема ни первїсного *o ни первїсного *e, тому не тямлю, що мїнили’сте ту.

просто в одних випадках/місцевостях зміни сталися не так, як в інших; я запевняю, що виняток і “неправильність” — різні речі).

Очевидно не читали’сте пильно, що писав їм змїнками више. На пр., у разї розвитку *bluxa то не є “в одних говорїх так, а в инших инакше” — ‹блоха́› є просто неруська рефлексація. Так, є низка різних питомих (!) розвитків *bluxa в руській мовї, та ‹блоха́› серед йих не є. Прошу перечитайте ще пильнїше, що писав їм о тім у змїнках више, або заповнїте прогалини в розвитку руського звяжменослівйа з инших тяклих джерел — инакше є з Вами вести розмову тще.

Знаю кількох, хто закликає повернути Ы в абетку. Наскільки я розумію, Ви теж закликаєте розрізняти на письмі И різного походження.

Так.

Навіщо ж іншим умовним нехай і 6/7 населення (насправді, думаю, більше) розрізняти И з Ы й И з І на письмі, якщо немає жодної різниці у вимові?

Яко писав їм више, не 6/7, а скорїше що наймнїй 1/3, або й 2/2. А ко би й було збереженнє різницьи де менше, й так є товк писати йстослівно — то би з розрізненнєм *ū : *i, *ON : *ou, *EN : */ja/, *e без переголосу : *ý (“сильний” *ь), *o без переголосу : *ú (“сильний” *ъ), *ē/*oy : *e з переголосом перед *y. Чому? То бо є наша спадщина. Дуже затято ту люблять писати го “своїй спадщинї”, згадуючи кирилицю. То коли вже мовимо го спадщинї, то правї збереженнє згаданих протиставлень на письмї й є “честь” отій спадщинї, а не кирилиця сама го собї.

По-перше, на мою думку, тут грає роль “малий шовінізм”, що є за своєю суттю видом самолюбства: “письмо має відповідати мові моєї місцевості тільки тому, що тут народився саме я”. Якби Ви народилися далі від місцевості, де розрізнення є, можливо, ставилися б до питання інакше.

Добрї виджу відки плине такий Ваш висновок, та він є крив. У карпатських говорїх суть певни суто свої питими пруги, яких нема в инших, на пр.: “бї́гать” = “бїгає”, “пытать” = “пытає”, “знать” = “знає”, “бї́гаву” = “бїгайу”, “пытаву” = “пытайу”, “знаву” = “знайу”, “бї́гавуть” = “бїгайуть”, “пытавуть” = “пытайуть”, “знавуть* = *знайуть”, “бї́гаме / бїгайеме” = “бїгайемо”, “пытаме = пытайеме” = *пытайемо”, “знайеме” = “знайемо”, “землев” = “землейу”, “руков” = “рукойу”. Та я йих не просуваю в загальну мову. Але розрізненнє протягів *i : *ū, *o-переголосу : *e-переголосу твердого : *e-переголосу мягкого : *ē/*oy до такых выключно карпатських пругів не тягне.

Для абетки карпаторусинських/галицьких говорів Ы чи інша буква, що відрізняла б цей звук/И з Ы від утвореного з І потрібна, авжеж. Але навіщо накидати це людям, що на вимові не розрізняють їх?

Отже се питаннє стає тще вище наведеними поясненнями.

Що я мав на увазі щодо винятків, наприклад, “блиха”, “мні”? Більшість слів із єром після Р, Л перетворилися на И в ненаголошених положеннях (наче ж так?). Більшість. БІЛЬШІСТЬ. Тому таке перетворення ми називаємо правилом. Але в ті часи (от дивина!) не існувало мовознавчих, зокрема правописних, комісій (навмисно чуже). Ніхто не казав, як говорити “правильно”, а як “неправильно”, тому звукові зміни відбувалися досить вільно. Під впливом інших слів, за подібністю до інших видів (форм), а іноді з незрозумілих причин (може, і зовсім без явних) ДЕЯКІ слова змінилися не так, як більшість інших. Тому ми це називаємо “ВИНЯТОК”. Винятки властиві, мабуть, усім природнім мовам. Ви можете скільки завгодно казати, що “там мало БИ бути так, а не так”, але зміна відбулася так, відбулася в минулому, що, як знаєте, не терпить умовного спомобу. Спроби підігнати всі винятки під аршин “правила” — уштучнення мови. Ви праві, ЯКБИ слово “блоха” змінювалося так, як інші слова з таким звукосполученям, було би “блиха”. Я в таких випадках люблю казати: якби та в роті виросли гриби. Хто сказав, що винятки — це погано? Тільки через те, що не вкладаються у Ваш запис? Те ж саме й з “бліх”: так, там не мало би бути І, якби це слово змінилося саме так, як інші подібні слова, але це виняток.

Требую відповїсти не се, не певен бо’м чи точно ловлю грясть реченого Вами.
Твар ‹блоха́› є не став “під упливом инших слів [руських], а найбільше під упливом вятськойи мови, показово бо перше в східних (наймолодших!) говорїх та в добу підмосковську. То би то не є вутерня руська новота. Вутерня та своя новота би то була тодї, коли би первїсен узір був: +‹блоха́ : блох›, а за прикладом ‹нога́ : ніг› би стало й ‹блоха́ : бліх›. Але первїсний твар є ‹блыха́ / былха́ / †блха / бывха : блох› — рїшиво гинший узір, який не йде підставити під узір ‹нога́ - ніг›. Не йде, хиба́ доки не взяти взір ‹блоха́ - блох› из иншойи мови, а такою мовою є вятська.
Твари ‹блоха : бліх› без за́мету йде передати моєю правописсю латиницею: ‹bloxa : blœux›. Та я’го відметаю не не можу бо’го латиницею писати, а є бо просто неруський.

І для “хрону” теж має бути передбачено запис. До того ж, як бути, якщо “хрОну” використовується для того-таки колориту? В кирилиці це передбачено

Та писати нема за́мету: ‹xrœun : xronou›. Та не в загальній мовї. “Для колориту”? Иносе, ще раз: ‹xrœun : xronou›. Та про загальну мову йме бути правильно: ‹xrén : xrénou›.

Зараз відповім
У Синявського я теж знайшов розрізенння 2(!) І (тверде та м’яке) перед Д, Т, Л і Н здебільшого. Про різницю 4(!!!) І нічогісінько знайти не можу. Не порадите?

Сюди тягнеть и згадане Вами слово “дрові́тня”. И сей твар є неправилен. Правильно є ‹о› в словах ис коренем *dru- ино там, де ‹о› (кирилиці) є наголошено, то би: ‹дро́ва› та ‹дров› (генитив множини), або й в иншїх тварїх, де ‹о́› є наголошено (‹дро́вами, дро́вах, ….›). У ‹дрові́тня› є ‹о› ненаголошено, а тому правильни твари суть ино: ‹дрыві́тня› та ‹дырві́тня›.

І знову про “правильність”: по-перше, наголос у багатьох місцевостях падає на 1 склад, а в інших – на 2. Так, у нас наголос рухомий, є кілька видів: на корінь, на наросток тощо. По-друге, що таке “правильно”? “Якби схожі звуки різного похолждення не змішувалися на вимові та слова не змінювалися за подібгістю до інших”. Якби. Я вже казав: якби та якби та в роті виросли гриби. У нас багато слів змінено за подібністю.  Надвиправлення (гіперкорекція). Так не мало би бути? Можливо. Але так сталося. У багатьох мовах слова та словоміни (словоформи) змінюються за подібністю. 
Опріч того, за подібність до слова “возовня” й под. можна припустити, що деякі слова виникли вже після того, як скінчилися зміни, які були би властиві їм до того (наприклад, “возовня” після того, як ікавізм утратив дієвість, простіше кажучи, припинився й усе більш-менш загалом усталилося). Не можна виключати, що деякі слова, наприклад, “гроза”, “сова”, “погода” у р. в. мн. мають О замість передбачуваного І через те, що в такій міні (формі) вживаються вкрай рідко, тому вони “пересиділи”, дозвольте так висловитися, ікавізм. Деякі слова (“візок”, “похівок”) теж не мають жданого чергування через те, що  утворилися пізніше, а деякі (“схов”) – через усіченість. Деякі корені (ті ж “хов”, “сов”) могли теж настільки рідко зустрічатися в закритому складі, що за подібністю з іншими словами з такими коренями О залишався. У словах із повноголоссям ікавізм теж відбувся, до речі, непослідовно. Здаться, не мав би зовсім.
Справа в тому, що люди 100 років тому й більше не щоразу дивилися в словник походжень, щоб ужити якесь слово/поставити його в якийсь відмінок. Ба більше, я чув, ніби не  в кожній хаті такий словник був, уявляте?
Повторю, я до того, що багато слів могли виникнути вже після “правильного” занепаду надкоротких або бути “виправлені” під впливом поширенішої відміни (хтось, наприклад, подумав, що слово “дри(ир)варня” має бути від слова “дрОва”, де О, тому правильно так. На жаль, там не було розумних Вас, щоб навчити людей говорити правильно, а не вживати всі 8 відмін, які засвідчив Грінченко (вибачте, це незлостива усмішка). 
То як із запису “druœtnya” можна зрозуміти, що воно може читатися як “дИРвітня”, не кажучи вже про “дривЕтня” й “дрІвУтня”? 

“Хтось може заперечити, що “говірки то є добре, але має бути единий загальнозрозумілий стандарт, який об’єднує мовців” и блабла, але то є дурниця — в розвинутих мовах обйеднує правопись, то би спосіб передачі слів на письмї, але той спосіб письма є такий, що дає читати те саме слово в різний спосіб, а не лиш в один”Дозвольте запитати, що таке “розвинуті мови”? Китайська, де геть немає абетки? Англійська й франзузька, що позострягали подекуди в 12 столітті на письмі й не мають правил як таких?Наша #МоваНеЗберіжня має значну перевагу: звуцьку засаду (фонетичний принцип): написання дозволяє сливе однозначно (за винятком наголосу, та й це можна виправити, бо ніхто не забороняє писати з наголосами) визначити прочитання за написанням. І наше письмо ніде не застрягло.Погляньте, скільки Вам людей пишуть, що такий запис (латинкою) незрозумілий переважній більшості людей. Ви тут – одні з найкращих користувачів, і саме з Ваших дій зокрема в новоприбулих, у випадкових читачів складається враження про те, чим ми тут займаємося. Нехтуючи наші думки й прохання, нашу змушеність витрачати на прочитання більше часу, Ви просто висловлюєте неповагу до нас. Думаю, мене підтримали б люди, якби випадково побачили цю відповідь
Невже не зрозуміло, що такий “загальнозрозумілий” і “загальнопрочитомий” запис є загальноНЕзрозумілим і загальноНЕпрочитомим?

Невже Ви самі не розумієте, яку дурницю робите, однією півкулею розумної голови вигадуючи дивацький запис нібито для говірок, а з іншого – оголошуючи багато з них “неправильними” (що випливає зі слів про “неправильність” багатьох звукових змін або їхної відсутності). Почавши з дбання про говірки, Ви знову своєю латинкою прийшли до єдиного стандарту, звукові зміни в якому є єдиноправильними. Та ж “дровітня”, “кри/керниця”: неможливо записати так, щоб могло однозначно читатися і як “кри”, і як “кер” ниця

@ Роман Роман2

Decotrui Vasyi zamétcui sõty vérnui, iz ocrema pro tuaroslœunoe uirœunyeinïe (“morphological leveling”, “морфологічне водностайнення/вирівнення”). Ta ya’smi proti toho nicy ne cazau. I za nagòlôs vérno caziete, ta tô ya i sam vémy (“вїм = I know, ich weiß”), ale tô ne ménity (“не мїнить = doesn’t change”) toho, cyto pisau eimy.

Cyto do “pravilnuix : nepravilnuix” tuarœu, tac, u rœuznuix narécïax mogeity zuõcotuar i nagòlôs ou dana slova bouti rœuzen. I odin nagòlôs i inxiuy mogeity bouti pitœum (“питім ~ питуом = питомий”), i odin zuõcotuar mogeity bouti pitœum i drouguy i trètiy zuõcotuar mogeity bouti pitœum. Tô bui, ya ne caziõ i ne cazau eimy nicde cyto ino odin nagòlôs ci ino odin zuõcotuar dana slova e pravilen — pravilnuix i pitomuix mogeity bouti decœulco. Utœumy (“утім”), iz-pomeidyu (“из-поміж”) rœuznuix tuarœu deyaci tacui mogiõty bouti i nepravilni, nepitomi ne u tœumy ròzouménïé cyto ya, ni bui tô, œdmóuviaiõ (“відмовляю”) oucrayinscœi móuvé u teaglœumy (“тяглім = continuous”) rozvitcou, a tomou cyto ti nepravilni ci nepitomi tuari uinicli pœd upluivomy inxyuix móuv. Na pr., tuar ‹бліх› ne uinicl unaslédoc “suoyerœudnoho” rozvitcou cisto na tlé rousscoyui/oucrayinscoyui móuvui, a yauno pœd upluivomy veatscoho (“rosiyscoho”) tuarou ‹блоха́›, yacoho u rousscœi móuvé ne moglo bouti u gédné (“в жаднї = в жодному, in no”) narécïé, atge (“атже = адже”) prasloveansca ispolõca *blu- is nenagòlosyenuimy *u ( *‹ъ›) pœuslya *l ci *r dala u rousscé suoyui, œdménnui (“відмїнни = відмінні, distinct, different”) œd veatscuix (“вятських = російських”) proteagui (“протяги = подовження, рефлекси, континуанти”), a tô: /blɘ̞-, blɤ-, blɯ-, blɨ-, bɘ̞l-, bɨl-, bɤl-, bɯl-, bl-, bɘ̞w-, bɨw-, bɤw-, bɯw-/, ale ne /blo-/ he (“ге = як, as”) u veatscé. Lixye (“лише”) pœd nagòlôsomy prasl. *blúxu (← *bluson”) dalo u rousscé /blɔx, blɒx, blɔ͡ɒ̯x/. I xotya tuaroslœuno uirœunyeinïe (“morphological leveling”) e ceasta récy (“часта рїч”) u rousscœi móuvé, tout pro tacoe uirœunyeinïe is postanïemy tuarou ‹бліх› na rousscœumy tlé (“на руськім тлї”) ne boulo i ne’ma pèredoumóuv. Inxyuimi slovami, pro tuar ‹бліх› mœugl postati na pitomé tlé u rousscé dóugen boul bouti pitomuy tuar ‹блоха́›, a tacoho tuarou prosto ne moglo bouti na pitomo rousscé tlé. Tô samo i is tuaromy ‹дрові́тня› — tac, e pitomuy tuar ‹дро́ва› i pitomœ tuari ‹дрива́, дирва́, †дрва› — i tô i tô pitomo, rœuzniça e cèrêz nagòlôs: pœd nagòlôsomy *dru- dalo ‹дро́-›, a bez nagòlôsou: ‹дри- (дры-)› ci ‹дир- (дыр-), †др-›, ale tuar ‹дрові́тня›, bez nagòlôsou na ‹о› iz nenagòlosyenoho *u pœuslya *r ne moge (“може = міг, could”) postati na pitomé tlé. I Vasye “‹дріву́тня›” e dourniça. 
Puitaiete, yacuimy cinomy (“яким чином”) ‹druœtnya› mogeity bouti citano i ‹дриві́тня› ( *‹дрыв-›) i ‹дирві́тня› ( *дырв-›). Poyasniõ: apriori, *u ( = *‹ъ›) coli nenagòlosyeno pœuslya *l ci *r e dóugyno (“довжно”) zanepasti, tô bui, dati /∅/ zuõca (“нуль звука”), tô bui, *дръв- u *дръв-ѡ-тьн-ꙗ dóugyno boulo dati (i tacui dalo u sèrêdnyorousscœi móuvé) tuar ‹дрвѡтнꙗ› ( ≈ ‹дрвітня ~ дрвутня›) — se e œdprauna tòcyca (“відправна точка”). Tuari xibou (“шибу = типу”) ‹дрв-, клн-, крв-, хрст-, гвт-глт-› itp. déystvno ( *“дѣйствно = дїйсно = in fact”) bea (“бя = were”) poxiryeni u sèrêdnyorousscõ dobõ u pœuldenno-zaxœudnuix narécïax. Ale yac (“як = оскільки, since”, porœunaite i phraneçscoiõ: ‹comme› = “оскільки, since” ← “as, how = як”) roussca móuva teagéieity (“тяжаєть ~ тяжїєть = тяжіє, has tendency”) do rœunosti (“рівности”) rostou zuõcynosti (“росту звучности”), to outrata gòlôsna (“втрата голосна = втрата голосного”) na mésté nenagòlosyenoho *u ( = *‹ъ›) uimaga (“вимага́ = вимагала”) uirœuniti (“вирівнити = вирівняти = компенсувати”) outratyenuy gòlôsen (“втрачений голосен = втрачений голосний”), cyto doseagnõto bé (“щоштошо досягнуто бї = що було досягнуто”) udétomy/utrõtyenomy (“вдїтом” / “втрученом” = “вдітим, втрученим, всунутим, вставленим, епентетичним”) gòlôsnomy u duoyacuy cin (“у двоякий чин = двояким/подвійним способом, чином”): udét gòlôsen (“удїт голосен = вдітий/вставлений/вставний/епентетичний голосний”) pèrêd /l/ ci /r/ abo udétomy gòlôsnomy pœuslya /l/ ci /r/, abo, he tretïe réxyeinïe (“ге третєтрейтє рїшеннєрїшіннєрїшеннярїшіннярїшінєрїшенє”) uitertïe (”(и)стертє(и)стертя = deletion”) */l/ ci */r/ ci inxeoho sõsédnia prigòlôsna (“чи гиншогогиншегойиншогойиншегойенчого сусїдня приголосна = чи іншого сусіднього приголосного”), u sléd ceoho (“в/у слїд чого”) postali sõty tuari he (“ге = як, на зразок”): ‹глитати ( *глытати) ~ гивтати ( *гылтати)» ← *глъта́ти, ‹крива́в ( *крыва́в) ~ кирва́в ( *кырва́в)› ← *кръва́въ, ‹кстити ~ хстити ~ ирститиерстити› ← *‹крьститихрьстити›, ‹Водо́рщі ~ Водо́кщі ~ Водохре́щі› ← *‹Водохрщі› ← *‹Водокрьща ~ Водохрьща›. He sam mogete vidéti, rœuzniça meidyu tuaromy ‹Водохре́щі› is ‹хре́щ-› ta tuaromy ‹Водо́рщі ~ Водо́кщі› e u nagòlôsé — oba nagòlôsi sõty pitomi u seimy (“в сім = в цім, in this”) slové, dauxi dua pitoma, xotya i rœuzna, tuara. Eidnati (“їднати = щоб об’єднати, поєднати, to unite, in order to unite”) ushyui si zuõcotuarui (“всьи си (д)звукотвари = всі ці фонетичні форми): ‹Водохре́щі›, ‹Водо́рщі›, ‹Водо́кщі› pœd ôdnõ pravopisy, ya pisiõ yix: ‹Vodoxrystyui›, de ‹y› pœuslya ‹xr› znacity *‹ь› ( *‹водохрЬщꙗ› = *vodoxrYstya›), cyto mogeity bouti xovano he (“ховано ге = трактовано як, treated as”): 1) *y = *‹ь› bez nagòlôsou → /∅/ zuõca (“нуль звука/дзвука”), daiõtyi (“даючи”) → *‹водо́хрщі›, i daléye, → ‹водо́рщі, водо́кщі›, 2) ‹y› = *‹ь› pœd nagòlôsomy, i tomou, œdpovédno: → ‹водохре́щі›.
Taca sama logica e i u ‹druœtnya›: 
‹u› u ‹dru-› e = *‹ъ›, cyto bez nagòlôsou dasty /∅/ zuõca, tô bui: *‹дрвѡтнꙗ›, a daléye, uipóuniti (“виповнити = компенсувати = щоб компенсувати”) xuibanïe (“хибаннє~хибання = lack of, брак”) gòlôsna, e udéto (“є вдїто = вдіто, вставлено”) utorinen (“вторинен = вторинний, secondary”) gòlôsen, bõdy (“будь = або”) pèrêd /r/, daiõtyi: ‹дирві́тня (дырв-), дирвüтня (дырв-), дирву́тня (дырв-)›, abo pœuslya /r/, daiõtyi: ‹дриві́тня (дрыв-), дривüтня (дрыв-), дриву́тня (дрыв-)›. Razomy is tuimy, ‹u› slougity i na poznacyeinïe zuõca /w/, ponevagy (“поневаж = оскільки, insofar”) se slovo e staveigyno (“ставіжно = структурно”): *dru-o-tyn-y-a = ‹дръ-o-тьн-і-а›, de *‹u+o› dasty /w/+/y/ (cuiriliçeiõ, grõbo: ‹в›+‹і›). Inacxye caziõtyi, ‹druœtnya› dasty citanïe *‹дръвѡтнꙗ → дрвѡтнꙗ›, apriori, a déystvnœ (“дѣйствні = дійсні = actual”) citanïa (“читання = прочитання”) ’ho (“го = його”) he (“ге = як, as”) ‹дирві́тня (дырв-), дирвüтня (дырв-), дирву́тня (дырв-), дриві́тня (дрыв-), дривüтня (дрыв-), дриву́тня (дрыв-)› pluinõty (“плинуть = витікають, result from”) iz potrebui uirœuniti (“вирівнити”) uisotõ zuõcynosti (“висоту звучности”), se bui (“се би = тобто, себто, that is”), uirazyena nepreamo (“виражена непрямо = виражені непрямо, expressed in oblique way, = are implicated”).
Tac samo i u razé slova ‹cruau› (“bloody”) — za osnovõ pravity tuar *‹кръва́в → крвав›, de *u znacity i *‹ъ› i, razomy is tuimy, ‹в›, a daléye, → *‹крвав ~ кръа́в› abo → ‹кривав ( *крыва́в)› abo *‹крва́в ~ кръа́в› → ‹кирва́в ( *кырва́в)›.

То я все ще жду відповідь на запитання: ми знаходимо переклади, відповідники просто щоб написати їх тут і забути чи щоб люди зрозуміли їх, сприйняли, оцінили переваги й використовували?

https://slovotvir.org.ua/words/kultura
Я підпираю думку Вячеслава.Єлисіє, як би вам не хотілося протилежного, але нині українці читають усі чотири [і] як [і], а не як чотири окремі звуки (більшість українців).Мені самому здається прекрасним повертати дещо з древнього давньоруського письма (щонайменше, повернути деякі давні найважливіші букви я був би щасливий), але писати ним увесь час зараз лиш відлякує людей від самої думки про зміну української мови.Чому не писати саме слово і пояснення до нього сучасною (навіть якщо там російський вплив) українською мовою, але уже під описом (або над ним) давати етимологічне написання і спосіб читання? А ще слова, що мають шанси стати незрозумілі, було би добре пояснювати в душках подаючи нинішню форму (написати “здрій”, а в душках подати “етимологія”, щоб люди знали, що цей “здрій” ваше таке).Так і людям буде простіше, і думку вашу розуміти легше буде, і не відлякувати будете ви українців від ідеї кращити українську мову.Я ось уже напорудився читати вашим письмом (хоч все ще зі труднощами і дуже не все розумію), але комусь, хто зустрів Вас уперше, здаватись буде, мов ви пишете якоюсь хорватською – людина не знає закони, які ви використовуєте, правила, якими ви керуєтесь.
17 лютого 2020
Так, я тут, особливо на цій обліківці ще ніхто, але це писав сам Карл-Франц Ян Йосиф, і письмо тоді ще було більш-менш

Багато важливого сказано тут: https://slovotvir.org.ua/words/kapituliatsiia#t30521

Повторю тут
Добродію Єлисію, скажіть, будь ласка, чому по-Вашому, наприклад, прочитати “dïe” (ДІЄ) у bezvœudïe як ДДЯ можна (для чого треба знати й думати, що там було спершу ДІЄ, потім ДЙЕ(ДЬЄ), потім ДЬЯ, а тоді ДДЯ), а С в СКЛО як Ш (для чого достатньо не аж знати минувшину звуцтва, а просто помітити, що там, де в літмові С, у своїй говірці в таких словах буває Ш) нібито не можна?

Повторю тут
Добродію Єлисію, скажіть, будь ласка, чому по-Вашому, наприклад, прочитати “dïe” (ДІЄ) у bezvœudïe як ДДЯ можна (для чого треба знати й думати, що там було спершу ДІЄ, потім ДЙЕ(ДЬЄ), потім ДЬЯ, а тоді ДДЯ), а С в СКЛО як Ш (для чого достатньо не аж знати минувшину звуцтва, а просто помітити, що там, де в літмові С, у своїй говірці в таких словах буває Ш) нібито не можна?

Sciro, ne teamiõ cyto xotiete recti.
Mogiõ ino œdpovésti cyto ne e treba znati rozvitoc — staneity ino vésti cyto /dʲː + gòlôsen/ pisiemo ‹dï + gòlôsen›, i na opacui: ‹dï + gòlôsen› citaiemo/móuvimo he /dʲː + gòlôsen/.

Повторю тут
Добродію Єлисію, скажіть, будь ласка, чому по-Вашому, наприклад, прочитати “dïe” (ДІЄ) у bezvœudïe як ДДЯ можна (для чого треба знати й думати, що там було спершу ДІЄ, потім ДЙЕ(ДЬЄ), потім ДЬЯ, а тоді ДДЯ), а С в СКЛО як Ш (для чого достатньо не аж знати минувшину звуцтва, а просто помітити, що там, де в літмові С, у своїй говірці в таких словах буває Ш) нібито не можна?

“Sciro, ne teamiõ cyto xotiete recti.Mogiõ ino œdpovésti cyto ne e treba znati rozvitoc — staneity ino vésti cyto /dʲː + gòlôsen/ pisiemo ‹dï + gòlôsen›, i na opacui: ‹dï + gòlôsen› citaiemo/móuvimo he /dʲː + gòlôsen/.”

“Шкіро”, це повне відривання письма від вимови, порушення засади однозначності. Навіщо заучувати всі буквосполучення, зокрема пишемо “дїе”, а читаємо ДДЯ?

Чесно кажучи, коли Ви кажете, ніби (прибл.) “той, хто знає Мову,  зможе прочитати моє письмо”, Ви тим самим: 

1. прирівнюєте своє письмо до всієї Мови (бо можна зробити зворотній висновок: хто не може прочитати Ваше письмо, той не знає Мови)
2. стверджуєте, що те, що Ви пишете, тільки для “обраних”, а той, хто не може/не хоче витрачати час і сили на вивчення Вашого письма (не плутати з вивченням Мови), той неук, ледар і негідний такої високої мудростИ

Добродію Єлисію, я зовсім не хочу Вас якось засмутити чи, тим більше образити. Я дуже радий знайомству з Вами, душе шаную Вас як мовознавця, вдячний за Ваші відповіді й виправлення, радий нашій (я про всіх нас) співпраці. Скажіть, будь ласка, навіщо ж це спілкування штучно ускладнювати для всіх, пишучи тяжкозрозумілим письмом? Навіщо, знову питаю, відлякувати можливих нових читачів, учасників? Навіщо змушувати багатьох пристосовуватися до Ваших, не побоюсь цього слова, забаганок? Ми ж зібралися, щоб робити слівство питомішим, а для цього цілком підійде кирилиця, для якої не треба знати, що, наприклад, у кількох селах (умовно) Е з Ь відрізняється від Е з Е. Її прочитання й написання мають значну міру взаємної однозначної відповідності. Навіщо заважати співпраці? Чи Ви вважаєте, що, оскільки Ви найрозумніший тут (буквально), то нема чого до нас, нікчемних, прислухатися, ми тільки заважаємо?

Як, до речі, “чаклувати” запишете?

Чи можете тоді записати, будь ласка, “Євангеліє” і “благородіє”?

‹Sciro› ne e ‹Шкіро›! 🤦 Nou cyto tô pisiete?! E zagalnoe pravilo: délyeinïe gòlôsnœu na ‘tuerdui’ — ‹a, o, u›, ta ‘meagcui’ — ‹e, é, i, y›. Pèrêd ‘tuerdui’ gòlôsnui citaieimo ‹c, g, x› he /k, ɣ̞, x/, a pèrêd ‘meagcui’ gòlosnui citaieimo ‹c, g, x› he /t͡ʃ, ʒ, ʃ/. Primétca: pèrêd ‹é›, ‹c› citaieimo he /t͡ɕ/ u corené slova ta na cœunçé, a u déyeslovax pèrêd ‹-éti› citaieimo ‹c› he /t͡ʃ/).
Pisiemo ‹dïe› is ‹e› tomou cyto e i [-dʲːɜ] i [-dʲːɛ], a isce [-dʲɜ] ta [dʲɛ], a ‹-ддя› cuiriliçeiõ e ino [-dʲːa]. I ne e treba pameatati cògen loucéy ocremo — pèrêd ‹ï+gòlôsen› zõbni /d, t, s, z, l, n/ ta /t͡ʃ, ʒ, ʃ/ staiõty meagci ta podóugyeni: → /dʲː, tʲː, sʲː, zʲː, lʲː, nʲː/, a gõbni /b, p, m, w/ pèrêd ‹ï+gòlôsen› staiõty → /bj, pj, mj, wj/ (popri /wj/ po narécïax mogeity bouti i [wʎ]), a /r/ pèrêd ‹ï+gòlôsen› mogeity bouti i [rj] i [rʲː]. Tô bui, use e pisano u odin cin: ‹-bïe, -cïe, -dïe, -gïe, -lïe, -mïe, -nïe, -pïe, -rïe, -sïe, -tïe, -vïe/-uïe, -xïe, -zïe›. A cuiriliçeiõ, tô duoyeinïemy pisymena — ‹дд, сс, нн›, tô is apostrophomy — ‹б’, м’, в’›, cyto tuority ‘rœuznobœy’.

»Чесно кажучи, коли Ви кажете, ніби (прибл.) “той, хто знає Мову, зможе прочитати моє письмо”, Ви тим самим: 

1. прирівнюєте своє письмо до всієї Мови (бо можна зробити зворотній висновок: хто не може прочитати Ваше письмо, той не знає Мови)
2. стверджуєте, що те, що Ви пишете, тільки для “обраних”, а той, хто не може/не хоче витрачати час і сили на вивчення Вашого письма (не плутати з вивченням Мови), той неук, ледар і негідний такої високої мудростИ«

Ne e pro ‘obyranui’ — e pro uséx.
A cyto ne ouméiõtyi citati moye pisymo ne vòlodéiete rousscoiõ móuvoiõ, tô u tœumy tacui e prauda. Ne’ma u moyeimy pisymé ‘uisocui mõdrosti’. Ono prosto vérno œdguibaieity tô cyto u móuvé e. Tac, i ono tacui oucity pravilné móuvé.

»навіщо ж це спілкування штучно ускладнювати для всіх, пишучи тяжкозрозумілим письмом? Навіщо змушувати багатьох пристосовуватися до Ваших, не побоюсь цього слова, забаганок?«

Uicnéte’ho (learn it) i ne bõdeity teagyco. Ya nicoho ne silouiõ. Ta coli xotiete vòlodéti móuvoiõ lépxye i móuviti lépxye — pravoiõ rousscoiõ móuvoiõ, tô moye pisymo Vam pomogeity. Vòlodéti vérnoiõ ta pitomoiõ rousscoiõ móuvoiõ e ne pro ‘obyranui’ a pro uséx.

»Ми ж зібралися, щоб робити слівство питомішим, а для цього цілком підійде кирилиця, для якої не треба знати, що, наприклад, у кількох селах (умовно) Е з Ь відрізняється від Е з Е. Її прочитання й написання мають значну міру взаємної однозначної відповідності.«

Pitomo e is pitomomy zueacoslœuïemy. Bez pitoma zueacoslœuïa ne’ma pitomosti. Po pervxye, tô ne e ‘cœulyco seûl’, a znacyna ceasty crayinui, a po drougoe, tô e dédizna rousscoyui móuvui.

»робити слівство питомішим, а для цього цілком підійде кирилиця«

Ne sidity (‘підійде’).

»Чи Ви вважаєте, що, оскільки Ви найрозумніший тут (буквально)«

Tô ceomou pac ne slouxaiete mea??

»Як, до речі, “чаклувати” запишете?«

kéclouati — ‹ké› = /t͡ʃa/ u corené slova.