Вимова: {ɪm.ˈstɪ͡ɘt.stwo ~ ɪm.ˈstɪ͡ɘt͡stwo ~ ɘm.ˈstɪ͡ɘt.stwo ~ ɘm.ˈstɪ͡ɘt͡stwo} – після приголосного, {m(ᵊ).ˈstɪ͡ɘt.stwo ~ m(ᵊ).ˈstɪ͡ɘt͡stwo}.

Від основи imstit- (’mstit) infinitivum <imstiti, ’mstiti> (*mystiti/мьстити) чи supinum <imstit, ’mstit> (*mystitu/мьститъ) з абстрагованим від кавзативности -i-t- відтінка "тенденції, наміру, курсу дії", + -stuo (*-ystuo) значення стану.

Написання з апострофом – ’mstitstuo після голосного на кінці попереднього слова може бути арбітрально; письмо, яким є дано сі форми, стоїть на засадах морфофонематичної ортографії, тобто зберігає й відбиває на письмі морфемні та фонемні відношення всередині слова; після голосного й при збереженні на письмі <і-> в <imstiti, imstitstuo, ...> те <і-> все одно в вимові буде (має бути!) реалізовано скороченням у нескладовий звук, а фактично (за скупчення приголосних за ним) з повною його втратою ({ɪm.ˈstɪ͡ɘ...} → *{ɪ̯m.ˈstɪ͡ɘ... ~ ˈjmstɪ͡ɘ...} → {ˈmstɪ͡ɘ...}; знак зірка значить гадане/гіпотетичне проміжне звено, яке взагалі не мусило никда йснувати – воно показує механізм скорочення). Утім, між усною реалізацією <’msti...> – з синкопою, та <imsti...> – з редукцією до [∅] звуку є (може бути) різниця в результаті попереднього голосного, а конкретно: *о на кінці попереднього слова перед скороченим (навіть утраченим до [∅]) <і-> має підлягти "звуженню"; а вже, в словах повнозначних, напр. з <-о> як закінчення ймен середнього роду, чинник морфології таку міну (переголос) име пинити, але в прийменниках він є цілком очікуваний (порівн.: <до> + <Ильвів "Львів"> → <ді Львова>, <до> + <обід> → <ді вбіду>).