"Мені шуто грошів", гадаю.

Xeut eimy groxey.

Таки не конечно мусить бути прислівник. Може бути й прикметник у присудковій формі: дієслово "bouti" в особі, числі та часі + xeut/xeuta/xeuto/xeuti/xeutui + слово, яке має передати те, що бракує в родовім (чи, може, й оруднім) відмінку:

"Йому бракує слів" = Xeut e slœuv. / Xeut e slovami.
"Їй бракує часу" = Xeuta e késou. / Xeuta e késom.

"Нам (жінкам) бракує засобів/коштів." = Xeutui’smo sèrediznui.

"Вам (чоловікам) бракує інформацій." = Xeuti’ste védomostiy.

"Їм (чоловікам) бракує терпіння." = Xeuti sõty terpeinïa.

"Їм (жінкам) бракує слів." = Xeutui sõty slœuv.

"Тобі бракує часу." = Xeut esi/es’ késou.
Тощо.

О, дуже дякую Вам і Вам за відповідь. Щоправда Єлисієвий варіянт я мало зрозумів.

Єлисіє, що означає е в слові Xeut? Я перше прочитав як хевт.
І що значить eimy? Єйми?
І чому для чоловіків Xeuti, а для жінок Xeutui?
Xeuti’ste uédomostiy це як шути є відомостій?

Олисію, відки Ви такі твари берете?

Котрі саме слова де я беру?

<що означає е в слові xeut>
Не <e> окремо, а <eu> – то є диграф, що значить /u/ після "шиплячих", /ʲu/ після м'яких, та /ʎu/ після губних: teucati "тюкати", geuriti "журити", peuati "плювати".

<Я перше прочитав як хевт.>

А Ви не читайте як не треба. Яснив ім уже засади даного письма. За їми інтерпретація літери залежить від її оточення. Літера <x> значить звук "твердий" /х/, перед "твердими", непередніми голосними, але звук "м'який" /ʃ/ перед "м'якими", передніми голосними.

<що значить eimy?>

Диграф <ei> передає голосний /e̝͡i̯/, який може мати рефлекси залежно від говірки, попереднього приголосного, наявності наголосу, темпу мовлення: {e̝, e, i, ɪ}, який походить від результату "гармонізації" давнього *е перед слабим *y (*ь). Даний диграф є засновано на історичній реконструкції давнішої вимови даного звука, яка мала бути дифтонгом чи дифтонгоїдом, що сугерує форма <Сейм>, яка збереглася очевидно завдяки її статусу власної назви, яка походить від давнішого *Semy (*Семь, пізніше в пам'ятках: Сѣмь).

<чому для чоловіків Xeuti, а для жінок Xeutui?>

Бо первісно закінчення множини чоловічого роду було: -i (латиниця, кирилицею: -і/-и), а множини жіночого роду: -ui (латиницею, кирилицею: -ъі/-ы).

<Xeuti’ste uédomostiy це як шути є відомостій?>

Не тямлю, де Ви там <є> бачите? Там же ’ste стоїть.

"Котрі саме слова де я беру?"
Не слова, а твари!
Xeut; xeutui тощо.

А, ну з джерел же.

А з яких?

А котрі?

Ну ясно. На питання питанням як завжди.

Ta ne vémy, pro yacœ pravé tuarui puitaiete? Pro tuar <xeuto>? Œun e u: http://hrinchenko.com/slovar/znachenie-slova/66620-shuto.html#show_point; Желехівський ІІ, 1102: шутий "verstümmelt; abgestutzt; abgebrochen". Pro <eimy>? http://oldrusdict.ru/dict.html#: емь, ѥмь; + жива мова говірок південно-західних.

אלישע פרוש,
Можливо, пан Вадим мав на увазі відмінкові форми.

Раніше у Вас було <zelen/-uy, zelena, zelenè, zelenœ>. Можете пояснити мотивацію нинішніх змін?

До яких саме тварів/слів у моїх прикладіх є порівняння з <zelen/-uy, zelena, zelenè, zelenœ>? Бо я тоді не вім, що саме яснити й про які зміни є мова.

Я про відмінювання прикметників питав. Бачу ви ввели до свого письма праслов'янські (давньоруські?) відмінкові форми (чол. xeuti, жін. xeutui і т.д.). Чим це мотивовано, які вигоди? Чи для повних прикметників та інших частин мови також берете давні відмінкові форми?

А, ясно.

Про "повні" форми прикметників під "давніми" маєте на увазі форми взагалі первісні типу <пълнаієго> "повного", <пълноуіємоу> "повному", з їх морфологічно прозорим розкладенням на: пълна-ієго *"повна-його", пълноу-іємоу *"повну-йому"? Коли так, тоді ні, такі форми я наміру ввести не маю, бо їх абсолютно нема сліду в рус. мові вже дуже давно. Натомість слідів "неповних" форм є значна кількість, аби їх ігнорувати, й у новій руській мові. Звісно, звичайно тільки в називнім відмінку, але й у такім відмінку їх засвідченість можна брати за підставу для відновлення цілої парадигми їх відмінювання, тобто в усіх відмінках і числах. До річи, в непрямих відмінках фігурують такі форми відмінків у "скам'янілих" прислівникових: <вповні> – u pòuné / въ пълнѣ *"в повному", <невдовзі> – ne u dòugé / не въ дълѕѣ *"не в довгому", <спроста> – iz prosta / из(ис) проста *"з простого", <згола> – iz gola / из гола *"з голого", <сповна> – iz pòuna / из(ис) пълна *"з повного".

Для "повних" форм прикметників нема резону ввести древні форми, згадані вище, бо в такій функції повні вони суть і в формах нових (самі "нові" вони побутують уже ще з д.-рус. доби). "Відновлення" (то таки й не правом було би звати відновлення) найпервісних "повних" форм є не тільки недоцільно, а й неможливо з огляду зокрема на окремі форми відмінків: напр., у жіночого роду множини орудного відмінка, строго кажучи, мало би бути +<повнамиїми> ← <повнами>, за іменниковою парадигмою відмінювання форми <повна> як у <жонами> від <жона> + <їми>; подібна форма не існувала вже з найраніших часів.

Крім того, відмінність між "повними" формами "нестягненими" ("стягнення для руської мови є невірний термін, бо строго кажучи руська мова стягнення не знає, але тут для короткості) – древніми (умовно) та "стягненими" – пізнішими в контексті руської мови лежить не тільки в самім відношенні "нестягнені : стягнені". У руській мові на питомім тлі постали окремі форми прикметників, які взагалі виходять за межі сього відношення. Напр., закінчення <-е> в формі середнього роду, яке не походить від стягнення, як у західних слов'янських мовах, але внаслідок перенесення /е/ з займенника se, як "римування". Й то слід брати як виразний пруг руської мови, і в тенденціях дивергенції, як способу вирізнення, індивідуалізації мови, такі форми годить пістувати. Також, закінчення множини називного відмінка "повних" прикметників, писане як <-і> за чинним правописом абсолютно не має жадного зв'язку з древньою формою закінчення <-ъіи, -ъіє>, як напр. у вятській та західно-словянських (затемнених стягненням), але походить від суто руського давнішого <-оіѣ>. Тобто знову таки постає питання: до якої давнішої форми вертати? Форма з <-і> (<довг-і, повн-і ...>) вже є своїм способом достатньо давня й первісна. Моїм письмом таке закінчення є <-œ>, як Ви й сам вісте.

Щодо "неповних" (також званих "нечленні", "присудкові" тощо) форм прикметників, "вигода" їх ужитку є мотивована – тяжко ми точно дефінувати – частково стилістичною виразністю, зокрема можливістю стислішої передачі думок, випущаючи інші слова, які інакше необхідно є вставити в речення (зокрема підрядні) при формах "повних". Не все йде яснити суто практичністю. Напр., ужиток або невжиток форм дієслова "бути" для передачі перфективних часів чи як "зв'язки" не має прагматичного пояснення (хоча й воно може бути, як в один бік, так і в інший), але скоріше має стилістичну ціну. Аналогічне до "повних : неповних" форм прикметників розрізнення є в інших мовах європейських, у германських зокрема знане під тямами "слабе" : "сильне" відмінювання. Так само жадна європейська мова не обходиться без регулярного вжитку дієслова "бути" для творення часів та в ролі "зв'язки" – такий самий стан відбиває й д.-рус. мова та "староруська" мова, й мені подобається така "вписаність" руської мови в загально-європейський граматичний "формат".

Передже я писав форми середнього роду однини прикметники з <-è> на кінці, де <è> з гравісом мало нейтралізувати палаталізацію попередніх <c, g, x>, тобто (як, гадаю, Ви й сам розуміли), аби було <довге>, а не <довже>. Але потім я збагнув, що то порушує notion походження сього закінчення від "римованого" поширення його з форми займенника se, де етимологічно написання <è> не має резону. Тому я став писати просто <-e>, а для нейтралізації палаталізації пишу <k> замість <c>, <gh> замість <g>, та <xh> замість <x> в таких випадках: take "таке", dòughe "довге", lixhe "лихе", для форм "неповних, присудкових". Як альтернативу, зберігати також паралельні форми з <-о>. Так чи так, потреба в таких диграфіх та <c : k> є й в інших випадках, напр. для передачі різниці (з метою семантичного розрізнення) в дублетіх: tẽgh <тяг> та tẽg <тязь> (чол.р.), lẽk <ляк> "страх" : lẽc <ляць> "штахета", düighati <двигати> : düigati <двизяти> (ЕСУМ: двизати).

___
<та інших частин мови>

Про які є мова?

1) <xeuti> є не <шуті>, а <шути>; <і> після приголоски не перед голоскою є /ɪ/. То є присудкова форма в множині чоловічого роду.
Логіка тих конструкцій є така:
<xeut>, як присудкова форма прикметника в чоловічім роді однини, + дієслово-звязка <e>, 3. ос. одн. дієслова <bouti>, тобто разом творячи присудковий зворот <xeut e> ≈ "є без, є позбавлений – такий, якому бракує" + родовий відмінок того конкретного слова, яке має передати те, що бракує, чого нема, або чого мало є.

2) <Чим відрізняються твари для "жінок" та "чоловіків"?>

Як чим? Закінченням же. Таке є первісне розділення. Так само й у чеській та словацькій мовах і нині, напр., у займенниціх: oni "вони (чоловіки), ony "вони (жінки)", rádi/radi "вони (чоловіки) раді", rády/rady "вони (жінки) раді" тощо; відповідно й у д.-рус.: они (чоловіки) : онъі (жінки), у лядській: oni (ч) : one (жінки), у сербсько-хорватській: oni (ч) : one (ж). Таке саме розділення є апліковано й до всіх інших форм іменникових первісної *о-основи, тобто й *l-ових причасть перфективних: чес. šli "вони/ви/ми (чоловіки) йшли" : šly "вони/ви/ми (жінки) йшли", в сербсько-хорватській: hodali "вони/ви/ми (чоловіки) ходили/йшли" : hodale "вони/ви/ми (жінки) ходили/йшли", в д.-рус.: знали "вони/ви/ми (чоловіки) знали" : зналъі "вони/ви/ми (жінки) знали". Те саме й з формами пасивних дієприкметників на *-n-, *-t-: crayi oryeni "спустошені краї", бо cray є чоловічого роду, але zemyui oryenui, бо zemya є жіночого роду. Від rob "раб, слуга", чоловічого роду множина є robi (роби), а від roba "раба, рабиня, служниця", жіночого роду множина є robui (робъі).

Перше втямив, дякую. Про друге: яка фонема є для "чоловіків", а яка для "жінок"? [ɪ] для "чоловіків" й [ɨ] для "жінок"?

Загалом так, така є різниця між тими фонемами. Але правіше є другу фонему значити /ɘ̞ ~ ɤ, ɯ/, хоча серед алофонів таки може бути й [ɨ], й інші звуки.

Дуже дякую. Рупиво було дізнатися про це.

Добродію Єлисій, дозвольте спитати чому пістувати, якщо пестити з "е"?

У д.-рус. памятках усі форми суть ино з <ѣ>.

И в ЕСУМ IV, 360, під <пе́сти́ти> є, поруч з твари з <е), дано й твари з <і>: <пі́стити>, <пести́тися>, <пе́стува́ти>, <пістува́ти>, <песту́нчити>, <песті́й>, <песті́нка>, <пе́стощі>, <песту́н>, <пісту́н>, <песту́нка>, <пісту́нка>, <пе́стя>, <пещо́та>, <песли́вий>, <пестели́вий>, <пести́вий>, <пестли́вий>, <ро́зпести>. Важливо є звернути увагу на наголоси.

1) В д.-рус. памятках усі форми суть ино з <ѣ>.

2) У ненаголошеній позиції *ѣ в північних говірках часто має рефлекс [е] – наслідок спрощення – монофтонгізації первісного дифтонга {i͡e} (та його варіантів) у тих говірках. Отже, коли на місці *ѣ є очікувано <і>, але натомість є <е> в ненаголошенім складі, треба в першу чергу припустити походження такої форми з північних говірок.

3) Форми з <е> в наголошенім складі можуть бути й запозичені, але також питомі з уторинно перетягнутим наголосом, або й просто пізніші форми, побудовані з попередніх форм з рефлексом [е] в ненаголошенім складі.

Напр., подвійний наголос у <пе́сти́ти>, <пе́стува́ти> підтверджує висловлене вище про перетягнення наголосу. Очевидно, в сих формах був перше наголос <пести́ти>, <пестува́ти>, що пояснює <е> замість <і>, а пізніше, можливо внаслідок міграції носіїв північних говірок або з инших яких причин, його (можливо, на грунті інших говірок) було перетягнуто на <е>. Але фонема є там усе та сама "/ѣ/", не "/е/".

Спасибі за підпору!