Еталон — об'єкт високої якости, прикладом для наслідування, тим, на що потрібно "рівнятися".
Приклад вживання
"Взірець" в українській мові це просто "зразок", не обов'язково високої якости, не обов'язково такий, на який потрібно рівнятися.
Але під впливом мови російської, слово "взірець" почали хибно вживати на позначення чогось ідеального, до чого варто бажати і що варто наслідувати.
Від "взір" ("подоба; зразок" r2u.org.ua: взір) та суфікса "-ив(о)", що вживається для вираження збірних тям, які означають матеріял або продукт: вариво, добриво, куриво, меливо, мереживо, місиво, морозиво, паливо, печиво, прядиво, мариво.
Тобто, добриво – матеріял для удобрення, паливо – матеріял для паління, прядиво – матеріял для прядіння...
Взіриво — матеріял для того, щоб бути на нього подібним.
"Відьмак третій – взіриво для РПҐ-ігор", "Маршал – взіриво для музичної техніки"
Вживати взірцевий\зразковий у значенні "еталонний, дуже якісний, такий, на який треба рівнятися" це означає калькувати російське "образцовый", в українській мові "зразок" та "взір" це просто "приклад, шаблон".
Хай там в якій літературі, та форма ся є невкраїнська, бо в укр.м. давнє *о в закритім складі є відбивано як "і", надто під наголосом. Питома форма є взір~узір, а з "о" тільки в непрямих відмінках.
Vitalii Makoviičuk,
форми бог, народ, закон є запозичено з мови росийсько-церковнословянської. Українські питомі форми й сих слів суть: біг, на́рід, за́кін. Та й у самого слова за́кін старіші вкраїнські словники дають ще й інші значення.
Але ж запозичено дуже давно і значить на то були якісь об'єктивні причини! Може справа в звукосимволізмі. У певних словах, як "бог", які часто фігурують в непрямих відмінках, могло згодом відбутись вирівнювання форм.
Якби там не було, але ікання давно не продуктивне, в українській мові усталелись багато слів з "о" в закритому складі, тому воно більше не відчувається чужим.
Хоча ікання, справді, це особливість яка відрізняє мову тому за інших рівних слід вибирати форму з "і".
А коли то "дуже давно"? На йснування питомого твару з звуком звуженим огубленим передньо-високим (на письмі нині "і") в українській мові як раз з давніх давен каже й твар взірець з "і" в складі відкритім, що міг постати тільки за йснування перед тим твару взір зо складом критим, потім морфологічно вирівненим за сим тваром в складі відкритім з доданням -ець (або за відмінки непрямими, де склад з "і" є критий).
Про непродуктивність я вже писав – є ще аналогія. В ісландській мові, напр., також деякі звукові закони нині суть уже нечинні, та з відродженням мови в ній, напр., поновлено було чергування *і-laut, де воно було б очікуване в давнину, й у словах поздїших, напр., множина aröber "араби".
אלישע פרוש
Задовго до пресингу з боку російської мови.
О в закритім складі продовжували писати по традиції і після його переходу в і. Очевидно, що згодом слова, що (відносно) частіше писались ніж говорились, почали так і вимовляти. Таким чином, о в закритому кладі стало закономірно повязуватись з чимось більш книжним, вченим, незвичайним.
Це слід використовувати в мовній інженерії (як, доречі використано у парі: головка - голівка), а не викидати.
Так, аналогічне вирівнювання грає роль теж, але воно працює в обидва боки!
Vitalii Makoviičuk,
в тварі головка друге "о" не є слїд "традиційного" збереження "о" на письмї: в сполуках *-оро-, *-оло- є друге "о" їншої природи нїж инше "звичайне" *о, й воно в переголосї перед слабими *ъ, *ь часть не брало. Твари родового множини, ги: голів, корів тощо ймуть "і" з иншої причини: то є компенсація наголосу на зниклім первісно наголошенім *ъ на кінцї давнїших (прасл.) тварів: *golwún, korwún, де *ú є за наголошений ъ. Така же причина "компенсації" є й у наголосї род.мн. в: рїчóк *roykykún, книжóк *knigykún. Мимо сеї причини, причин фонологичних для "і" в другім "о" в "оло, оро" не було.
Асоціація з ученістю, книжністю при тварїх з "о" проти тварім з "і" є дуже вїрогідна, проте я в нїй бачу психосоціальний чинник – сприйняття самими мовцї своєї (руської) мови як тілько "людової", "простої", яка без внїйших вливів (зокрема: церковнословянських, тобо давньобовгарських, лядських, вятських чи вятсько-церковнословянських) не могла, в їх свїдомости, сама своїми засоби задовільнити всї пласти мови, в тім числї мову "високу", себо "вчену, книжну", що є прикрість не гідна слїдування. Ледве чи мова чеська є худа на "вченість, книжністю" з "людовим" проте питомим тваром bůh з переголосом питомим *о→"ů", без твару церковнословʼянського з "о".
Тут треба пояснити - походження звука чи послідовності звуків в слові не впливає на їх звукосимволічні значення. Та й, за великим рахунком - ні на що не впливає - жива мова не знає історії слів. Але враження, відчуття, смаки від того чи іншого звучання тягнуться із древніх часів. Це треба враховувати. Не тільки задля збереження української естетики, а й тому, що це збільшує шанси, що новотвір приживется.
Немає нічого дивного чи принизливого, що високість і вченість асоціювалась з церковною мовою - цекрва довгий час була єдиним осередком просвіти. Християнські цінності задавали, що є високими і що є важливим. Це є всезагальне явище - на інших європеських мовах воно відбилось набагато сильніше.
Ну то лишіть болгарські високого стилю форми для сакрального стилю мовлення, в чому проблема? Ми ж не відкидаємо їх, лиш різнимо звичний і сакральний шиби.
Еталон — об'єкт високої якости, прикладом для наслідування, тим, на що потрібно "рівнятися".
"Взірець" в українській мові це просто "зразок", не обов'язково високої якости, не обов'язково такий, на який потрібно рівнятися.
Але під впливом мови російської, слово "взірець" почали хибно вживати на позначення чогось ідеального, до чого варто бажати і що варто наслідувати.
франц. étalon через рос. эталон
Перекладаємо слово еталон (взірець)
Від "взір" ("подоба; зразок" r2u.org.ua: взір) та суфікса "-ив(о)", що вживається для вираження збірних тям, які означають матеріял або продукт: вариво, добриво, куриво, меливо, мереживо, місиво, морозиво, паливо, печиво, прядиво, мариво.
Тобто, добриво – матеріял для удобрення, паливо – матеріял для паління, прядиво – матеріял для прядіння...
Взіриво — матеріял для того, щоб бути на нього подібним.
"Відьмак третій – взіриво для РПҐ-ігор", "Маршал – взіриво для музичної техніки"
Підтримую !
Дякую сильно!
Вживати взірцевий\зразковий у значенні "еталонний, дуже якісний, такий, на який треба рівнятися" це означає калькувати російське "образцовый", в українській мові "зразок" та "взір" це просто "приклад, шаблон".
Це слово я знайшов в письменстві нашої еміґрації. Ймовірно це просто калька з польського слова wzór.
Andrii Andrii, "взір" це просто альтернативна форма слова "узір", яке є давнім нашим словом.
http://hrinchenko.com/slovar/znachenie-slova/60549-uzir.html#show_point
+
Від "найлуччий" (луччий то не російське слово)
в старій літературі (у Кащенків?) вживалось в цьому значені
Хай там в якій літературі, та форма ся є невкраїнська, бо в укр.м. давнє *о в закритім складі є відбивано як "і", надто під наголосом. Питома форма є взір~узір, а з "о" тільки в непрямих відмінках.
Але не завжди: бог, народ, закон...
r2u.org.ua: біг
r2u.org.ua: нарід
r2u.org.ua: закін
Vitalii Makoviičuk,
форми бог, народ, закон є запозичено з мови росийсько-церковнословянської. Українські питомі форми й сих слів суть: біг, на́рід, за́кін. Та й у самого слова за́кін старіші вкраїнські словники дають ще й інші значення.
Але ж запозичено дуже давно і значить на то були якісь об'єктивні причини! Може справа в звукосимволізмі. У певних словах, як "бог", які часто фігурують в непрямих відмінках, могло згодом відбутись вирівнювання форм.
Якби там не було, але ікання давно не продуктивне, в українській мові усталелись багато слів з "о" в закритому складі, тому воно більше не відчувається чужим.
Хоча ікання, справді, це особливість яка відрізняє мову тому за інших рівних слід вибирати форму з "і".
А коли то "дуже давно"? На йснування питомого твару з звуком звуженим огубленим передньо-високим (на письмі нині "і") в українській мові як раз з давніх давен каже й твар взірець з "і" в складі відкритім, що міг постати тільки за йснування перед тим твару взір зо складом критим, потім морфологічно вирівненим за сим тваром в складі відкритім з доданням -ець (або за відмінки непрямими, де склад з "і" є критий).
Про непродуктивність я вже писав – є ще аналогія. В ісландській мові, напр., також деякі звукові закони нині суть уже нечинні, та з відродженням мови в ній, напр., поновлено було чергування *і-laut, де воно було б очікуване в давнину, й у словах поздїших, напр., множина aröber "араби".
Розкажіть більше про ісляндську мову - цікаво почитати. Є в Україні спеціалісти з цієї мови, видають якісь наукові праці?
אלישע פרוש
Задовго до пресингу з боку російської мови.
О в закритім складі продовжували писати по традиції і після його переходу в і. Очевидно, що згодом слова, що (відносно) частіше писались ніж говорились, почали так і вимовляти. Таким чином, о в закритому кладі стало закономірно повязуватись з чимось більш книжним, вченим, незвичайним.
Це слід використовувати в мовній інженерії (як, доречі використано у парі: головка - голівка), а не викидати.
Так, аналогічне вирівнювання грає роль теж, але воно працює в обидва боки!
Vitalii Makoviičuk,
в тварі головка друге "о" не є слїд "традиційного" збереження "о" на письмї: в сполуках *-оро-, *-оло- є друге "о" їншої природи нїж инше "звичайне" *о, й воно в переголосї перед слабими *ъ, *ь часть не брало. Твари родового множини, ги: голів, корів тощо ймуть "і" з иншої причини: то є компенсація наголосу на зниклім первісно наголошенім *ъ на кінцї давнїших (прасл.) тварів: *golwún, korwún, де *ú є за наголошений ъ. Така же причина "компенсації" є й у наголосї род.мн. в: рїчóк *roykykún, книжóк *knigykún. Мимо сеї причини, причин фонологичних для "і" в другім "о" в "оло, оро" не було.
Асоціація з ученістю, книжністю при тварїх з "о" проти тварім з "і" є дуже вїрогідна, проте я в нїй бачу психосоціальний чинник – сприйняття самими мовцї своєї (руської) мови як тілько "людової", "простої", яка без внїйших вливів (зокрема: церковнословянських, тобо давньобовгарських, лядських, вятських чи вятсько-церковнословянських) не могла, в їх свїдомости, сама своїми засоби задовільнити всї пласти мови, в тім числї мову "високу", себо "вчену, книжну", що є прикрість не гідна слїдування. Ледве чи мова чеська є худа на "вченість, книжністю" з "людовим" проте питомим тваром bůh з переголосом питомим *о→"ů", без твару церковнословʼянського з "о".
Тут треба пояснити - походження звука чи послідовності звуків в слові не впливає на їх звукосимволічні значення. Та й, за великим рахунком - ні на що не впливає - жива мова не знає історії слів. Але враження, відчуття, смаки від того чи іншого звучання тягнуться із древніх часів. Це треба враховувати. Не тільки задля збереження української естетики, а й тому, що це збільшує шанси, що новотвір приживется.
Немає нічого дивного чи принизливого, що високість і вченість асоціювалась з церковною мовою - цекрва довгий час була єдиним осередком просвіти. Християнські цінності задавали, що є високими і що є важливим. Це є всезагальне явище - на інших європеських мовах воно відбилось набагато сильніше.
Ну то лишіть болгарські високого стилю форми для сакрального стилю мовлення, в чому проблема? Ми ж не відкидаємо їх, лиш різнимо звичний і сакральний шиби.
це не тільки сакральний стиль - це ціла культура, що була престижнішою тому залишила свій відбиток.
Ну то говоріть враг, достоїнство, прелюбомудріє, княжество, рождество, благодарєніє, лицемеріє, да здраствуєт, блажественний, благовоніє.
ви навели слова церковнослов'янські, а "окання" було на письмі також і в українській мові
Дасте джерело, яке вкаже, що це писемний показ фонетичного явища, а не просто церковнослов'янська писемна норма, яка не вказувала живого мовлення?
Від "найліпший"
Або "наюзір"
Тобто "найкращий взір (зразок)"
Від "барму́ватися" – "наслідувати (когось)"
r2u.org.ua: бармуватися
Від "наслідувати"
r2u.org.ua: наслідувати
Від "наслідувати"
r2u.org.ua: наслідувати