за йинші; {а и} є зіяння, йакого руська (крім кілька говірок) не терпить.

Дякую.

За Вами правда, але минуло уже надто багато часу, щоби себе мені перевчити :(
До речі, мене якось виправив був мовознавець, що вкраїнською буде "зя́яння", на відміну від російського "зія́ння". Хоч мені було дивно, як термін у мовознавстві може бути невкраїнським, коли, здавалося, всі вони мали прийти з грецької або з латини. Ну та хай.

Ялисію, а які говірки терплять (и чи питомо се взагалі)? Просто рупно.

Лемківські.

То се питомо? Чи під упливом лядської?

Гадаю, питомо.

Спасибі за відвіт!

А можете докладно розказати, які саме є способи в нашій мові для уникання зіяння? Чув, що часто використовують "г" - "гиндик" (индик), "голива" (олива) і так далі. Бачив також на сьому осідку рівнобіжні відміни - "йинший" та "гинший", наприклад. Тож мені було рупно, які ще є способи, які з них правильніші, а які ні, де його уникнути не вдається (як от щойно, наприклад), чому наша мова віддасть перевагу - збігу приголосних (в, ф, льв, св, тв, хв) "...і в відповіді" чи зіянню "...і у відповіді" і все таке.

1) афереза; в руській як правило за ненаголошеного первого складу: ’din ← odin, 'Merika ← Amerika/Omerika;

2) протеза; в руській як правило за наголошеного первого складу: hozero ← ozero, youlica, oulica {wu-} ← oulica {u-}, hoco, oco {wɔ-} ← oco, Holena ← Olena, Yamerika ← Amerika, histiti, istiti {ˈjɪst-} ← istiti {ˈɪst-};

3) кількісна редукція; в руській як правило за ненаголошеного первого складу: ino {jn- ~ n-} ← ino {ɪˈn-}, ouciti {wˈt͡ʃ- ~ u̯ˈt͡ʃ-} ← ouciti {uˈt͡ʃ-}, imati {ˈjm-
~ ˈm-} ← imati {ɪˈm-};

4) "твердий приступ" – знаний ино в кільці (*кілька) руських говірок; на письмі його не видно.

А чому ми в певних словах "ау" передаємо через "ав", наприклад авдиторія, а в инших - через "аву", наприклад навука (не певен щодо правильности, бо бачив таку відміну лише на сьому осідкови)? Є якісь чіткі правила?

В "аУдиторія" "у" є ненаголошена, а в "наУка" - наголошений.
Так само "вучень", а не "вчень".

Miracle,

писав же'м – наголошений та ненаголошений склад.

До речі, завше рупило - що то за закінчення(? не певен, як то назвати) Ви вживаєте - наприклад, "ниде'сми, що'сьте, тому'м"? Сам чув'ісь ("зробили'сьмо"), але не певен, як їх на письмі передавати (той же "ісь" викликає питання щодо правильности). Є якийсь список, де їх вживати, як і з чим? І що то таке є, праві? Якийсь узір давноминулого часу, чи щось инше?

То не закінчення суть, а твари дієслова "бути" в теперішнім часі. Апостроф значить аферезу й апокопу:
esmi → ’smi, emy → ’my;
esi → es’, ’s’;
e;
esmo → ’smo, esme → ’sme;
este → ’ste;
sõty;

умовного способу:
buimy/buix, buisi → buis’, bui → b’, buismo/buim, buiste, bõ;

минулого часу простого (Praeteritum):
béx, bé, bé, bésmo/bésme, béste, bẽ.

Див. більше про сі твари: бути, під bouti/buiti.

<Чому пишете f? Чому не v, u, w, ще якось?>

Dauno ouge ne pisiõ ‹f› za /w/.

<Уявляю, як завтра приїжджають Франківчани у Чернігів й починають лепотіти "зробилисмо, зналисме, ходились, робивм, ділалисьте">

Do XVIIIoho stolétïa taco móuvea uzcrœuzy.

<Do XVIIIoho stolétïa taco móuvea uzcrœuzy.>

Тобто ви пропонуєте, щоб мова залишалась у тому стані розвитку, що був триста років тому? 😱🤦‍♂️

Так ви ж теж постійно на мову наддніпрянських класиків зважаєте (а то потім прийшли погані галичани й все зіпсували). Чи на одне століття менше можна?

Я ніде не писав про галичан, якщо це не польський суржик, ба більше, якщо ним не виколупують питомі слова.
А взагалі, що хотіли сказати, бо думки ваші якісь мутні 🧐😱