Латинський дієприкметник "aspirans" - той, що надихає, навіює, натхнений, надихаючий. Від ad (до) + spirare (дихати, дути, віяти) = aspirare (надихати, навіювати).
Лат. aspirans є від дієслова aspirare з неперехідним значенням, а в надихати/надхнути, навіяти/навіювати є значення перехідне, й відповідно, в творених від їх іменниках <надихач, навіювач> є значення перехідне – аспірант никого не надихає, й никому нич не навіює. Невгадали'сте ТЕ значення слова aspirare – в лат. мові багатозначного, яке було в основі мотивації посталого від його поняття "аспірант", а саме: "прагнути, ревнити (досягти вищого ступеня)" <= *"дихати до чого". Безпосередньо значення "дихати" не було мотиваційно-семантичною основою поняття "аспірант".
Дякую. Та нічого дивного: дві мови - дві семантичні, культурні умови. Французька форма "aspirant" перейшла у російськомовні словники з сер. XIX ст., у змодернізованому значенні саме "прагнення посади, кандидатури і т.д.", одначе давня латинська основа "aspirare" або ж "aspirans", має власну першотвірну етимолоґію, і справедливо, що не збігається напрочуд із набутими значеннями, які маємо через російське, совєтське пристосування і запозичення з французької.
Але aspirare вже в латині значило "прагнути, ревнити". Проте, руська мова не знає дієслів значення "прагнути, ревнити", мотивованих значенням "дихати". Чи знає?
Мабуть-таки, різна природа образів, це по-перше, а по-друге - дивлячись, що ми вважаємо за поняття "руська мова". З першим справа виглядає ось яким чином (на словниковому ґрунті): романська гілка індоєвропейської сім'ї мов задає певний керунок: spiritus (власне, дух), spirare, aspirare, inspirare, conspirare, respirare, perspirare - ці форми обертаються навколо основи "дихати, дути, віяти". Приросток ad (до), який зливається врешті в aspiratio, означає наближення до чогось і завершення дії ("довіювання", якщо досл.; у П. Беринди це "вздыхаю", себто "зітхаю, передихаю, дихаю на повні груди"). Приросток in (на, в), вказує на насиченість чи наповненість дією чогось, і пасувало би як "inspiratio", так і "aspiratio" (!), оскільки для останнього це значення також вживалося (e.g. з лат. словн. Дворецького) "aspirare ad pecuniam alicujus" - "мати потяг чи прагнення (устремление, стремление), але й інакше: надихатись (підбурюватись, заохочуватись, спонукатись) до грошей когось". Отже, в латинській етимолоґії заховано стихію "духу, вітру, повітря". І ось тепер слов'янська гілка, тієї ж спільної родини. "Руську мову" слід загалом розрізняти так, як чуттєво і свідомо розрізняли її люди Русі (Київщина, Чернігівщина, Переяславщина, пізніше Волинь, Львівщина) та дальших часів. Маємо лінію "болгарська-церковнослов'янська-московська" і лінію "проста руська" (українська-білоруська) мови. Це порізнення є висхідною умовою. Слово "прагнути" з одного боку зараховують до польської мови, а з іншого (як видко) - до близьких їй слов'янських мов (укр. пражити ("пряжене, тобто топлене молоко"), прягти (смажити, пекти), західнослов. зі значеннями "мати чи знемагати від спраги і т.д.; жадати). Зі словом "ревнити" не менш цікава історія. Воно збігається з індоєвропейськими коріннями, зокрема з лат. rivus (струмок) і rivalis (той, що бере воду з одного струмка, інакше кажучи, суперник). В XVII ст. (у П.Беринди та Е.Славинецького) "ревнованїе" збігається з латинським rivalitas (ревність), aemulatio (змагання, суперництво). Ось яке визначення дає П. Беринда: "Ревную - милую, горяче милую, заздрю, маю хот, маю жарливость, маю жаль. З заздрости що чиню якобы кому не перекорѣ. от сего и не ревнуй". "Жарливість" Б.Грінченко перекладав "жгучесть?", тож, ймовірно, "пекучість".
В кінцевому рахунку, маємо наступне: латинська природа "aspirans" покликалася на стихію "вітер, повітря, дух"; для слов'янських же відповідників, якщо йдеться про "прагнути", отримуємо стихію "вогонь, спека, жар і т.д."; для "ревнити" є певна подія і ряд змагальних дій. Тому, судячи з вислідів, латинський образ зі слов'янським не збігаються, бо мають дві протилежні природи (повітря vs вогню). Можливо, це не є відповіддю, і правда десь посередині, однак добачати крапки над "і" все одно мусимо.
Слушні спостереження. На те саме'сми й тяк.
Прямий переклад латинського aspirans – який прагне до чогось.
Іван Нечуй-Левицький писав, що "прагнути", "спрага" (польсько-)галицькі слова, а вживати треба "жадати", "жада".
Писати він собі міг...
То що Ви хочете цим сказати?
В галицьких і загалом західних говірках незважаючи на значне забруднення полонізмами та германізмами збереглася значна частина мовної спадщини Київської Руси, бо русичі зі спаленого монголами Києва часто знаходили прихисток саме в Галичині !
Oleksa Rusyn,
я шту його за його запал і ревність, та що до мови на Галичині чи загалом на пд.-зх. він був просто явно повен передсуду. Різні слова на ті самі тями суть у різних країх цілком очікувані. Паче на такій великій землі ге Вкраїна. Тому його чи Ваша міра всього "Полтавщиною" є вкрай проста ( = наївна!) й меджена.
Та й крім того, пд.-сх. говірки творили стандарт літ. м. не з їх суто мовною чистотою - єї там годі було чекати під панством Москви, а дужчою там на тий час книжної та просвітньої діяльности + асоціація з козацтвом, яко гідлом свободи й непідлеглости. Тобо мотиви скоріше политично-культурно-суспільні, а ще землеписні: +/- серед України. А суто мовні найменше.
Суто же мовно руськість у пд.-сх. говірках є бережено найслабіше. Айно, і в пд.-зх. говірках є повно з лядської, румунської, вгорської, німецької, (а в пд.-сх. з вятської), та слова є значно легше замінити, ніж фонетику. А питома фонетика є більше хована в зх. говірках ніж східних.
Треба ж, а я стільки років намагався уникати слова "прагнути" бо знав, що його Нечуй-Левицький клеймив польським.
Ви даремно обмежуєте Полтавщиною розмір земель, де розмовляють південно-східними говірками. Вони таки справді лягли в основу взорової мови не через старожитність, бо вони новожитніші, мішані із старожитніх південно-західних та північних говірок. Ці говірки через їхню новожитність менше одрізняються між собою, ніж давніші північно-західні говірки. Вони переважають південно-західні й північні говірки разом числом мовців та розмірами земель, де вони порозселялись. Значить, мова на їхній основі ясна більшому числу українців. Тому, як запроваджувать у їй мовні явища з менших говірок, цим кривдитимуть українську мовну більшість. Запроваджувать мовні явища з менших говірок чи давньоруської мови треба обережно, коли ці запровади підперто спорідненими словами чи иншими явищами взорової мови. Люди ж ледачі - і мають таке право, то й не захочуть даремно вчиться нового, що складнить їм життя.
Що ж до змосковщення південно-східних говірок, то це байка. Більшість українців були селяни, і люди в теперішній Київщині, Черкащині, Кіровоградщині мало спілкували з кацапами й зовсім з їми не женились. Тільки нові слова заходили до української мови через кацапів: "кофій", "чемодан", "галстук" і т. д. Ну то й нехай. Нічого страшного в тому нема.
Я сумню що до самого слова, його мотивації. Чому саме аспірант "прагне"? До чого саме "аспірує (прагне, турає)" аспірант? До звання/ступеня/титулу кандидата? Добувач иншого ступеня не "прагне" тяклий ступінь добути також? На пр., і студент бакалаврату, неначе, "прагне" добути ступінь бакалавра, і студент магістерського ступня. Хто може пояснити?
лат. aspirans – який прагне до чогось
Навіть читати не буду, очевидний полонізм