Українська латинка

Нізащо! Кирилиця була розроблена відповідно до звуцтва саме слов’ян

По перше, ‘Словяне’ є широке поняттє, а по друге, ни, кирилицю бї творено не про Словяне ( = не про всі! Словяне), а первїсно лише про болгарсько-македонськи Словяне. А на гинши словянськи мови бї кирилицю поширено не бо кирилиця так сидить (“fits”) усїм словянським мовам, а суто через политику та церкву. Ачей вятській мовї кирилиця й сидить, та певно никда не сидїла є руській мовї. И ще раз, кирилиця не є наша дїдизна — то є дїдизна болгарсько-македонська.

а сотні років використання обточили її, пристосувавши.

‘пристосувавши’ то Ви так уновито (“naïvely”) гадаєте. На дїлї ж оте ‘пристосуваннє’ кирилицї в разї руськойи мови полягає в одкиненнї всїх питомих пругів руськойи питомойи фонологийи, яку кирилиця не може(!) передати.

У латинці будуть або двописи, або розрізники, які геть суперечать мовному звичаєві, що свідчать про невідповідність абетки звуцтву, неповноцінність.

То’сте казали про кирилицю.

Про абетку як безцінне надбання та невід’ємний звичай прабатьків я вже мовчу

Надбаннє болгарсько-македонських прабатьків, так.

Нізащо! Кирилиця була розроблена відповідно до звуцтва саме слов’ян

По перше, ‘Словяне’ є широке поняттє, а по друге, ни, кирилицю бї творено не про Словяне ( = не про всі! Словяне), а первїсно лише про болгарсько-македонськи Словяне. А на гинши словянськи мови бї кирилицю поширено не бо кирилиця так сидить (“fits”) усїм словянським мовам, а суто через политику та церкву. Ачей вятській мовї кирилиця й сидить, та певно никда не сидїла є руській мовї. И ще раз, кирилиця не є наша дїдизна — то є дїдизна болгарсько-македонська.
Це безперечно. От тільки, по-перше, деякі букви вийшли з ужитку, а і/и/ї/йи/гі/гинші виникли. Саме це я маю на увазі, коли кажу про пристосування й огранення. Дійсно, ТА кирилиця була розроблена для них, а сучасна походить від неї. Але. Це все-таки не одне й те ж.
Які саме особливості звуцтва, які нібито неможливо передати, маєте на увазі?
Саме нашим надбанням є Ґ, Є, Ї, И – особливості тобто

Жоден правопис, зокрема й Ваш, не може передати всі можливі сучасні вимови. Якщо ж створити щось близьке до такого, він буде надто складним, як-от, знов-таки, Ваш. Саме тому літературний запис має передавати літературну вимову й навпаки.
До речі. як Вашим записом “мед”?

От тільки, по-перше, деякі букви вийшли з ужитку, а і/и/ї/йи/гі/гинші виникли.

Се є просто констатуваннє стану — без критичного огляду змїн у письмї між сучасним/чинним проти давнього. Тому цїнність такого твердження є 0.

Саме це я маю на увазі, коли кажу про пристосування й огранення.

Тому неясно, що “саме це” маєте на увазі. “Пристосування й ограненнє” є виправданнє ad hoc. У Вас, що/коли є = добре є — без критичного мислення.

Дійсно, ТА кирилиця була розроблена для них, а сучасна походить від неї.

Про кого “них”?? Можете бути конкретнїшим? Напружують ня таки простори/розмити вословлення. “Нізащо”, “надбання, спадщина” — сама гола й гучна слова.

Але. Це все-таки не одне й те ж.

Що “це” не одне й те ж? Правда не тямлю, чим конкретно аргументуєте, тому й тяжко ми відповїсти Вам.

Які саме особливості звуцтва, які нібито неможливо передати, маєте на увазі?

Ну, на пр., розрізненнє фонем:
/ʲi ~ i͡e/ : /y ~ ʉ ~ u͡o/ : /i͡ʉ/ : /i ~ e͡i/ — всі нинї пишемо ‹і (ї)›, /ɘ̞ ~ ɤ/ : /ɪ/ — обї нинї пишемо ‹и›, /ɛ/ : /æ/ — обї нинї пишемо ‹е (є)›, /ʷɔ/ : /ɔ/ — обї нинї пишемо ‹о (йо, ьо)›, /u/ : /ʊ/ — обї нинї пишемо ‹у (ю)›, /e, a/ : /i͡e ~ / — обї нинї пишемо ‹а›.

Саме нашим надбанням є Ґ, Є, Ї, И – особливості тобто

Яскрав показ уновита (наївного) врудовання (оперування) поверхневами (superficial) рїчми. Ваша гордість из даних письмен є лише з того, нема бо йих у письмї сучаснойи вятськойи мови. Ну, є така “штширО Українська світшетшка” ‹ї›, й що? А розрізнити /jim/ ‹їм› од /jɪm/ ‹їм› не може. А ‹и› не дасть розрізнити, на пр.: /mɘ̞, mɤ/ ‹ми› : /mɪ/ ‹ми›, /tɘ̞, tɤ/ ‹ти› : /tɪ/ ‹ти›, /ˈβ̞ɘ̞tɪ, ˈβ̞ɤtɪ, ˈwɤtɪ/ ‹вити› : /β̞ɪtɪ/ ‹вити›, /ˈnɪtɪ/ ‹нити› : /ˈnɘ̞tɪ, ˈnɤtɪ/ ‹нити›, /pɪˈtɑtɪ/ ‹питати› : /ˈpɘ̞ˈtɑtɪ, ˈpɤtatɪ/ ‹питати›, /ˈlɪt͡ʃ.ko/ ‹личко› : /ˈlɘ̞t͡ʃ.ko, ˈlɤt͡ʃ.ko/ ‹личко›. А що ‹є›? Просто знак, що вновито гоко тїшить, “в вятськім письмї бо такого нема” — не більше? А писали бисьмо, на пр., ‹синье› замїсть ‹синє›, то що, не було б’ уже “штширО Українського місяця”? А що ‹ґ›? В питомах словах є [g] ге правило алофон фонеми /k/: ‹гадюка - ‹гадюґа›, ‹ликати - лиґати›, ‹кава (птах) - ґава›, ‹кила - ґила›, ‹колїщя́ : ґулїжджя́› — в більшости випадків є ‹ґ› не потрібно, бо то є алофон фонеми /k/, а відбивати алофони на письмї є глупство. Але де Вам то розумїти — головне, ‘значок’ є такий, якого в вятськім письмї нема.

От тільки, по-перше, деякі букви вийшли з ужитку, а і/и/ї/йи/гі/гинші виникли.

Се є просто констатуваннє стану — без критичного огляду змїн у письмї між сучасним/чинним проти давнього. Тому цїнність такого твердження є 0.

Отже, сучасна кирилиця відрізняється від тієї буквами, що використовуються на письмі, якщо Вам це треба пояснювати. Зайві букви вийшли з ужитку, а деякі необхідні з’явилися.
Відбулися деякі зміни відповдно до звуцтва та його змін, отже, кирилиця, що розвивалася на наших землях, стала більш придатною для української мови, ніж початкова

Саме це я маю на увазі, коли кажу про пристосування й огранення.

Тому неясно, що “саме це” маєте на увазі. “Пристосування й ограненнє” є виправданнє ad hoc. У Вас, що/коли є = добре є — без критичного мислення.

“Саме це” – це пристосування узлади запису, зокрема абетки, до звуцтва мови.

Дійсно, ТА кирилиця була розроблена для них, а сучасна походить від неї.

Про кого “них”?? Можете бути конкретнїшим? Напружують ня таки простори/розмити вословлення. “Нізащо”, “надбання, спадщина” — сама гола й гучна слова.

“Для них” – для болгаро-македонських слов’ян, про що Ви ж самі й писали в попередньому повідомлення.

Але. Це все-таки не одне й те ж.

Що “це” не одне й те ж? Правда не тямлю, чим конкретно аргументуєте, тому й тяжко ми відповїсти Вам.

“Це” – сучасна вкраїнська й початкова кирилка.

Які саме особливості звуцтва, які нібито неможливо передати, маєте на увазі?

Ну, на пр., розрізненнє фонем:
/ʲi ~ i͡e/ : /y ~ ʉ ~ u͡o/ : /i͡ʉ/ : /i ~ e͡i/ — всі нинї пишемо ‹і (ї)›, /ɘ̞ ~ ɤ/ : /ɪ/ — обї нинї пишемо ‹и›, /ɛ/ : /æ/ — обї нинї пишемо ‹е (є)›, /ʷɔ/ : /ɔ/ — обї нинї пишемо ‹о (йо, ьо)›, /u/ : /ʊ/ — обї нинї пишемо ‹у (ю)›, /e, a/ : /i͡e ~ / — обї нинї пишемо ‹а›.

Саме нашим надбанням є Ґ, Є, Ї, И – особливості тобто

Яскрав показ уновита (наївного) врудовання (оперування) поверхневами (superficial) рїчми. Ваша гордість из даних письмен є лише з того, нема бо йих у письмї сучаснойи вятськойи мови. Ну, є така “штширО Українська світшетшка” ‹ї›, й що?

А розрізнити /jim/ ‹їм› од /jɪm/ ‹їм› не може. А ‹и› не дасть розрізнити, на пр.: /mɘ̞, mɤ/ ‹ми› : /mɪ/ ‹ми›, /tɘ̞, tɤ/ ‹ти› : /tɪ/ ‹ти›, /ˈβ̞ɘ̞tɪ, ˈβ̞ɤtɪ, ˈwɤtɪ/ ‹вити› : /β̞ɪtɪ/ ‹вити›, /ˈnɪtɪ/ ‹нити› : /ˈnɘ̞tɪ, ˈnɤtɪ/ ‹нити›, /pɪˈtɑtɪ/ ‹питати› : /ˈpɘ̞ˈtɑtɪ, ˈpɤtatɪ/ ‹питати›, /ˈlɪt͡ʃ.ko/ ‹личко› : /ˈlɘ̞t͡ʃ.ko, ˈlɤt͡ʃ.ko/ ‹личко›. А що ‹є›? Просто знак, що вновито гоко тїшить, “в вятськім письмї бо такого нема” — не більше? А писали бисьмо, на пр., ‹синье› замїсть ‹синє›, то що, не було б’ уже “штширО Українського місяця”? А що ‹ґ›? В питомах словах є [g] ге правило алофон фонеми /k/: ‹гадюка - ‹гадюґа›, ‹ликати - лиґати›, ‹кава (птах) - ґава›, ‹кила - ґила›, ‹колїщя́ : ґулїжджя́› — в більшости випадків є ‹ґ› не потрібно, бо то є алофон фонеми /k/, а відбивати алофони на письмї є глупство. Але де Вам то розумїти — головне, ‘значок’ є такий, якого в вятськім письмї нема.

Це – свідчення нашого внеску в нашу абетку. Так, чужу, яку ми дещо пристосували, “приборкали”

Ну, на пр., розрізненнє фонем:
/ʲi ~ i͡e/ : /y ~ ʉ ~ u͡o/ : /i͡ʉ/ : /i ~ e͡i/ — всі нинї пишемо ‹і (ї)›, /ɘ̞ ~ ɤ/ : /ɪ/ — обї нинї пишемо ‹и›, /ɛ/ : /æ/ — обї нинї пишемо ‹е (є)›, /ʷɔ/ : /ɔ/ — обї нинї пишемо ‹о (йо, ьо)›, /u/ : /ʊ/ — обї нинї пишемо ‹у (ю)›, /e, a/ : /i͡e ~ / — обї нинї пишемо ‹а›.

Саме нашим надбанням є Ґ, Є, Ї, И – особливості тобто

Яскрав показ уновита (наївного) врудовання (оперування) поверхневами (superficial) рїчми. Ваша гордість из даних письмен є лише з того, нема бо йих у письмї сучаснойи вятськойи мови. Ну, є така “штширО Українська світшетшка” ‹ї›, й що? А розрізнити /jim/ ‹їм› од /jɪm/ ‹їм› не може. А ‹и› не дасть розрізнити, на пр.: /mɘ̞, mɤ/ ‹ми› : /mɪ/ ‹ми›, /tɘ̞, tɤ/ ‹ти› : /tɪ/ ‹ти›, /ˈβ̞ɘ̞tɪ, ˈβ̞ɤtɪ, ˈwɤtɪ/ ‹вити› : /β̞ɪtɪ/ ‹вити›, /ˈnɪtɪ/ ‹нити› : /ˈnɘ̞tɪ, ˈnɤtɪ/ ‹нити›, /pɪˈtɑtɪ/ ‹питати› : /ˈpɘ̞ˈtɑtɪ, ˈpɤtatɪ/ ‹питати›, /ˈlɪt͡ʃ.ko/ ‹личко› : /ˈlɘ̞t͡ʃ.ko, ˈlɤt͡ʃ.ko/ ‹личко›. А що ‹є›? Просто знак, що вновито гоко тїшить, “в вятськім письмї бо такого нема” — не більше? А писали бисьмо, на пр., ‹синье› замїсть ‹синє›, то що, не було б’ уже “штширО Українського місяця”?

Деякі думки напишу пізніше, а зараз, щоб наочно довести хибність деяких Ваших висновків, будь ласка, запишіть Вашим чи будь-яким іншим записом, що, на Вашу думку, передає “всі можливі говіркові вимови”, слова: “мед”, “слон”, “сом”, “вісім”, слово “хрін” у родовому відмінку, “бог” (як загальне), “безводдя”. “безвіддя”, “цвіт”, “дьоготь”
Ледь не забув найголовніше: “ложка” й “навчання”

Нізащо! Кирилиця була розроблена відповідно до звуцтва саме слов’ян

По перше, ‘Словяне’ є широке поняттє, а по друге, ни, кирилицю бї творено не про Словяне ( = не про всі! Словяне), а первїсно лише про болгарсько-македонськи Словяне. А на гинши словянськи мови бї кирилицю поширено не бо кирилиця так сидить (“fits”) усїм словянським мовам, а суто через политику та церкву. Ачей вятській мовї кирилиця й сидить, та певно никда не сидїла є руській мовї. И ще раз, кирилиця не є наша дїдизна — то є дїдизна болгарсько-македонська.

а сотні років використання обточили її, пристосувавши.

‘пристосувавши’ то Ви так уновито (“naïvely”) гадаєте. На дїлї ж оте ‘пристосуваннє’ кирилицї в разї руськойи мови полягає в одкиненнї всїх питомих пругів руськойи питомойи фонологийи, яку кирилиця не може(!) передати.

У латинці будуть або двописи, або розрізники, які геть суперечать мовному звичаєві, що свідчать про невідповідність абетки звуцтву, неповноцінність.

То’сте казали про кирилицю.

Про абетку як безцінне надбання та невід’ємний звичай прабатьків я вже мовчу

Надбаннє болгарсько-македонських прабатьків, так.

До речі, я є в тґ: https://t.me/widnum

Деякі думки напишу пізніше, а зараз, щоб наочно довести хибність деяких Ваших висновків, будь ласка, запишіть Вашим чи будь-яким іншим записом, що, на Вашу думку, передає “всі можливі говіркові вимови”, слова: “мед”, “слон”, “сом”, “вісім”, слово “хрін” у родовому відмінку, “бог” (як загальне), “безводдя”. “безвіддя”, “цвіт”, “дьоготь”
Ледь не забув найголовніше: “ложка” й “навчання”

Ясна рїч, напишу питані Вами слова моєю правописсю. Та перед тим є потрібно пояснити кілько значних застережень:

1. Доки різна вимова по говорїх є в одних словах прояв алофонів тих самих фонем, в инших словах то може бути не алофонна різна вимова, а різни фонеми — так є з окрема зо словом “мед” (ниже поясню ближе при самім словї);
2. — в истотї, то же ги під 1), але з такою різницею: фонема може бути та сама, але єйи продовження суть різна ще з давньоруськойи доби. То є лучай з окрема з переголосом *о — → /ʉ/ південно-західнойи смуги говорів (т. зв. “галицькойи”), та → /u͜o/ північно-середньойи смуги говорів (т. зв. “київсько-полїськойи”). Більшість слів є нинї поширена з “галицьким” продовженнєм переголосу, але коли слово з *o в переголосї є й у “галицькім” продовженнї й “київськополїськім”, и значення’го суть та сама, в моїм письмї є передбачено передачу сих продовжень в один чин, даючи читати й з алофони “галицького” продовження й “київсько-полїського: ‹œu›. Про рази, коли двї продовження переголосу *o дала й різна значення суть, є в ня передбачено вкрему передачу “київсько-полїського” продовження переголосу *o: ‹ô›. Певного такого прикладу поки навести не можу, але можу дати приклад з имям мїста Полтава: хоча переголос ту є, хоча й не виден на письмї через поздїше спрощеннє давнїшого/первїсного /u͜o/ в /ʷo/ в ненаголошенім складї: */pu͜olˈtɑwɑ/ → /pʷolˈtɑwɑ/, я се ймя волю писати з ‹ô›: ‹Pôltava› (а не ‹Pœultava›), як маркер дїдизни “київсько-полїськойи” смуги, поширенойи на всю крайину.
3. В деяцїх лучаїх може декотра з вимов бути не питомий різновид, а просто чудже слово чи чуджомовний уплив, що є лучай, вїдї, з тваром ‹безво́ддя› — ту *o підлежить переголосу й є під наголосом, тому й нема ту передумов про спрощеннє */u͜o/ → /ʷo/ разу (“типу”) говорів “київсько-полїськойи смуги — скорїше є то частошно прилагоджене вятське ‹безво́дие›. А тому твар ‹безво́ддя› просто не може входити до ряду/низки вимов яко “різновид” вимови серед питомо руських нарїч, и тому про сей твар є в мене письмо просто не передбачено. То же можемо речи й о тварї ‹бог›. Оже мїтили’сте’го ге “загальне”, не стойить ни на чім — нема жадна тла видїти в ‹біг› та ‹бог› найменших слїдів різних значень у руській мовї. Коли ‹бог› є просто черпано (ймовїрно зо староцерковнословянськи), то й нї чого нань турати в визначеннї писання ‘го в руській мовї, а коли то є поздїше спрощен “київсько-полїський” твар — то би з */bu͡oɣ̞/ → /bʷɔɣ̞/, то й так є’го писати рівно ги твар ‹біг›, нема бо між йима різниці в значеннї, тому просто: ‹bœug›.
4. Нерїдко є в чинній правописи на письмї ‹о› на мїстцї *o в умовах переголосу, хоча певна тла видїти в них спрощеннє */u͡o/ → /ʷɔ/ “київсько-полїського” разу й нема (ачей є, та довести є’го тяжко, з окрема в односкладнах словах, де наголос є лиш один). Та, коли така слова не суть черпана (а можуть и бути), то би, коли й суть питома, то про ‹о› в йих може бути ще тварослівно (“морфологічне”) поясненнє, а то: коли в живї мовї є слово з *o в корени значно частїше скланяно в иншїх падїх ніж в однинї номинатива, а номинатив однини є дуже рїдок, тодї дуже ймовїрно може (“could”) непереголошено *o бути перенесено з годом и на номинатив однини. Таким може бути приклад твару ‹сом›. У передачї кирилицею словники свїдчать и твари: ‹сім› та ‹сум›, що безперечно відбивають очікуваний ту переголос. Але до твару ‹сом› ту може бути кілько пояснень: 1) або є, на відмїну від ‹сім, сум›, черпано (тодї з вятськи, в инших бо сусїдньих мовах є не ‹o›) — а тодї при передачї на письмї на сей твар можемо геть не турати, а ставити правопись лише на тварїх ‹сім, сум›, 2) або відбиває слїд “київсько-полїського” продовження переголосу *o → /u͜o/ зо спрощеннєм в /ʷɔ/ (хоча доказати є то тяжко — нема вибору між наголошеном и наголошеном складом) — коли то є правда, то передача ‹сім, сум, сом› буде на письмї латиницею та сама: ‹sœum› (була би різна: ‹sœum› про ‹сім, сум›, та ‹sôm› про ‹сом ( ~ *суом)›, коли б’они значили різни види риби, а як тойи різниці в значеннї нема, то нема й тла роздїлити письмо на ‹sœum› та ‹sôm›), 3) або є ту ‹о› перенесено на номинатив однини з инших падів, де переголосу нема (противен є приклад слова ‹кінець›, де, на впаки, з инших падів на номинатив однини є перенесено переголос *о ; до рїчи, в деяких говірках є номинатив однини ‹конець› — из (*съ) *о без переголосу, й то є первїсний стан, и ‹конець› без переголосу та ‹кінець› из переголосом не суть різновиди вимови, а тому є йих и писати різно ; о тім и на кілько то відповїдає або суперечить пійму (“to the concept”) їдноти письма при різнах вимовах, буде ниже) — коли правдиви суть гадки 2) чи 3), то слово “сом/сім/сум” буде писано в один чин: ‹sœum›.

Отже:

“мед”

mêd — ‹ê› ту значить фонему /ɛ/ ; сей письмотвар є про більшість говірок, уключно тих західних, де *e перед слабом *u є без переголосу;
meûd — ‹eû› ту значить фонему /i͡ʉ/ (відповїдає письмотвару кирилицею: ‹мід›);
дана різниця ту відбиває стан ище з праруських нарїч, а то: 1) обмедженість переголосу *e первїсним наголосом на слабім *u по *e у незахідних говорїх та декотрих західних, та 2) переголос *e перед слабим *u независло від первїсного наголосу на *u. Хоча гоба розвитка тягнуть до найранїшойи доби руськойи мови (праруськойи), завислість переголосу *e перед слабом *u від первїсного наголосу на *u є ще давнїша, а тому йме першість про загальну мову, але як и переголос независло від первїсного наголосу на *u є дуже давень (а декотри з тих говорів є поздїше поширено й на гинши говори), то й про його є передбачено вкреми письмотвари, тим чинячи тло про два мовна стандарта: загальний — ‹mêd› /mɛd/ та суто західний — ‹meûd› /mi͡ʉd/. Ище раз, у данім разї, /mɛd/ (‹mêd - мед›) з одного боку, та /mi͡ʉd/ (‹meûd - мід›) не суть алофонни різновиди вимови, а обйективно різни фонологични розвитки з найранїшойи доби.

“слон”
Доси нема спільни гадки в (o) истословї сього слова, та є свїдчено “правильний” твар ‹слін› — из переголосом ́o в руській мовї, що, на відмїну від ‹слон›, є безперечно питім. А що до твару ‹слон›, то рівно ге в разї слова “сом”, и ту може бути три можлива пояснення ‹о›: 1) черпаність из инши словянськи мови (тодї з вятськи), 2) спадковано з київсько-полїськойи смуги нарїч давньоруськойи доби з первїсним пратваром */slu͡on/ далї спрощеним у /slʷɔn/, або 3) тварослівне вирівнаннє номинатива годнини за твари всїх инших падів (‹слін : слОна, слОну, слОном, слОни… → ‹слон›) ; у разї 1) можемо просто відкинути твар ‹слон› яко чудж, у разї 2) та 3) пишемо ‹slœun›, передбачивши різни вимови.

“сом”
‹sœum› — пояснено више.

“вісім”
‹œusemy›
Поясненнє:
первїсний/найлавнїший праруський твар є /{ʷ}œsmə/ (/œ/ умовна теоретична фонема передати переголос *o найранїшого щабля), з дальшим розвитком: → */{ʷ}œsʲmʲ/ ([ʲ] після /s/ є приподобленнє чи відгомін /ʲ/ після /m/) → */{ʷ}œsʲəmʲ (ту є /ə/ між /s/ та /m/ епентеза, виникла в слїд нїмїлости/девокализаційи слабого *y = */ə/ → */ᵊ/ → */ʲ/ й усунення небажанойи в руській мовї кривости звучности), а вже далї різна вокализація того “вторинного” епентетичного */ə/ в → *[e͡i ~ i] чи [ɜ ~ ə̙] (кирилицею: ≈ ‹вю́сям›), тому для всїх вимов: ‹œusemy›.

“хрін”
Первїсно правилен є лише твар из первїсном *ē: *xrēnu, де продовженнє *ē є /i͡e, ʲi/ без чергування. Твар ‹хрін : хрону› є дуже поздень и виник (піздно) в тих (наймолодших) говорїх, де не чули різниці між /i, ʲɪ, e͡i/ : /ʲi, i͡e/ : /y/, все звївши в [i] й хибно тотожнивши таке [i] з /y/ від переголосу *o. А тому ‹хрону› не може бути залїчено до “різновидів” вимови — то є просто мовна девйація. Правилен є лише твар ‹хрїн : хрїну, хрїном, хрїнї›, тому ймна письмї латиницею: ‹xrén›.

“бог”
‹bœug› — пояснено више.

“безводдя, безвіддя”
лише ‹bezvœudïe› — пояснено више.

“цвїт”
На кілько розумїю, сей приклад єсте дали ми, є бо й ‹квїт›. Так, є правда, вже давнє *quoy- є дало в руській мовї й /t͡ɕwi͡e-/ (‹цвїт›) и /kwi͡e-/, зависло від говорів, але така різниця нинї дасть можливість роздїлити ті твари за значеннями, а тому й слушить писати йих різно: ‹цвїт - cuét›, ‹квїт - quét›.

“дьоготь”
Не певен їм чи розумїю, чому питали’сте за в (*o) словї “дьоготь”. Се слово є черпано з бїлоруськи, й тому не можемо’го лїчити за будь-як різновид вимови зпоміж питомих руських говорів. Питомо правильни руськи твари суть ино: ‹де́готь› та ‹до́готь›, хоча й они не суть різновиди вимови того самого слова — в ‹де́готь› є первїсне */ɛ/, а в ‹до́готь› первїсне */o/, з чергуваннєм прасловянськойи спадщини: *e дїєслів та *o ймен підстати. Тому про твар ‹де́готь› є латиницею твар ‹dêgoty› (‹ê› ту значить, оже /ɛ/ в сім словї не підлежить переголосу в /i͡ʉ/, то би, не +‹де́готь : ді́гтю›, а ‹де́готь : де́гтю›), а про твар ‹до́готь› є латиницею ‹dogoty›, а в инших падїх: ‹dœugt-› (‹дігт-›: ‹дігтю, дігтем, дігтї …› — ‹і› = ‹œu› = /y/).

“ложка”
И тут не певен їм чи розумїю, чому питаєте в сім словї. Коли питаєте тому, що є й ‹ли́жка›, то твари ‹ло́жка› та ‹ли́жка› не суть ризновиди вимови того самого слова з погляду фонологійи. У руській мовї u (‹ъ›) під наголосом між плинном, из окрема *l чи r, та гиншем приголосном, є правильно дало /ɔ ~ ɒ ~ ɔ̯͡ɒ ~ ɔ͡ɒ̯/ (кирилицею ‹о› - “відкрите” о), а без наголосу: /ɘ̞ ~ ɤ/ (кирилицею: ‹и›, точнїше: ‹ы›). Твар ‹ли́жка› з наголосом на /ɘ̞ ~ ɤ/ не може бути первїсен, він виник из первїсного твару з /ɘ̞ ~ ɤ/ без наголосу: /lɘ̞ˈʒɪt͡ɕa ~ lɤˈʒɪt͡ɕa/ — кирилицею ‹лыжи́ця›, де ненаголошене ‹ы› є з ‹ъ›, а пак уже через мїшеннє ‹лыжи́ца (‹лъжи́ца›) та ‹ло́жька› (‹лъ́жька›) є виник гибрид ‹лы́жька›. Тому справно є на письмї відбити лише сі твари: ‹ло́жка› = ‹lògyca› (‹ò› = /ɔ ~ ɒ ~ ɔ̯͡ɒ ~ ɔ͡ɒ̯/ — “відкрите” о), та ‹лижи́ця=лыжи́ця› а також ‹ужи́ця ~ вжи́ця› (инший розвиток ненаголошеного u=‹ъ› в → [∅]) — латиницею: ‹lugica›, що дасть читати ‹u› й ге /ɘ̞, ɤ/ (кирилицею: ‹ы›), й ге [∅] (“0” звука, з лабйовеларизацією */l/ → [w]).

“навчання”
Ту найпаче не тямлю, по яцї заковицї глядете.
В словї “навчання” є ‹в› скорочене */u/ → [u̯ ~ w] після голосна /ɑ/: */nɑ.u.t͡ʃanʲ.jɛ/ → /nɑu̯.t͡ʃa.nʲːɜ/, а на кілько скороченнє */u/ → [u̯ ~ w] є зумовлено суто позиційно (лише після голосна), то на письмї латиницею є писано ‹ou› = /u/, а лише після голосна = [u̯ ~ w], таким чином: ‹навчання› = ‹naoucianïe›. На кінцї слова ‹я› в ‹навчання› значить звук [ɜ ~ ɜ̙] фонеми /ɛ/ в позиції після /ʲː ~ jː/, що разом є передано на письмї сполукою: ‹-ïe› — /-ʲːɜ, -jːɜ/. По говорїх, ‹-ïe› — /-ʲːɜ, -jːɜ/ може бути мовлено й: [-ʲːɛ, -jɛ], [-ʲɛ], [-ʲɜ], та, в поєзиї чи архайизуючім стилї: [-ɪjɛ].

“хрін”
Первїсно правилен є лише твар из первїсном *ē: *xrēnu, де продовженнє *ē є /i͡e, ʲi/ без чергування. Твар ‹хрін : хрону› є дуже поздень и виник (піздно) в тих (наймолодших) говорїх, де не чули різниці між /i, ʲɪ, e͡i/ : /ʲi, i͡e/ : /y/, все звївши в [i] й хибно тотожнивши таке [i] з /y/ від переголосу *o. А тому ‹хрону› не може бути залїчено до “різновидів” вимови — то є просто мовна девйація. Правилен є лише твар ‹хрїн : хрїну, хрїном, хрїнї›, тому ймна письмї латиницею: ‹xrén›.

Насамперед хочу подякувати Вам за все написане, дійсно, допитливо та дуже глибоко. Між іншим, якось аж незвично бачити чужу “дев’яцію” тут, та нехай.
Ось саме це я мав на увазі, коли стверджував про хибність деяких Ваших висновків. Наголошую, я не мовознавець, не можу писати трактати, як Ви, тому висловлю думку щонайпростіше.
Мова – не математика. Тут не повсякчас 2*2=4. Зазирнувши в АУМ, легко переконатися, що вимова хрін–хрону (так само, як і сліз — сльоз, бліх — блох, до речі, якщо можете, запишіть і ці слова Вашим записом у р.в. мн.) є досить поширеною. Це відхилення від “правила”? Авжеж. Чому я написав слово “правила” в лапках? Бо ніхто в живій мові не встановлює чітких правил розвитку, а правилами ми називаємо найчастіші закономірності після того, як деякі зміни відбулися, що Вам, безперечно, очевидно (о, дло речі, запишіть іще, будь ласка, слова “дровітня” й, особливо, “криниця”). І деякі “девіації” минулого ми зараз вважаємо правилом, як-от “сліз”, “бліх”. Вимова “хрОну” охоплює не одне село, ба більше, не в одній області таке; йому не одне десятиріччя. Отже, правопис, покликаний охоплювати всі вимови, має включати й таку. Зараз поясню, що саме маю на увазі.
Попросивши Вас записати деякі слова, я більше ждав не якоїсь непослідовності запису, а саме внутрішньої суперечності тверджень, що тут і є. Досить звернути увагу на одне Ваше слово: “дев’яцій”. Що це таке? Відхилення від правила. А наявність відхилення від правила передбачає наявність, власне, правила. До чого я?
Добре відомо, що говірки Вашого рідного Пÿдкарпаття (так же, здається?) є, так би мовити, зневаженими літературною мовою, зокрема на письмі. Саме тому виходить (не тільки у Вас, у багатьох) своєрідна “реакція” (перепрошую за чужі слова): почавши з твердження (між іншим, цілком правильного), що всі говірки рівні, немає неправильних, згодом одержуєте, ніби деякі “рівніші за інших”. Ті чи інші відхилення від найпоширеніших закономірностей надибуються чи не в кожному говорі. Не може бути “неправильно” там, де немає “правильно”. Так, наприклад, слово “кінець” (до речі, запишіть, будь ласка, його теж), де І не мало би бути. Зсуви в черчуванні О,Е : І є досить частими. У ввипадку з “хрОном” це місцева норма (правило). Надвиправлення, так само як “ріт”, “вівк” у деяких північних говірках (якщо Ваша ласка, запишіть хоч одне з цих слів, а також “діброва” й “огірок”: мені просто допитливо, як виглядає запис, що передає й “гурок”, й “огурок”, й “огірок”). Не хочу красти Ваш час, можна без розлогого пояснення. Продовжу дещо згодом

2. — в истотї, то же ги під 1), але з такою різницею: фонема може бути та сама, але єйи продовження суть різна ще з давньоруськойи доби. То є лучай з окрема з переголосом *о — → /ʉ/ південно-західнойи смуги говорів (т. зв. “галицькойи”), та → /u͜o/ північно-середньойи смуги говорів (т. зв. “київсько-полїськойи”). Більшість слів є нинї поширена з “галицьким” продовженнєм переголосу, але коли слово з *o в переголосї є й у “галицькім” продовженнї й “київськополїськім”, и значення’го суть та сама, в моїм письмї є передбачено передачу сих продовжень в один чин, даючи читати й з алофони “галицького” продовження й “київсько-полїського: ‹œu›. Про рази, коли двї продовження переголосу *o дала й різна значення суть, є в ня передбачено вкрему передачу “київсько-полїського” продовження переголосу *o: ‹ô›. Певного такого прикладу поки навести не можу, але можу дати приклад з имям мїста Полтава: хоча переголос ту є, хоча й не виден на письмї через поздїше спрощеннє давнїшого/первїсного /u͜o/ в /ʷo/ в ненаголошенім складї: */pu͜olˈtɑwɑ/ → /pʷolˈtɑwɑ/, я се ймя волю писати з ‹ô›: ‹Pôltava› (а не ‹Pœultava›), як маркер дїдизни “київсько-полїськойи” смуги, поширенойи на всю крайину.
3. В деяцїх лучаїх може декотра з вимов бути не питомий різновид, а просто чудже слово чи чуджомовний уплив, що є лучай, вїдї, з тваром ‹безво́ддя› — ту *o підлежить переголосу й є під наголосом, тому й нема ту передумов про спрощеннє */u͜o/ → /ʷo/ разу (“типу”) говорів “київсько-полїськойи смуги — скорїше є то частошно прилагоджене вятське ‹безво́дие›. А тому твар ‹безво́ддя› просто не може входити до ряду/низки вимов яко “різновид” вимови серед питомо руських нарїч, и тому про сей твар є в мене письмо просто не передбачено. То же можемо речи й о тварї ‹бог›. Оже мїтили’сте’го ге “загальне”, не стойить ни на чім — нема жадна тла видїти в ‹біг› та ‹бог› найменших слїдів різних значень у руській мовї. Коли ‹бог› є просто черпано (ймовїрно зо староцерковнословянськи), то й нї чого нань турати в визначеннї писання ‘го в руській мовї, а коли то є поздїше спрощен “київсько-полїський” твар — то би з */bu͡oɣ̞/ → /bʷɔɣ̞/, то й так є’го писати рівно ги твар ‹біг›, нема бо між йима різниці в значеннї, тому просто: ‹bœug›.
4. Нерїдко є в чинній правописи на письмї ‹о› на мїстцї *o в умовах переголосу, хоча певна тла видїти в них спрощеннє */u͡o/ → /ʷɔ/ “київсько-полїського” разу й нема (ачей є, та довести є’го тяжко, з окрема в односкладнах словах, де наголос є лиш один). Та, коли така слова не суть черпана (а можуть и бути), то би, коли й суть питома, то про ‹о› в йих може бути ще тварослівно (“морфологічне”) поясненнє, а то: коли в живї мовї є слово з *o в корени значно частїше скланяно в иншїх падїх ніж в однинї номинатива, а номинатив однини є дуже рїдок, тодї дуже ймовїрно може (“could”) непереголошено *o бути перенесено з годом и на номинатив однини. Таким може бути приклад твару ‹сом›. У передачї кирилицею словники свїдчать и твари: ‹сім› та ‹сум›, що безперечно відбивають очікуваний ту переголос. Але до твару ‹сом› ту може бути кілько пояснень: 1) або є, на відмїну від ‹сім, сум›, черпано (тодї з вятськи, в инших бо сусїдньих мовах є не ‹o›) — а тодї при передачї на письмї на сей твар можемо геть не турати, а ставити правопись лише на тварїх ‹сім, сум›, 2) або відбиває слїд “київсько-полїського” продовження переголосу *o → /u͜o/ зо спрощеннєм в /ʷɔ/ (хоча доказати є то тяжко — нема вибору між наголошеном и наголошеном складом) — коли то є правда, то передача ‹сім, сум, сом› буде на письмї латиницею та сама: ‹sœum› (була би різна: ‹sœum› про ‹сім, сум›, та ‹sôm› про ‹сом ( ~ *суом)›, коли б’они значили різни види риби, а як тойи різниці в значеннї нема, то нема й тла роздїлити письмо на ‹sœum› та ‹sôm›), 3) або є ту ‹о› перенесено на номинатив однини з инших падів, де переголосу нема (противен є приклад слова ‹кінець›, де, на впаки, з инших падів на номинатив однини є перенесено переголос *о ; до рїчи, в деяких говірках є номинатив однини ‹конець› — из (*съ) *о без переголосу, й то є первїсний стан, и ‹конець› без переголосу та ‹кінець› из переголосом не суть різновиди вимови, а тому є йих и писати різно ; о тім и на кілько то відповїдає або суперечить пійму (“to the concept”) їдноти письма при різнах вимовах, буде ниже) — коли правдиви суть гадки 2) чи 3), то слово “сом/сім/сум” буде писано в один чин: ‹sœum›.

“слон”
Доси нема спільни гадки в (o) истословї сього слова, та є свїдчено “правильний” твар ‹слін› — из переголосом ́o в руській мовї, що, на відмїну від ‹слон›, є безперечно питім. А що до твару ‹слон›, то рівно ге в разї слова “сом”, и ту може бути три можлива пояснення ‹о›: 1) черпаність из инши словянськи мови (тодї з вятськи), 2) спадковано з київсько-полїськойи смуги нарїч давньоруськойи доби з первїсним пратваром */slu͡on/ далї спрощеним у /slʷɔn/, або 3) тварослівне вирівнаннє номинатива годнини за твари всїх инших падів (‹слін : слОна, слОну, слОном, слОни… → ‹слон›) ; у разї 1) можемо просто відкинути твар ‹слон› яко чудж, у разї 2) та 3) пишемо ‹slœun›, передбачивши різни вимови.

“сом”
‹sœum› — пояснено више.

“вісім”
‹œusemy›
Поясненнє:
первїсний/найлавнїший праруський твар є /{ʷ}œsmə/ (/œ/ умовна теоретична фонема передати переголос *o найранїшого щабля), з дальшим розвитком: → */{ʷ}œsʲmʲ/ ([ʲ] після /s/ є приподобленнє чи відгомін /ʲ/ після /m/) → */{ʷ}œsʲəmʲ (ту є /ə/ між /s/ та /m/ епентеза, виникла в слїд нїмїлости/девокализаційи слабого *y = */ə/ → */ᵊ/ → */ʲ/ й усунення небажанойи в руській мовї кривости звучности), а вже далї різна вокализація того “вторинного” епентетичного */ə/ в → *[e͡i ~ i] чи [ɜ ~ ə̙] (кирилицею: ≈ ‹вю́сям›), тому для всїх вимов: ‹œusemy›.

“бог”
‹bœug› — пояснено више.
е
“безводдя, безвіддя”
лише ‹bezvœudïe› — пояснено више.

Спасибі за пояснення. Досить довго не відповідав, аж незручно. Ось одразу декілька очевидних і значних вад:

1. як Ви й самі зазначили, походження деяких слів ми не знаємо точно або не знаємо взагалі;
2. дуже важливо: у Вашім записі /і/ в словах “Бі(о)г”, “безво(і)ддя” й “вісім” передається однаково як œu. А чому не відбувя перехід там, де мав би? У нас скільки складниць (морфем) “від”? Від—од—от, від––відати, від—–вести(-відвід, коновід), від—невід. Отже, це була б уже п’ята складниця “від”, якби перехід відбувся. Звісно, моя думка геть нічого не важить, бо я не мовознавець, але мені здається, що вплив кацапської та цк-слв на повернення від “Біг” до “Бог” підтриманий тим, що вже було “біг” (що робив, дієсл) і “біг” (іменник). Так само й у “від”: могло зберегтися для розрізнення. Наскільки я встиг зрозуміти з того, що Ви люб’язно надали, Ваш запис не розрізняє походженнєвий О, де перехід відбувся (щонайменше здебільшого) й той, де він мав відбутися, але не відбувся через загальновідому непослідовність цього перебігу. Так?

@Роман Роман2,

Правил є поки ник не рушив.

Одхилення можуть бути кладна або вємна. На пр., одхиленнє ‹coneç → cœuneç›, ‹copoty → cœupty› суть кладна, не виникли бо суть під унїшньи впливи, та не беруть мовї єйи питомих пругів (ба, на впаки, більшать число тварів ис переголосом ‹œu›, а ще сприяють більшї независлости ‹œu› ге звяжмене, передже медженого лише “критом” складом, а відтак може бути й у відкритім).
Одхилення же ге, на пр., ‹сліз›, ‹бліх› суть уємна й поясню чим. Твар ‹бліх› є постав піздно та наслїдком мїшення/плутання *o → /ʷɔ/, що може підлегчи переголосу (‹coza : cœuz›) та *ú → /ɔ ~ ɒ/, що переголосу не підлежить в тварї ‹блох› (генитива множини). У тварї ‹блох› є ‹о› — /ɔ ~ ɒ/ первїсно й правильно для всїх говорів од найдавнїших діб. Але ненаголошено *u в *PluP та *PruP (P = приголосен, u = *‹ъ›) в руській мовї — не ге в вятській — дало первїсно не PlɔˈPG, PrɔˈPG ( ˈPG = склад из приголосна та наголошена голосна), а ся продовження: 1) Plɘ̞ˈPG ~ PlɤˈPG, Prɘ̞ˈPG ~ PrɤˈPG (йих первїсно вогнище північносхідни говори, чи Східне Полїссє), 2) Pɘ̞lˈPG ~ PɤlˈPG ~ Pɘ̞wˈPG ~ PɤwˈPG , Pɘ̞rˈPG ~ PɤrˈPG (первїсно вогнище руськи Карпати), 3) PlˈPG, PrˈPG (первїсно вогнище Галичина). Переписавши то кирилицею, хоча, ге’м уже казав, ‹блох› є від початку правилен твар усюди, твари: ‹блоха́› (що?), ‹блохи́› (чого?), ‹блосї́› (чому́?), ‹блохо́ю› (чим?) тощо, суть неправильни, а правильни суть: 1) ‹блыха́›, 2) ‹былха́, бывха́ (бовха́, бувха́›, 3) ‹блха́›. Й уси си твари йде писати (“can be written”) латиницею: ‹bluxa›, в першім разї (“типї”) ‹u› є хаяно (“трактовано”) ге продовженнє (“prolongation”), в другім є *u хаяно ге слабо, й тому, → /∅/ (ги в ‹сон ← *sunu : с∅ну ← *sunou›), а далї з удїтом голосном (“epenthetic vowel”) /ɘ̞ ~ ɤ ~ ʌ/ між /b/ та /l/ про відновленнє кривости звучности, а в третім то де ги в другім але без удїта голосна. Сякий розвиток, хоча й явлений трьоми різними (питомами та первїснами продовженнями) є вдин из найвиразнїших пругів руськойи мови, що відрізняє ю від инших словянських мов а з окрема від вятськойи, й може правити за вдин из доказів проти “спільнойи східнословянськойи гілки руськойи, бїлоруськойи та вятськойи мов” (и попри гинши спільни чи подібни явища).
Не йду сим речи, вже твари ге ‹блоха́, блосї́, блохо́ю …› та ‹бліх› не ймуть права йснувати — суть, то нехай уже. Але єсми проти стандартности та першости тварів ‹блоха́, блохи́, блосі́, блохо́ю› та ‹бліх› у руській мовї, не відбивають бо первїсна стану, йих розвиток не є звяжменослівнороден (“is not of a phonological nature”), є піздень, и разом з усїм сим близить руську мову з вятською. Не проти’м близькости руськойи та вятськойи мов там, де вона є — коли є, то є; на пр., повноголоссє. Та нач пїстувати (“cultivate”) чи живити зближеннє там, де’го від початку нема?

Розвиток *PlyˈPG та *PryˈPG є так: 1) PlɪˈPG, PrɪˈPG, 2) PɘlˈPG ~ PɤlˈPG ~ PɘwˈPG ~ PɤwˈPG ~ PowˈPG, PɘrˈPG ~ PɤrˈPG ~ PorˈPG, 3) Pl(ʲ)ˈPG, PrˈPG, що на прикладї слова “сльоза́” (неправильного твару) може бути передставлено кирилицею так: 1) ‹слиза́›, 2) ‹сылза́, сывза́, совза́, сувза́суза́›, 3) ‹сльза́слза́›, а з /r/ нв прикладї слів “хрестити” (також неправильний твар) та “криниця”: 1) ‹христи́ти›, ‹крини́ця› (на щастє, се слово є й у стандартї правильно), 2) ‹кырни́ця ~ керни́ця›, 3) ‹*хрсти́ти → ирсти́ти/кстити›. Латиницею вся та продовження: ‹slyza›, ‹xrystiti›, ‹crynica›. И сеси твари ймуть бути в стандартї.
Відхилення суть не лише в наймолодших південно-східних говорїх, а й у декотрїх говірках древньих нарїч заходу чи півночи. Але вся така відхилення би радше дати стату крайських підстандартів, и йим може бути видїлено й окреми письмотвари.

Ище слово до тварів ‹бліх›, ‹сліз›. Крім уже викладеного вище, виникненню неправильних тварів ‹бліх›, ‹сліз› може (“could”) сприяти ще й товкуваннє тварів ‹блох›, ‹сльоз› (правильних) яко “неправильних” “вятських” ис дальшем надосправненнєм (“hypercorrection”) йих у квази-руськїши з “переголосом” *o (хоча в сих словах и нема *o). И недивно, атже си твари суть виникли в наймолодших говорїх, землеписно ближших Вятщинї та довше й дужше виставлених (“exposed to”) впливім та сутикім (“to the contacts”) ис вятською мовою.

Сюди тягнеть и згадане Вами слово “дрові́тня”. И сей твар є неправилен. Правильно є ‹о› в словах ис коренем *dru- ино там, де ‹о› (кирилиці) є наголошено, то би: ‹дро́ва› та ‹дров› (генитив множини), або й в иншїх тварїх, де ‹о́› є наголошено (‹дро́вами, дро́вах, ….›). У ‹дрові́тня› є ‹о› ненаголошено, а тому правильни твари суть ино: ‹дрыві́тня› та ‹дырві́тня›.

Таким чином, латиницею буде:
‹blox› — ‹блох›
але: ‹bluxa› — ‹блыха́, былха́, бывха́, бовха́, бувха́›
‹slyoz› — ‹сльоз› (дарма чи є ближе вятському ‹слёз›, ніж квази-руськїше ‹сліз›) та ‹slyozui› — ‹сльо́зи›
але: ‹slyza› — ‹сли́за, сылза́, сывза́, совза́, суза́›
‹cryniça› — ‹крини́ця, кырни́ця/кирни́ця/керни́ця›
‹dróu› — ‹дров›, ‹dróua› — ‹дро́ва›, ‹dróuami› — ‹дро́вами› йтд.
але: ‹druœtnya› — ‹дрыві́тня/древі́тня, дырві́тня/дерві́тня›, ‹drua› — ‹дрыва́, дырва́/дерва́›.
Сюдиже й:
‹myné› — ‹минї́› (а не ‹мені́›) та ‹мнї› “менї” (“менї” є первїсно неправилен твар, ачей поставши впливом ‹mene› “мене́/ме́не”) — пратвар: *‹мьнѣ›, а не +‹менѣ› ;
‹züynéti› — ‹звинї́ти, дзвинї́ти›, а не ‹звені́ти/дзвені́ти›,
‹düyrima› — ‹двири́ма› (← *двьри́ма), а не ‹двери́ма›, хоча: ‹duèri› — ‹две́ри› (‹è› значить “широко/відкрито е”).
На диво правильно є й чинною правописсю передано: ‹гримі́ти› (← *грьмѣти, а не ‹греміти›, хоча ‹(д)звені́ти›, ‹двери́ма›, ‹менї́› неправильно) — латиницею: ‹gryméti›, бо крім правильного ‹гримї́ти›, суть ище правильни твари: ‹гырмї́ти/гирмї́ти/гермї́ти›.
Правильно є ‹кров› у всїх говорїх, тому й латиницею: ‹cróu›, та гинши твари з наголошеном ‹о› від сього корене, але неправилен є твар: ‹кровоже́р› (и похідни) — правильни суть: ‹крывоже́р(-), кырвоже́р(-), кервоже́р(-)›, що латиницею йих усі передасть: ‹cruoger(-)›.
Правильно є ‹грек, гре́ка, гре́ку/гре́кови …›, тому й латиницею: ‹grèc, grèca, grècou/grècovi …›, але неправильно: ‹греки́ня› — правильно: ‹грикы́ня, грике́ня, грикьыня/грикі́ня, гыркы́ня, гырке́ня, геркы́ня, герке́ня, гьыркьы́ня, …› — всі твари латиницею: ‹grycuinya›.
Неправильно є ‹горта́нь›; правильно: ‹грыта́нь, гырта́нь, герта́нь› — латиницею: ‹grutany›.

Попри на поверхнї різни звукотвари первїсно полїського, первїсно карпатського та первїсно галицького разів, між усїми йими є спільний механизм чи спільна логіка фонологичного розвитку, що полягає в реакції на нїмїннє/редукцію слабих *u/*y, що в положеннї після плинних веде (минулий час) до небажани кривости звучности, й яко наслїдок дальша різна фонетична рїшенє про вирівнаннє тойи кривости. У наймолодшого разу ‹блоха́ : бліх›, що виник у говорїх під вятським пануваннєм нич спільного з тими трьоми нема, и твари разу ‹блоха́ : бліх› ино зайво близять руську мову з вятською.

---

“огірок”

Загальний письмотвар латиницею би нинї був: ‹ogœuroc›, и хоча первїсний твар бї, вїдї, ‹ogouroc› — ‹ou› = /u/ (в грецькї бо /u/ ‹ου› — ‹άγουρος›), твар ис /y/ — ‹œu› є поширен (хай и з різною густотою) пі всїх країх. Твар ‹гіро́к› явить лучай аферези — витертє голосна на початку слова, де се витертє є виправдано лише голосном на кінцї слова перед тим, то би реакція на небажаний стик дву голосну: *‹зрїлИ Огірки́› → ‹зрїли ’гірки́›; в ‹лежаТЬ Огірки́› би афереза в → ‹лежаТЬ ’гірки́› була невиправдана. Крім лемківських говірок, стик дву голосну є небажан у всїх руських говорїх, и різни говори рїшать усуненнє того стику різно — афереза є рїшеннє первїсно північне. Се значить, оже ‹‘гірок› (апостроф значить усїчений голосен›) не є головний та загальний північний твар слова “огірок”, а лише варйант’го після голосна на кінцї гиншого слова, а головний твар є то сам ‹огірок› з /о-/ на початку, ги в инших говорїх. В инших говорїх стик дву голосну є рїшено протезами, зависло від говору є то будь протеза [w]: ‹вогірок›, або протеза [ɦ]: ‹гогірок, гоїрок› (‹ї› в ‹гоїрок› є в истотї переднене /ɣ̞/ перед передньим /y/: /oɣ̞yˈrɒk/ → [oɣ̞ʲyˈrɒk] → [ojyˈrɒk]. Таким чином, усі ті твари може бути писано латиницею в один чин: ‹ogœuroc›. Протезу — [w] чи [ɦ] на письмї латиницею не відбиваємо, є бо факултативно зависла від дани говірки. Письмотвар ‹ogœuroc› залучає й твар ‹огурок, ’гурок›, у деяких бо говорїх є ‹œu› продовжено звуком [ʉ], а ‹œu› заступає всі продовження *o в переголосї: [y, ʏ, u͡o, ʉ, …].
Рівно й “діброва”, хоча то не є первїсен твар (первїсний: ‹dõbrova›), та є поширен пі всїх країх, и може бути писан: ‹dœubrova›.

---

дуже важливо: у Вашім записі /і/ в словах “Бі(о)г”, “безво(і)ддя” й “вісім” передається однаково як œu. А чому не відбувя перехід там, де мав би?

Сього’м геть не розумїв, що тим хотїли’сте речи. Ясна рїч, у всїх трьох словах є ту ‹œu›, в усїх бо є *o в переголосї. А що’сте чекали?
О тім, чому “не відбувся перехід там, де мав би” писав їм — очивидно, не читали’сте пильно. Ще раз, стисло: переголос там або є, та кирилиця не дасть видїти’го, або нема — а тодї то є просто черпаний вятський твар.

Від—од—от, від—-відати, від—–вести(-відвід, коновід), від—невід. Отже, це була б уже п’ята складниця “від”, якби перехід відбувся.

Ту ще паче не розумїю.
Передчеп ‹від-, од-, уд-/üд-…› и ту саму передлогу пишемо скрізь ‹œd-›. Звукотвари з ‹од-› суть київсько-полїського походження, що зо спрощеннєм первїсного */u͡o/ → /ʷo/, з тим же переголосом, ги в ‹від(-)/вüд(-)/üд(-)›, а таким чином нема підстав йих писати різно. Паче, й у говорїх київсько-полїського разу ‹од(-)› исправно може бути лише тодї, коли перед тим у словї на кінцї не є голосен, на пр.: ‹бїжиТЬ Од небезпеки› є правильно, а вже: ‹бїжУ Од небезпеки› нї, й хто тако пише, є то просто зайва манїрність и невїданнє руськойи фонологийи та фонетики.
А “вести” ту геть нї до чого — там є гинше звяжмя (“фонема”): ‹від(-), од(-)› = ‹œd(-)› — из ‹œu› проти ‹вівши, вів› = ‹veûxi, veûl› — из ‹eû›.
Там суть різна звяжмена, чи розрізняєте йих Ви чи ни — правопись име стояти на тих говорїх, де розрізняють. Крапка.

---

але мені здається, що вплив кацапської та цк-слв на повернення від “Біг” до “Бог” підтриманий тим, що вже було “біг” (що робив, дієсл) і “біг” (іменник).

Розумїю. Та коли сей догад и є правда, то лише про ти наймолодши говори, де стали суть плутати /y/ : /i͡e/ : /i͡ʉ/ : /e͡i/ — в говорїх, де різни знають, би такого бути не могло, а правопись имемо ставити на таких говорїх.

Нерозрізненнє, на пр. /y/ : /i͡e/ : /i͡ʉ/ : /e͡i/ (а також /ɘ̞, ɤ/ : /ɪ/) є вємно відхиленнє, бо тим паче в умовах упливів из боку вятськойи мови, зведеннє /y/ : /i͡e/ : /i͡ʉ/ : /e͡i/ в один звук [i] веде до віснення (“polarization”) [i] : [ɨ] — ги в вятській мовї (там на письмї: ‹и› : ‹ы›), й се не є проєкція чи теория — се можемо на дїлї чути в вимовї сучасних украйинців: ‹фхапыфврукувылыкупалыцюипидпэрнэюстил›. Холуйська мова, яку за границею ник на слух не різнить од вятськойи.

@Роман Роман2,

загалом, из того, що пишете, є ге бисте передом иськали хиби, а часто й не тямили, що я кажу та що сами кажете. Розвиток письма/правописи латиницею та питання звяжменослівйа (фонології) у руській мовї не позавчора’м почав бадати.

Головне в українській латинці не навигадувати нових латинських букв. Бо це буде вкрай незручно і непрактично. Кажу як дизайнер. В сучасній техніці використовуються латинські символи й розширений латинський алфавіт. Відповідно більшість сучасних шрифтів підтримують саме їх.

До стандартної кирилиці є стандартна латинка ДСТУ 9112:2021. Кому кортить впроваджувати латинку - вживайте стандартну.
А на свою систему запису (спираючись на кирилицю, латиницю, грецьку, чи іншу) кожен має право, але сперечатися про переваги кожної системи можна до кінця світу.

Головне в українській латинці не навигадувати нових латинських букв. Бо це буде вкрай незручно і непрактично. Кажу як дизайнер. В сучасній техніці використовуються латинські символи й розширений латинський алфавіт. Відповідно більшість сучасних шрифтів підтримують саме їх.

Ğolovne v ukraïnsjkij latynci ne navyğaduvaty novyx latynsjkyx bukv. Bo ce bude vkraj nezručno i nepraktyčno. Kažu jak dyzajner. V sučasnij texnici vykorystovujutjsja latynsjki symvoly j rozšyrenyj latynsjkyj alfavit. Vidpovidno biljšistj sučasnyx šryftiv pidtrymujutj same ïx.

Головне в українській латинці не навигадувати нових латинських букв. Бо це буде вкрай незручно і непрактично. Кажу як дизайнер. В сучасній техніці використовуються латинські символи й розширений латинський алфавіт. Відповідно більшість сучасних шрифтів підтримують саме їх.

Ğolovne v ukraïnsjkij latynci ne navyğaduvaty novyx latynsjkyx bukv. Bo ce bude vkraj nezručno i nepraktyčno. Kažu jak dyzajner. V sučasnij texnici vykorystovujutjsja latynsjki symvoly j rozšyrenyj latynsjkyj alfavit. Vidpovidno biljšistj sučasnyx šryftiv pidtrymujutj same ïx.

Перепрошую, що ви хотіли цим сказати?
Я за створення латинки, але такої, що буде вкладатися у розширену таблицю стандарта Юнікод. Інше, з технічного боку, буде шило на мило.
https://en.wikipedia.org/wiki/Latin_Extended-A
https://en.wikipedia.org/wiki/Latin_Extended-B
https://en.wikipedia.org/wiki/Latin-1_Supplement

при необхідності
https://en.wikipedia.org/wiki/Latin_Extended_Additional

Ğolovne v ukraïnsjkij latynci…

Перепрошую, що ви хотіли цим сказати?

Навів приклад, як виглядає стандартна українська латинка.

Я за створення латинки, але такої, що буде вкладатися у розширену таблицю стандарта Юнікод.

Стандартна латинка цьому відповідає.

Навів приклад, як виглядає стандартна українська латинка.

Я за створення латинки, але такої, що буде вкладатися у розширену таблицю стандарта Юнікод.

Стандартна латинка цьому відповідає.

Той стандарт створювався для транслітерації. Латинка і транслітерація трохи різне. Все ж латинка має бути зручною для українців.

латинка має бути зручною для українців.

Чим саме латинка ДСТУ 9112:2021 цьому не відповідає?

Стандарт вже існує, я навів приклад вживання, а

сперечатися про переваги кожної системи можна до кінця світу

латинка має бути зручною для українців.

Чим саме латинка ДСТУ 9112:2021 цьому не відповідає?

Стандарт вже існує, я навів приклад вживання, а

сперечатися про переваги кожної системи можна до кінця світу

Я не можу знайти деталі цього стандарту. Лише те, що його прийняли і все.

Я не можу знайти деталі цього стандарту. Лише те, що його прийняли і все.

Вікіпедія подає приклади вживання. Стандарт додатково подає системи давньоукраїнського і староукраїнського алфавітів. Допоки стандарт не пошириться міністерствами, офіційним джерелом є УкрНДНЦ.

https://uk.wikipedia.org/wiki/ДСТУ_9112:2021

Я не можу знайти деталі цього стандарту. Лише те, що його прийняли і все.

Вікіпедія подає приклади вживання. Стандарт додатково подає системи давньоукраїнського і староукраїнського алфавітів. Допоки стандарт не пошириться міністерствами, офіційним джерелом є УкрНДНЦ.

https://uk.wikipedia.org/wiki/ДСТУ_9112:2021

Приклад, це не правила.
А щодо зручності для людей. Ця транслітерація не схоже на таку, що її зможуть читати іноземці. Як по вашому вони прочитають Xmeljnycjkyj?

іноземці. Як по вашому вони прочитають Xmeljnycjkyj?

Так само як англомовні іноземці читають іспанську, французьку, чеську, і інші мови. Мова-продуцент визначає правила вимови. Всім відомі ірландські Saoirse, Sinead, і тп. Зручність великою мірою полягає в послідовності і явності (без неявних правил).

іноземці. Як по вашому вони прочитають Xmeljnycjkyj?

Так само як англомовні іноземці читають іспанську, французьку, чеську, і інші мови. Мова-продуцент визначає правила вимови. Всім відомі ірландські Saoirse, Sinead, і тп. Зручність великою мірою полягає в послідовності і явності (без неявних правил).

Ці мови певним чином історично склалися. А якщо створювати у наш час латинку для кириличної мови, то все ж варто послуговуватися зручністю як для її носіїв, так і для іноземців. Мова, яку ніхто, крім мешканців України, не зможе вивчати ніколи не стане популярною.

За останні півтора роки популярність української мови дуже виросла. Багато іноземців почало її вчити, але покинули це діло. Одна з головних причин - це кирилиця. Але якщо замість неї буде нечитабельна латиниця, то це ситуацію не змінить.

1. Латинка має бути зручна українцям, щоб на неї перейшли. Інакше це буде чергова мертва латинка.
2. Латинка має бути зручна іноземцям, щоб їм легше було вчити українську і легко читати наші топоніми й імена (Xmeljnycjkyj).

За останні півтора роки популярність української мови дуже виросла. Багато іноземців почало її вчити, але покинули це діло. Одна з головних причин - це кирилиця.

Ви маєте статистику з причин? З мого досвіду вивчення мов кидають за відсутності мотивації вживати мову.

Латинка має бути зручна українцям, щоб на неї перейшли. Інакше це буде чергова мертва латинка.

Ви за перехід на латинку? Я за поширення послідовної української латинки, і стандарт ДСТУ 9112:2021 для мене зручний. Жодна з альтернатив не наблизилась до стандарта.

Латинка має бути зручна іноземцям, щоб їм легше було вчити українську і легко читати наші топоніми й імена (Xmeljnycjkyj).

Ви за зручність одного іноземця, чи всіх загалом? Кожна іноземна мова має свої правила, тому українська латинка не підпорядковується іншій мові, і не має зручність іноземців за рушій. Але послідовність латинки сприяє її поширенню. Читати топоніми не вимагає вивчення мови.

Тому я й кажу, стандарт вже існує, а сперечатися про переваги кожної системи можна до кінця світу.

Чинний стандарт транслитераційи в руській мовї виходить из чинного стандарта письма кирилицею, який є скрізь на скрізь ваден, а тому чинна транслитерація є взагалї нерелевантна.

Письмо латиницею є потрібно руській мовї не би йнозімці могли легше читати слова руською, а на сам перід про вїрну передачу фонем руськойи мови.
Коли в аргументї про латиницю “далї від Москви” й є тло (“ground, reason”), то не через саму графику — не через протиставленнє “кирилиця-Вятщина проти некирилиця-Невятщина”, а поневаже чинна кирилиця виходить из вятськойи фонологійи (се не значить, оже наша чинна правопись є тотожна вятській — се значить, оже ми пишемо лише ти фонеми чинною кирилицею, що йих може писати чинна кирилиця вятськойи мови, йно деколи йнакше, а суть є та сама: ‹ё – ьо/йо, ы - и, и - і›). Тих фонем, що питоми суть руській мовї, яких нема в вятській мовї, не пишемо. Тому найголовнїший аргумент про латиницю є сама руська мова.

Усе гинше, на пр., “интуїтивне розумїннє”, “практичність/зручність”, “естетика” тощо й суть важливи фактори, та рїшуче не першорядни. Рїшуче нерелевантно є, чи ягломовний свїт може руська слова читати легко. Першорядно рїшучи фактори про визначеннє правописи латиницею суть фонеми в свїтлї йих историчного розвитку в рамцї руськойи мови та морфология. Сяки суть першорядни засади правописей в західноєвропейських мовах, и з йих име виходити й правопись латиницею руськойи мови. Крапка.