Дав ім фонетичну транскрипцію варіантів вимови. Писане й є українською (руською), тільки латиницею. Сього має бути достатньо. За чинним письмом було би: <питан>, <питан- (питаний, питана, питане>), від <питати>, але таке написання є дефектне, бо не відбиває різниці між фонемами, що походять від *и та *ъі, яку знає ряд руських говірок у ряді різних рефлексів.

Що латинкою - зрозуміло, не зрозуміло - навіщо )). Дякую в будь-якому разі. Особливо цікаво про латинку для "ряду руських говірок у ряді різних рефлексів". Тоді має бути декілька українських латинок. Та то вже побіжне зауваження. "Писане й є українською (руською), тільки латиницею. Сього має бути достатньо." - А ось тут не погоджуся, аж допоки, боронь Боже, Україна не перейде на латинську абетку.

Не "має бути декілька українських латинок". Мій правопис латинкою як раз передбачає те, що одне написання обіймає всі можливі варіанти вимови різних руських говірок, чого чинний правопис гражданкою не забезпечує, оскільки мій правопис латинкою не є прив'язаний до фонетичного принципу письма, але є заснований головним чином на принципі морфофонематичнім, а також елементах принципів: диференційного, графіко-фонетичного, позиційності, та етимологічного. Се є те, чого не здатно є досягти письмо кирилицею – не'ма прецедентів позиційного трактування літер кирилиці, а латиниця їх має скрізь по будь якій мові. Саме ся гнучкість латиниці дає з невеликим числом літер передати значно ширше розмаїття звуків. У кирилиці, що новий звук, то він вимагає нового знака. Зворотнє є, й таки знане в історії руської мови, коли замість увести нову літеру для нового звука, такий звук значили іншою літерою для іншого звука, аж поки той звук просто не злився з іншим.
У письмі латиницею з застосуванням згаданих принципів таке стане тяжко, бо там не'ма тісного чи прямого взаємовідношення між написанням й усним відтворенням слів. У латинкописних мовах не могло би виникнути питання про <індика : индика>, бо одне написання обіймало би й ту, й другу вимову, й третю й усі інші. Проблем, які латиниця для руської, як і для будь якої іншої мови, може рішити, а кирилиця ни, не перелічити.

Кирилицею маємо обрати чи писати в стандарті <межа> або <меджа>. Те, що в стандарт чинний є обрано тільки <межа>, є губити свою же мову. Мови з письмом латинкою є стандартизовано/кодифіковано не тим, що їх обчухрали. Там людина з одного края, й людина з иншого, глянувши на те саме писане слово, кожен бачить у нім своє.
Не вдасться кирилицею писати <і-> на початку слова, й мати його й за /і-/, й за /и-/, й за /й-/, й за /йи-/, й за /∅-/ залежно від звукового контекста, фонотактики. А се є праві те, що руська мова потребує.
Та й не ясно є, що праві в кирилиці, би за ю так цупко стати. Спадщина? Яка же? Кирилицю не для Руси було первісно творено. Що й видно, бо перенесене з давньобовгарської, не було в ній зокрема літери за руський звук /d͡ʒ/, тож викручувалися, пишучи то <ж>, то <жд>, то зрідка <ч>.
З кирилицею в руській не є той випадок, коли напр, письмо для вірмінської було творено прямо для вірмінської, а грузинське прямо для грузинської, їврейське прямо для їврейської, грецьке для грецької. Та й сі письма перед латиницею програють. Їх бо є творено як старі компйутери, не здатні пристосуватися до програм новіших версій.

У кирилиці теж "і" може означати як "і", так і "и", латинка тут не самотня.
Ще добродій Синявський у нормах української мови це писав.

Олекса Синявський, "Норми української літературної мови"
Правописне наголошене і в назвуці в деяких народніх словах вимовляється як и: інший, іноді, інде, істик, іскра, іграшка, ірод, іч вимовляються як "инший"..., хоч, треба сказати, це одна з можливих вимов, бо вимовляються вони й з і.
Тобто, як бачите добродію, кирилиця теж передбачає різно читання.

Він пише про інше.

Крім того, те, що він пише до сього питання, є також дуже однобоке й вузьке. Хоча праці його та О. Курило я дуже ціную.

1) Вимова {ɪ} на місці правописного <і-> початку слів є не єдина "народня" (як він висловлюється). Не менше "народні" суть и рефлекси, зокрема: {jɪ}, {jɘ}, {ɘ}. Вибір того чи іншого рефлекса може як залежати від певної говірки, так і від різних умов фонотактики того самого слова в тій самій говірці.

2) Що значить "у деяких"? Воно є або в усіх, або в жоднім.

___
3) Про "різночитання".
Не плутайте алофонічні варіанти вимови тої самої фонеми, яку цілком розумно є писати тою самою літерою, з позначенням різних фонем тою самою літерою.
Напр., я пишу smouga, де <s> заступає й вимову [s], й вимову [ʃ], або ще яку – в основі тої самої фонеми /s/. Або, на прикладі голосної фонеми, в <inxe> ("інше") літера <i> заступає й вимову [ɪ], й вимову [jɪ], й вимову [jɘ], й вимову [ɘ] – всі вони суть варіанти одної фонеми. Але в написаннях <рік¹ : рік² : рік³>, <лучити¹ : лучити²>, <чадь¹ : чадь²>, <ложок¹ : ложок²>, <мостовий¹ : мостовий²>, <сік¹ : сік²>, <діл¹ : діл²>, <біль¹ : біль²> суть різні фонеми й мова про можливості "різночитання" є в таких випадках недоречна.

A cyto uéste ouge Ui sam pro puitane yauleinïe? I ne zoüéte to <ікавізм>, prosiõ.

Я щиро не розумію, чому в одному слові і, а в иншому е.
На прохання Ваше гаразд, не буду звати то ікавізмом, буду инакше. А яким терміном Ви б порадили замінити сьогоднішній термін "ікавізм"? "Гармонізація о", здаєтсья так Ви це називали?

Ту просто "гармонізація", бо в Вашім питанні в згаданих словах нема *о.

Написання <вірмінський> виходить із давнього написання ѡрьмѣньскъ, де <ѣ> → <і>. У чепени *-y-ysk- у словах типу <житейський, судейський> никда не було ни *е, ни *ē, але *ý (сильний передній редукований, *<ь>). Сполучення його з наступним *y, себо: *ý+y в руській мові дало два рефлекса: /əj/ та /ɪj/, з яких другий є давніший, але обидва, віді, питоми; в чиннім письмі їм відповідають написання, відповідно: <ей>, <ий>. Паралельні твари типу: <житийський : житейський>, <дітий : дітей>, <гусий : гусей>, <людий : людей>, <судийський : судейський> існують і нині по говірках.

1) Ну українською жите́чний, а не житейський.

2)Хотів тільки довідатися, в якому джерелі є "ѡрьмѣньскъ", але гугл нічого не дав. Так і не зрозумів, звідки там ѣ, якщо в оригіналі було Арменак без ніякого і.

3) Щодо Ваших слів — у давніх памятках евреи, а не еврьи. То хіба не "е" не мусило поперемінитися в "і"?

1) "житейський" згадує Шевелів (Історична фонологія укр. м.). Крім того її логічність підтверджує існування форма <життя> в руській мові; творений від його прикметник з чепенем *-ysk- дасть саме форму <житейський, житийський>.

2) форми з <ѣ> наводить Фасмер у статті до "армяни́н".

3) То є конвенція написання. Написання й давні не завжди відбивають етимологію або реальний фонологічний стан. Просто написання <-ьи> з "сильним" *ь́ перед "коротким" *й спричиняло би неоднозначність читання; тоді на письмі не було знака <й> відрізняти його від <и>, й <и> могло значити й <и>, й <й>, й <ї>, а <ь> міг бути й сильний, і слабий. Тож етимологічно правильне написання, напр.: <соловьи> могло бути читано й як <соловей>, чи як <соловий>, і як <солов'ї>, тому рішили писати <-еи>. Але те <е> в тій сполуці є *ь, не *е.

гидь

1) про "відпало" – див. уважно подані варіанти вимови.

2) недавно знову провірив ім оригінали текстів у їх контекстах, і переконався, що все таки значення того слова є в руській мові зокрема "шукати".