Єлисію, як ви думаєте. Слово вживають у множині, бо мінють (мають на увазі) шийні хребці з тильного боку шиї. І чи корк тоді не буде шийнем хребцем ? Бо може українці окремо називали хребці спини і шиї ?
27 січня 2020
Підпираю, бо в селах Косівського району Івано-Франківської оболости вживають схоже слово "коркочі".
Заперечую, карк - не словацьке слово, а скітське krka - горло; дав. інд. krika - горло. Звідси крик, кричати. (Індоаріка в Северном Причерноморье. Трубачов О. Н. стор. 49).
–
У наз. одм. однини містить трудновимовну приголосну гукосполуку. В инших формах однакове зо словом r2u.org.ua: корок. Непотрібна плутанина. Не засвідчене в білші частині говірок, як не в усіх. Тим часом уже є слова з потрібним значінням.
Декому з тих, що їхня рідна мова не українська, легко вимовить і "орк" і "карк". А в українські мові таких гукосполук позбавлялись, доки сталінські мовознавці не визначили йнакше.
《Тоді тут не ві фонотактиці діло.》
А в чому ж? У непохідних іменниках між плавними приголосними й проривним приголосним "к" є вставний голосний. Щоправда, є ще слово "полк", та в його є одміна r2u.org.ua: повк, де позбулись такої приголосної сполуки. І в давніших перейнятках її позбулись: "ring" => "ринок", "gang" => "ґанок".
А проте я знайшов через Google Books правопис "буков" у журналах "Наша культура" од 1936 року, "Учительський голос" од того самого року, "Радянська освіта" од 1925 року, у двох книжках мовознавця І. Огієнка. А в инших джерелах у тих самих Google Books знайшов і "буквів". Мені ця форма подобається ще білше, бо одображає природний нахил пооднаковить усі форми йменників у множині.
Примічу одначе, що ви одхилились од справи.
Буквів — чисто західновкраїнський твар. На Наддніпрянщині в родовому одмінку чітко протиставлено чоловічий рід із -ів та жіночий/середній із нульовим закінчінням. Тому ніяких не буквів/конів/почуттів, а тілки буков/коней/почуть. Родовий відмінок тут опирається вніфікації в множині.
《Буквів — чисто західновкраїнський твар. На Наддніпрянщині в родовому одмінку чітко протиставлено чоловічий рід із -ів та жіночий/середній із нульовим закінчінням. Тому ніяких не буквів/конів/почуттів, а тілки буков/коней/почуть. Родовий відмінок тут опирається вніфікації в множині.》
Неправда ваша. Нечуй-Левицький пише, що таки навпаки.
Так, бо мова має нахил спрощувать. Колись в українській мові йменникових одмін було більше, як чотирі, і закінченнів було білше, а тепер вони у множині чи не всюди однакові. Зосталось воднаковить форму родового одмінка множини. І до того воно й ішло, доки в граматиці не затвердили галицькі форми на взір "питань", "завдань". І. Нечуй-Левицький згадує в "Сьогочасні часописні мові на Украіні" такі галицькі форми, як "зібрань", "убрань", "оповідань". Дивно, що "полів" зоставили, а не замінили на галицьке "піль".
У багатьох говірках розхитується й поділ дієслів на дві дієодміни. Звідси й форми, як "ходе", "робе", "носе", ба навіть і "ходють", "роблють", "носють". Їх так само не завадило б запровадить до зразкового вжитку.
@Denys Karpiak Я кажу, як заведено в зразкові мові. "Ношу", бо так кажуть земляки моїх прабатьків. "Ходжу" з дзвінким "дж" <= "д+й" аналогічно до "плачу" з глухим "ч" <= "т+й", хоч люди в їхньому краї кажуть "хожу". Та це мій вибір, а не мовна конечність. Я його не проповідую, і сперечаться за його не буду.
@Друга Путь Я не знаю, бо не досліджував ізв'язку вжитку "базарь" і "чотирі". Щоправда, в Нечуя-Левицького є обидві форми.
А коли люди раз у раз не держаться старого ладу, то це називається розхитувать його.
Додам іще щодо -ів. Чоловічий та середній роди майже здалися, та не жіночий рід. Він цьому закінчінню опирається найдужче, окрім таких слів, де вникають збігу приголосних: буквів, статтів, книжків тощо.
Де ж середній рід "здався"? Сіл, кіл, коліс, міст, вин — звичайні вживані подоби. З суфиксом '-ів' звичайно вживають форм ⟨полі́в⟩, ⟨морі́в⟩ — слів середнього роду з основою на мняку приголосну.
А щодо ⟨книжків⟩ — я особисто такої форми не чув, не бачив, а замість того чув тільки ⟨книжо́к⟩.
<Я кажу, як заведено в зразкові мові. "Ношу", бо так кажуть земляки моїх прабатьків. "Ходжу" з дзвінким "дж" <= "д+й" аналогічно до "плачу" з глухим "ч" <= "т+й", хоч люди в їхньому краї кажуть "хожу". Та це мій вибір, а не мовна конечність>
У нас так само. Мої земляки (укупі зо мною) ще кажуть "заведяно" замісць "заведено" - чи ви й собі вживаєте (вживали) цих форм?
<Дивно, що "полів" зоставили, а не замінили на галицьке "піль".>
Вона, як на мене, аж надто чудно бринить. Я через це було не одразу втямлю цієї форми. Чи Ви пак, Олексо, досі держитесь своїх постанов щодо мняких прикметникових закінченнів та двоїни?
@Denys Karpiak Якби до взорової мови не були запровадили "завдань", "оповідань" тощо, то й воно б вам певно дивно бриніло б.
Щодо двоїни – так. Що саме про мнякі прикметникові закінчення ви маєте на думці?
@Oleksa Rusyn <Якби до взорової мови не були запровадили "завдань", "оповідань" тощо, то й воно б вам певно дивно бриніло б.>
Вони однаково чудні, дарма що "питань", "весіль" і т. ин. випадає тепер чути частіше.
<Щодо двоїни – так.>
Утямки. Прикро, та я свідомий вашої думки.
<Що саме про мнякі прикметникові закінчення ви маєте на думці?>
Давніше ви були казали, що пішли б дорогою галичан і пристали на форми "природний", "народний", "східний" замісць "природній", "народній", "східній".
Отже, @Oleksa Rusyn, ніяких тут спрощінь. Жадних замін нульового закінчіння або закінчіння -ей на -ів. У родовому одмінку множини мова таки опирається уніфікації, як я був казав. Не збрехав мині гугол. Подекуди, як був зазначив сподар @Євген Ковтуненко, і в чоловічому роді збережено нульове закінчіння (правда чи не вплив це московської мови?). Отже, по-середньонаддніпрянськи не буквів / солів, а тілки буков / солей і крапка.
І не со́лею, соля́ми, а таки сі́ллю, сільми́ (по шиплячих або в скупченнях приголосних таки -а́ми) попри те, що з м'якої групи 1 відміни перескочили солі, соле (кл. одн.).
@Denys Karpiak 《Давніше ви були казали, що пішли б дорогою галичан і пристали на форми "природний", "народний", "східний" замісць "природній", "народній", "східній".》
Бо по-їхньому простіше виходить. Я прихилник спрощеного мовного вжитку.
Yac vuinicné yna grœzdy sõgolósnœu u tvariex ‹boucóu›, ‹statey›, ‹cnigyoc›?
Ocivisto’ste muilno ròzoumieli ceomou u iniex rousscuix govoriex sõty tvarui he ‹babœu› zamiesty ‹bab› u bœilnie geonotui. Tacœi tvarui ne ymaiõty nicy ciniti iz grœizdmi sõgolósnœu, ale sõty yna œddieya na praslovianscuy stan nagolósou. U praslovianscõ dobõ, nagolós rodova bœilnia geonotui bie na cœneç slova *-ú ( ← *-ón), ógy izteajaigne’ho u daunerousscœy moúvie e ‹•ъ› u pisymie bóugariçeiõ (otge ‹•ъ́›), por., pro nastoyõ, prasl. *babón → *babú → veat. ‹баб›, ceix. ‹bab›, pd.-zx.-rous. ‹bab›, ale: slvç. ‹báb› iz dóugotoiõ proti ‹baba›, sb.-xv. ‹bâbā› — bœilne rodœu geonotui œd ‹bȁba› u imenoualnie odinocyna geonotui, ta, nasamcœneç, rous. ‹babœu, xatœu› iz nagolósomy na ‹•œu›, he yna œddieya na cœnçœu nagolós u prasl. *babú (← *babón).
Tomouge e nagolós na ‹•oc› i u tvariex he ‹cnigyoc›, ‹riecyoc› tc.
I veatsca móuva znaié nagolós na cœnçœu izclad, pro nastoyõ na ‹•о́в›, por. ‹городо́в› : ‹го́род›, ‹мешко́в› : ‹мешо́к›, ‹море́й› : ‹мо́ре›, prote ‹кни́жек› : ‹кни́жка›, ‹ре́чек› : ‹ре́чка›.
u serbo-xorvatscœy móuvie u rodovie bœilna e yno nenagolósiéno /•ɑː/ („a dóugo“); yac *u ta *y sõty ‹a› u serbo-xorvatscœy, to ocivisto te /•ɑː/ e prasl. *-ú ← *-ón u rodovie bœilnia geonotui;
nacœneç, roussca riexity tó nagolósomy na cœnçœu izclad, otge œdteagxi prasl. nagolós na *-ú odin izclad u lievo: *roykykón → *rēkykú → /riˈt͡ʃɔk∅/; u tvariex rodova bœilna geonotui u odin izclad (dva u prasl.) nie cde ciniti rœzniçõ u nagolósie, ta ci malou govorœu pd.-zx. (galiçscuim, voluinscuim, podœilscuim, carpatscuim) a tacoge poliesscuim pitimo e dodati ‹•œu› do tacuix tvarœu. Ono e uzeato œd tvarœu rodova bœilnia mõjscinui, ta tó ne e prosto miechaigne tvarœu padejœu meidj rodui — potréba bie uzpóuniti to nagolós u yzniclœmy izcladie u prasl. a ‹•œu› imén mõjscinui bie yno gotovo riexeigne. Iesce odino riexeigne uzpóuniti prasl. nagolós u yzniclœmy izcladie torcaié imena geonotui iz corenemy *SelS / *SolS, *SerS, *SorS, a tó perégolósomy /o/ (u usiex govoriex) ta perégolósomy /ɛ/ (u iniex govoriex) iz nagolósomy na yeimy, por.: ‹boróda : borœd›, ‹storóna : storœn› — perégolós tou ne e pro nicy ale uzpóuniti to prasl. nagolós u yzniclœmy izcladie, ponevagy inace perégolósou u *SelS / *SolS, *SerS, *SorS, he pràvilo, neyma, por.: ‹xolód›, ‹volós›, ‹moróc›.
¹ — ceastcovo e viedomo i u leadscie, por. ‹noga : nóg›.
² — u slovaçscie e œdteagnena dóugota u rod. bœil. i u iménax mõjsca ci niyaca rodou, por.: ‹čas› : ‹čias› (ceoho? — „tchasœu“) poread iz ‹časov›, ‹mäso› : ‹mias›, ‹zlo› : ‹ziel›, ‹Čechy, Čech› : ‹z/do Čiech›.
goroh.pp.ua: карк
Український відповідник польського слова, безпосередньо від праслов'янського *kъrkъ, трапляється в писемних пам'ятках староукраїнської доби.
https://en.wiktionary.org/wiki/Reconstruction:Proto-Slavic/kъrkъ
+. ЕСУМ: ко́рки; корко́ші.
Єлисію, як ви думаєте. Слово вживають у множині, бо мінють (мають на увазі) шийні хребці з тильного боку шиї. І чи корк тоді не буде шийнем хребцем ? Бо може українці окремо називали хребці спини і шиї ?
Підпираю, бо в селах Косівського району Івано-Франківської оболости вживають схоже слово "коркочі".
Дякую за підпору :)
Мене теж цікавить, з якою метою українці використовували множину.
Заперечую, карк - не словацьке слово, а скітське krka - горло; дав. інд. krika - горло. Звідси крик, кричати. (Індоаріка в Северном Причерноморье. Трубачов О. Н. стор. 49).
каркови́на «мʼясо з потилиці тварини» — корковина
ка́рок «тс.» — корок
карчи́ло «тс.» (збільш.) — корчило
карчок (зменш.) — корчок
карка́нити «перевантажувати» — корканити
накаркани́чити «багато взяти на плечі, на карк» (собі) — накорканичити
+
–
r2u.org.ua: корок. Непотрібна плутанина. Не засвідчене в білші частині говірок, як не в усіх. Тим часом уже є слова з потрібним значінням.
У наз. одм. однини містить трудновимовну приголосну гукосполуку. В инших формах однакове зо словом
Трудновимовну кому? Не можете вимовить орк?
Декому з тих, що їхня рідна мова не українська, легко вимовить і "орк" і "карк". А в українські мові таких гукосполук позбавлялись, доки сталінські мовознавці не визначили йнакше.
Які доводи про те, що вкраїнській мові не питомі суть слова зі збігом 'р' + 'к' на кінці, напр. доторк, смерк тощо?
《Які доводи про те, що вкраїнській мові не питомі суть слова зі збігом 'р' + 'к' на кінці, напр. доторк, смерк тощо?》
Це все похідні слова.
Тоді тут не ві фонотактиці діло.
»трудновимовну«
😄
《Тоді тут не ві фонотактиці діло.》
r2u.org.ua: повк, де позбулись такої приголосної сполуки. І в давніших перейнятках її позбулись: "ring" => "ринок", "gang" => "ґанок".
А в чому ж? У непохідних іменниках між плавними приголосними й проривним приголосним "к" є вставний голосний. Щоправда, є ще слово "полк", та в його є одміна
《😄》
Nie wiem, o co panu chodzi.
《Яких саме "таких"? І чим можете підперти ваше твердіння? Атже тут і звучність пада.》
Сполук плавних приголосних "л", "м", "н", "р" та проривного "к".
Болого.
Ми трудні суть слова з "-кв" на кінці: моркв, букв. Я туди ставлю 'о' між приголосними, але це таки проти литнорми чиню.
А проте я знайшов через Google Books правопис "буков" у журналах "Наша культура" од 1936 року, "Учительський голос" од того самого року, "Радянська освіта" од 1925 року, у двох книжках мовознавця І. Огієнка. А в инших джерелах у тих самих Google Books знайшов і "буквів". Мені ця форма подобається ще білше, бо одображає природний нахил пооднаковить усі форми йменників у множині.
Примічу одначе, що ви одхилились од справи.
Не відхилились, про збіг приголосних на кінці слова мова)
Так, тілко про иншу трудновимовну сполуку приголосних – проривної з плавною.
Буквів — чисто західновкраїнський твар. На Наддніпрянщині в родовому одмінку чітко протиставлено чоловічий рід із -ів та жіночий/середній із нульовим закінчінням. Тому ніяких не буквів/конів/почуттів, а тілки буков/коней/почуть. Родовий відмінок тут опирається вніфікації в множині.
Не доконечно. На Надніпрянщині в декотрих говірках кажуть ⟨баб⟩, а в декотрих ⟨бабів⟩.
⟨почуть, жить, бажань⟩ — це західноруські одміни, порівняй з польскими: poczuć, żyć, znań. На Надніпрянщині тут '-ів':— почуттів, життів знаннів.
До того ж слова чоловічого роду не скрізь мають подобу з '-ів' у родовому одмінку множині: год, день
Ага, болого вам, та це з того, що я сам найшов в інтернеті, я не вигадую.
《Буквів — чисто західновкраїнський твар. На Наддніпрянщині в родовому одмінку чітко протиставлено чоловічий рід із -ів та жіночий/середній із нульовим закінчінням. Тому ніяких не буквів/конів/почуттів, а тілки буков/коней/почуть. Родовий відмінок тут опирається вніфікації в множині.》
Неправда ваша. Нечуй-Левицький пише, що таки навпаки.
Простіть, десь не там я, мабуть, був ськав. Отже, ви кажете, що тренд був таки на повну вніфікацію відмінювання множини?
Так, бо мова має нахил спрощувать. Колись в українській мові йменникових одмін було більше, як чотирі, і закінченнів було білше, а тепер вони у множині чи не всюди однакові. Зосталось воднаковить форму родового одмінка множини. І до того воно й ішло, доки в граматиці не затвердили галицькі форми на взір "питань", "завдань". І. Нечуй-Левицький згадує в "Сьогочасні часописні мові на Украіні" такі галицькі форми, як "зібрань", "убрань", "оповідань". Дивно, що "полів" зоставили, а не замінили на галицьке "піль".
У багатьох говірках розхитується й поділ дієслів на дві дієодміни. Звідси й форми, як "ходе", "робе", "носе", ба навіть і "ходють", "роблють", "носють". Їх так само не завадило б запровадить до зразкового вжитку.
Чотир-і?
Обидві форми мають право буть, та в зразкові мові, як на мене, лучче всім пристать на якусь одну.
До котрої Ви пристаєте?
Кажуть чотирі там, де кажуть базарь?
І то міграція дієслів у першу дієвідміну, ізоляція категорії 2 дієвідміни, то до чого тут "розхитування"?
Я кажу, як заведено в зразкові мові. "Ношу", бо так кажуть земляки моїх прабатьків. "Ходжу" з дзвінким "дж" <= "д+й" аналогічно до "плачу" з глухим "ч" <= "т+й", хоч люди в їхньому краї кажуть "хожу". Та це мій вибір, а не мовна конечність. Я його не проповідую, і сперечаться за його не буду.
Я не знаю, бо не досліджував ізв'язку вжитку "базарь" і "чотирі". Щоправда, в Нечуя-Левицького є обидві форми.
А коли люди раз у раз не держаться старого ладу, то це називається розхитувать його.
Додам іще щодо -ів. Чоловічий та середній роди майже здалися, та не жіночий рід. Він цьому закінчінню опирається найдужче, окрім таких слів, де вникають збігу приголосних: буквів, статтів, книжків тощо.
Де ж середній рід "здався"? Сіл, кіл, коліс, міст, вин — звичайні вживані подоби. З суфиксом '-ів' звичайно вживають форм ⟨полі́в⟩, ⟨морі́в⟩ — слів середнього роду з основою на мняку приголосну.
А щодо ⟨книжків⟩ — я особисто такої форми не чув, не бачив, а замість того чув тільки ⟨книжо́к⟩.
<Я кажу, як заведено в зразкові мові. "Ношу", бо так кажуть земляки моїх прабатьків. "Ходжу" з дзвінким "дж" <= "д+й" аналогічно до "плачу" з глухим "ч" <= "т+й", хоч люди в їхньому краї кажуть "хожу". Та це мій вибір, а не мовна конечність>
У нас так само. Мої земляки (укупі зо мною) ще кажуть "заведяно" замісць "заведено" - чи ви й собі вживаєте (вживали) цих форм?
Здався так, що й до середнього роду вже можуть чіпляти те -ів, та не до жіночого: хіба що ж. статтів, та точно не руків і не ногів.
<Дивно, що "полів" зоставили, а не замінили на галицьке "піль".>
Вона, як на мене, аж надто чудно бринить. Я через це було не одразу втямлю цієї форми. Чи Ви пак, Олексо, досі держитесь своїх постанов щодо мняких прикметникових закінченнів та двоїни?
Якби до взорової мови не були запровадили "завдань", "оповідань" тощо, то й воно б вам певно дивно бриніло б.
Щодо двоїни – так. Що саме про мнякі прикметникові закінчення ви маєте на думці?
<Якби до взорової мови не були запровадили "завдань", "оповідань" тощо, то й воно б вам певно дивно бриніло б.>
Вони однаково чудні, дарма що "питань", "весіль" і т. ин. випадає тепер чути частіше.
<Щодо двоїни – так.>
Утямки. Прикро, та я свідомий вашої думки.
<Що саме про мнякі прикметникові закінчення ви маєте на думці?>
Давніше ви були казали, що пішли б дорогою галичан і пристали на форми "природний", "народний", "східний" замісць "природній", "народній", "східній".
Отже,
@Oleksa Rusyn, ніяких тут спрощінь. Жадних замін нульового закінчіння або закінчіння -ей на -ів. У родовому одмінку множини мова таки опирається уніфікації, як я був казав. Не збрехав мині гугол. Подекуди, як був зазначив сподар 
@Євген Ковтуненко, і в чоловічому роді збережено нульове закінчіння (правда чи не вплив це московської мови?). Отже, по-середньонаддніпрянськи не буквів / солів, а тілки буков / солей і крапка.
І не со́лею, соля́ми, а таки сі́ллю, сільми́ (по шиплячих або в скупченнях приголосних таки -а́ми) попри те, що з м'якої групи 1 відміни перескочили солі, соле (кл. одн.).
Приємно було дізнатися.
《Давніше ви були казали, що пішли б дорогою галичан і пристали на форми "природний", "народний", "східний" замісць "природній", "народній", "східній".》
Бо по-їхньому простіше виходить. Я прихилник спрощеного мовного вжитку.
»слів, де вникають збігу приголосних: буквів, статтів, книжків тощо.«
Yac vuinicné yna grœzdy sõgolósnœu u tvariex ‹boucóu›, ‹statey›, ‹cnigyoc›?
Ocivisto’ste muilno ròzoumieli ceomou u iniex rousscuix govoriex sõty tvarui he ‹babœu› zamiesty ‹bab› u bœilnie geonotui. Tacœi tvarui ne ymaiõty nicy ciniti iz grœizdmi sõgolósnœu, ale sõty yna œddieya na praslovianscuy stan nagolósou. U praslovianscõ dobõ, nagolós rodova bœilnia geonotui bie na cœneç slova *-ú ( ← *-ón), ógy izteajaigne’ho u daunerousscœy moúvie e ‹•ъ› u pisymie bóugariçeiõ (otge ‹•ъ́›), por., pro nastoyõ, prasl. *babón → *babú → veat. ‹баб›, ceix. ‹bab›, pd.-zx.-rous. ‹bab›, ale: slvç. ‹báb› iz dóugotoiõ proti ‹baba›, sb.-xv. ‹bâbā› — bœilne rodœu geonotui œd ‹bȁba› u imenoualnie odinocyna geonotui, ta, nasamcœneç, rous. ‹babœu, xatœu› iz nagolósomy na ‹•œu›, he yna œddieya na cœnçœu nagolós u prasl. *babú (← *babón).
Tomouge e nagolós na ‹•oc› i u tvariex he ‹cnigyoc›, ‹riecyoc› tc.
I veatsca móuva znaié nagolós na cœnçœu izclad, pro nastoyõ na ‹•о́в›, por. ‹городо́в› : ‹го́род›, ‹мешко́в› : ‹мешо́к›, ‹море́й› : ‹мо́ре›, prote ‹кни́жек› : ‹кни́жка›, ‹ре́чек› : ‹ре́чка›.
U uzgleadie do praslovianscoho nagolósou rodova bœilnia geonotui tvority roussca razomy iz slovaçscoiõ ta serbo-xorvatscoiõ¹ yn tèzoeazuic, cògyna yz six móuv le riexiuxi-y svoyemy cinomy:
slovaçsca mouva dóugeignemy yna golósna corene, por.: ‹vrana› : ‹vrán› (← *vornú ← *vornón), ‹cesta› „doróga“ : ‹ciest›² „dorœg“ (← *koystú ← *koystón), ‹žena› : ‹žien› (← *genú ← *genón), ‹kniha› : ‹kníh› (← *kunigú ← *kunigón), ‹noha› : ‹nôh› (← *nogú ← *nogón), ‹ruka› : ‹rúk› (← *rONkú ← *rONkón), ‹mucha› : ‹múch› (← *mouxú ← *mouxón), ‹motyka› „motuiga“ : ‹motýk› (← *motūkú ← *motūkón), ‹vlna› „vóuna“ : ‹vĺn› (← *ulnú ← *ulnón; ‹ĺ› znacya „l“ dóugo — /lː/), ‹vrba› „verba“ : ‹vŕb› (← *wyrbú ← *wyrbón; ‹ŕ› znacya „r“ dóugo — /rː/) „verb (verbœu)“, ‹mačka ( = mač∅ka)› : ‹mačiek› (← *makykú ← *makykón);
u serbo-xorvatscœy móuvie u rodovie bœilna e yno nenagolósiéno /•ɑː/ („a dóugo“); yac *u ta *y sõty ‹a› u serbo-xorvatscœy, to ocivisto te /•ɑː/ e prasl. *-ú ← *-ón u rodovie bœilnia geonotui;
nacœneç, roussca riexity tó nagolósomy na cœnçœu izclad, otge œdteagxi prasl. nagolós na *-ú odin izclad u lievo: *roykykón → *rēkykú → /riˈt͡ʃɔk∅/; u tvariex rodova bœilna geonotui u odin izclad (dva u prasl.) nie cde ciniti rœzniçõ u nagolósie, ta ci malou govorœu pd.-zx. (galiçscuim, voluinscuim, podœilscuim, carpatscuim) a tacoge poliesscuim pitimo e dodati ‹•œu› do tacuix tvarœu. Ono e uzeato œd tvarœu rodova bœilnia mõjscinui, ta tó ne e prosto miechaigne tvarœu padejœu meidj rodui — potréba bie uzpóuniti to nagolós u yzniclœmy izcladie u prasl. a ‹•œu› imén mõjscinui bie yno gotovo riexeigne. Iesce odino riexeigne uzpóuniti prasl. nagolós u yzniclœmy izcladie torcaié imena geonotui iz corenemy *SelS / *SolS, *SerS, *SorS, a tó perégolósomy /o/ (u usiex govoriex) ta perégolósomy /ɛ/ (u iniex govoriex) iz nagolósomy na yeimy, por.: ‹boróda : borœd›, ‹storóna : storœn› — perégolós tou ne e pro nicy ale uzpóuniti to prasl. nagolós u yzniclœmy izcladie, ponevagy inace perégolósou u *SelS / *SolS, *SerS, *SorS, he pràvilo, neyma, por.: ‹xolód›, ‹volós›, ‹moróc›.
¹ — ceastcovo e viedomo i u leadscie, por. ‹noga : nóg›.
² — u slovaçscie e œdteagnena dóugota u rod. bœil. i u iménax mõjsca ci niyaca rodou, por.: ‹čas› : ‹čias› (ceoho? — „tchasœu“) poread iz ‹časov›, ‹mäso› : ‹mias›, ‹zlo› : ‹ziel›, ‹Čechy, Čech› : ‹z/do Čiech›.
Розумію, болого вам.