Може хтось виріс не ву Львові, або в когось мова рідна не є українська, або хтось змалечку дійсно каже “ім’я”, але чому люди, в кого бабуся та дідусь кажуть “ім’є” самі кажуть “ім’я”? Чому людина, яка виростає в Манчестері говоре так, як говорять у Манчестері, а не в Лондоні, а молодь, яка росле на Львівщині говоре так, як говорять у київських новинах?
Середовище, середовище й ще раз середовище. У Львові сторично не було доминування вкраїнської мови (як і в більшости великих міст України), а відповідно в місті були слабко представлені місцеві мовні особливости, тому то сьогоднішня мова Львову так схожа на літературну.
Я трохи перебільшую, бо, дяка Богу, львів’яни не говорять точнісенько як в Києві, але розумієте про шо я. У нашому суспільстві є велика халепа, яка нашу мову погубе (якшо вже не погубила) — неприязнь, а то й відраза, до говіркових відмінностей. Нема долі в мови, в якій суспільство зросійщену вимову сприймає краще ніж гуцульську. Навіть не так: нема долі в мови, коли в державі на телебаченні та в мережі зросійщену вимову чути, хоч греблю гати, а говіркову не чути ніколи. Принаймні, з тебе сміятися не будуть. У графстві Есекс (Essex), яке на порозі Лондону (10-70 км) вимова вже відрізняється від тої, шо в Лондоні. Та шо там Есекс, у самому Лондоні історично декілька вимов, хоч і велика частина з них є наслідком переселення.
Ви згадали Ягельщину. Чесно кажучи, не знайомий з тамтешнім мовним становищем, але щодо Лондона, то там може бути історично що завгодно, адже раніше міста заселялися по-іншому й у різних етнічних/субетнічних груп були свої райони/квартали, як наприклад свого часу ву Львові, тому й була можливість зберігатися мовним особливостям (ба більше, окремим мовам), сучасні міста ж заселяються другим чином: усі в перемішку.
І це чути не лише на вулиці, а й по новинам, радіо. А в Івано-Франківську, який більше ста км. від Львову, по місцевим новинам говорять так само як у Львові. Хоча в селах біля Франківську вимова різниться. А молодь у селах і містечках нині самотужки відмовляється від рідної вимови на користь “розповсюдженої”, коли переїжджає до великих міст. Чому так не те є багато причин. Серед власних комплексів меншовартості й провинціялізму є й чіткий, великий корінь усього цього — мовна політика СРСР. Ну й, очевидно, відсутність хорошої мовної політики сучасної України. Це не лише в Україні є сором до говірок, він є й… у сучасній Росії. Вони там, з того шо бачив, ше більше нестерпно ставляються до всього, шо не нагадує мову телевізора. Хоч живи ти в Калининграді, чи на іншому кінці світу на Камчатці, проте мова телевізора однакова.
А на Пряжчині часом не так, де литературна прязька витісняє регйональні міни, як-от окситанську мова (и це не кажучи про взагалі відмінні від прязької мови, яко бретонська, німецька й баскська, які по суті вмирають в тій державі)? А в Итальщині, де литературна мова на основі тосканського диялехту заміщує собою диялехти? Чи ж на Низозімщині, де низозімська заміняє собою фризьку на Фризщині? Чи в Німеччині, де по радиву, новинах і по телевизору мовлять стандартною німецькою? Безперечно, Орда ненавидить идентичности й всіляко прагне знищити будь-які їх прояви й звести все до одного “лекала”. Але не слід усе зводити до совка/москалів, адже багатому в чому це загальносвітова тенденція, причина якої полягає перш за все в високоурбанизованому модерному світі, що є “благодатним” грунтом для винищення регйональних идентичностей, зокрема мов и диялехтів, згадайте, бодай, ради чого було створено цей сайт - щоби боротися з величезною купою ягельських слів, які лізуть звідусіль, і тут справа геть не в совку.
Але є й інший чинник цього, який прямо впливає на те, як люди сприймають мову. Це письмо. Коли людина баче, шо там пише “дитя”, і зі школи знає як вимовляється “я”, то хоч вона сама каже “дитє”, їй очевидно буде дивно казати “дитє”. І вона собі подумає: “А може в мене шось з вимовою не так? А чому в стрічках, мультиках та по телебаченню не говорять як я? Я говорю “ненормально”? А може зі мною шось не так?”. То не є нормально.
При всій повазі, але тут Ви вже вигадуєте. В Швейцарії всі діти в школі вивчають литературну німецьку мову, але аж ніяк від того не починають переходити на неї, а зберігають свої місцеві говірки й пишаються ними. Ба більше, швейцарці хоч і вчать стандартне німецьке письмо, але дуже часто (особливо в тенетах) використовують “побутове” письмо, що засноване якраз на місцевих німецьких говорах Швейцарії.
З усього тут мною завваженого я хочу підбити висновків и додатково висловити свої думки:
-
Чи я за збереження говіркового розмаїття, ба й в умовах сучасного світу, де величезна кількість людей, що прибуває в міста, сливе не має змоги зберегти своїх говірок й уподібнюється до середовища? Так, безперечно, адже природнє нутрішнє розмаїття (яке зокрема полягає в говірковому розмаїтті) етнічної спільноти, Нації різнобічно й повно розкриває її їдентичність , яко многі грані в дйаманті, тож говірки слід усіма силами намагатися зберегти.
-
Я проти використання будь-якого докорінно нового письма вкраїнської мови, зокрема й передусім на цьому сайті, коли воно ніде не взгоджено мовознавцями й не затверджено офіційно, ба й якщо воно є добрим. Адже яка цінність у письмі, коли її не можна визначити? Також, коли людина заходить на Словотвір, чи то гуцул, чи то поліщук, чи то слобожанин тощо - це все прості люди, які не суть мовознавці чи фахівці з письма, відповідно ніякої користи з нього вони не отримають, а тільки не зрозуміють його й сайт/питання не викличе в них інтересу. Пропоновані письма мають обговорюватися на крімних сайтах чи крімних нитках Толоки й там же використовуватися при погодженні зацікавлених в питанні сторін. Коли ж якась людина зі своїх пупоцентричних переконань нехтує волею їнших людей, то це лише вузьколоба недалекоглядність і неповага до бесідників й учасників сайту, які не ведуть до конструктиву.
-
Тепер щодо потреби нового письма. Безперечно, сучасна “ленинська гражданка” є непридатна для передачі фонологічних особливостів української мови й українці мають витворити нове добре письмо. Проте думка про створення письма, що покриває всі вимови є суперечливою, адже це є не питанням необхідности, без якої говірки загинуть, але більше питанням зручности, коли “не множимутися різні твари одного слова”. Як зазначив добродій Луком, це може бути навпаки перевага, коли буде одне литературне письмо й говіркові. Можна порівняти з уже згаданою мною ситуацією зі швейцарськими німцями. Тож тут ще слід сперечатися що нам обрати - одне добре письмо чи декілька з головним спільним.
-
Ну й щодо латиниці й кирилиці. Кирилиця є наша тисячолітня спадщина, не зважаючи на те, що первісно нею передавалась писемна церковнослов’янська мова, адже одразу після набуття нашим народом писемности в “книжну мову” потоком починають проникати місцеві вкраїнські говіркові особливости й із плином часу все більше писемна мова всотує в себе елементів живої мови. Кирилицею писані сливе всі наші давніші й новіші пам’ятки, вона несе в собі нашу сторию, нашу Традицію, накінець, кирилиця є невіддільною частиною нашої Їдентичности. Тож, на мою думку, ми маємо творити нове письмо саме на основі кириличної абетки, а не на основі чужої латиниці, яка, до того ж, нічим не краща за кирилицю.
П.М. Добродію Вінтоне, Ви використали вислів “по місцевиМ нованаМ”, проте я гадав, що це є московські твари, адже по-нашому слід казати “по місцевиХ новинаХ”. Невже я помилявся й це також суть наші питомі твари?
