В українській (особливо західній орфографії, наприклад у желехівці) кінця XIX — початку XX століття літера ї використовувалася також для позначення «сильно пом'якшеного» [і] після м'яких зубних приголосних д, т, з, ц, с, л, н, часто позначаючи в цих місцях звук [і], що розвинувся з ятя (хлїб, дїд, нинї, цїлий). Використовування літер ї і і для передачі етимологічних [ě]/[e] і [o] відповідно уможливлювало розрізняти слова, що в сучасному написанні стали омографами : дїл (< *dělъ, родовий відмінок множини від діло) проти діл (< dolъ, «долина»), тїк (< *teklъ, минулий час від текти) проти тік (< *tokъ, «тік») Але оскільки на сході Україні відмінність між цим звуком і «звичайним» [і] зменшилася, вже Грінченко у своєму Словарі української мови відмовився від такого вжитку літери ї, і це вплинуло на зникнення цієї відмінності й на заході України. Таку відмову зафіксував Український правопис 1921 року.

Тож читаємо так, ніби там звичайна буква 'і', тобто [румьінь] або [румінь]. Це просто анахронізм для ліпоти, бо виглядає на письмі крутіше, ніж звичайна нудна 'і' :-)

Хоча слід зазначити, що таке письмо може бути корисним для розрізнення етимологічних відмінностей слів. Наприклад, likъ «рахунок» і lěkъ «ліки, лікування».

Але краще почекати на вимовознавців, які розтлумачать, що насправді приголосна з 'ї' читається на пів тона лагідніше та м'якше, тобто зовсім не схоже на вимову з 'і'.

і справді чув про дивну вимову ї в карпатах і вимовознавців які казали що це доволі поширене явище
хоча я сам не чував такої вимови