Як не крути, гисторична назва. На місці Івано-Франківська вже існувало руське поселення, яке мало свою назву. Саме в Заболотті Андрій Потоцький наказав збудувати фортецю та перейменував на честь польського єпископа Станіслава.
Хоч я й вважаю назву на честь Івана Франка не зовсім доречною, адже він народився та все життя прожив на Львівщині й до міста, як і до області практично не має ніякого відношення, але як вибірку я не можу це не додати.
Словарь української мови 1909р. (Б. Грінченко)
Ой узяли Парасуню попід обі сили, повели ю за Станислав та й там повісили. Гол. I.
На честь річок, що течуть через город.
Через Івано-Франківськ течуть аж дві річки: Бистриця Солотвинська та Бистриця Надвірнянська. Північніше, за Вовчинцем, вони стікаються в... Бистрицю. А вже ся Бистриця далі впадає в Дністер. Отака захоплива географія. 😅
Утім, пропонова цікава.
Так, щодо двох річок Ваша правда. Я це знав, та було вже досить пізно, і розум був трохи затьмарений.
Вже є таке село на витоці Бистриці-Надвірнянської. Треба або переинакшувати цю назву, або те село назвати якоюсь Малою Бистрицею
Не конче. Кілька сельбищ з тим самим назвищем не рідкість. Є ж в Україні два Миколаєви.
<сельбищ>
*e pèrêd slabomy *y.
Там наче Миколаїв-ки. Та й вони в різних областях, але Бистриця в Бистрицькій області, при тому не обласний центр буде виглядати дещо дивно.
Хіба шо зробити одминистративну рехорму та зробити там якусь Прикарпатську Землю. Але я все ж за ціглі назви.
Я кажу за Миколаєви в Миколаївській і Львівській областях.
Na Slovacsciné sõty Banská Bystrica, Považská Bystrica, Stará Bystrica, Nová Bystrica, Záhorská Bystrica.
<У говірках так само частіше кажуть: "народ", "мед", "война".>
Не знаєте розвитку голосен у руськї. Попри загальне явище переголосу, розвиток його в згаданих прикладїх є різен, и кожен зо свойим поясненнєм.
Переголос *e перед слабом *u дїли говори первїсно на ти, де він залежа від остра тону на *u в прасловянськї чи й праруськї, та вони, де не залежа, та ще Закарпаттє, де стійкість /ɛ/ без переголосу панує (/lɛd/ "лїд", попри *ledú).
Тому є в говорїх из переголосом *e рівно чи перед *u чи *ú /mi̯͡ʉd/ при *médu (не +medú), та /ni̯͡ʉs/, бо *neslú (порівн. /nɛsˈlɑ/), а в говорїх, де переголос залежа від остра тону на *u: /mɛd/ ← *médu при /mi̯͡ʉw/ ← *metlú (не +métlu, порівн. /mɛˈlɑ/, /mɛˈlo/, /mɛˈlɪ/).
У пракоренех з *o в надзвуцї ("Anlaut") в слїдї *o+r+приголосен (рівно ги перед *l+приголосен), коли не ставши /ɑ/ (ге в *orno → /ˈrɑno/, *orkos → /rɑk/, *ormen → /ˈrɑme̯͡ɑ/), то не підлежа переголосу, й давши дзвук рівен сильну *u — /ɒ, ɔ (ʌ)/ ("широко, відверто" {o}). Сюди тягнуть корени: *orb-, *ord-, *ord-t-, *org-, *or-l-, *oru-(es-), *orz-. Тому є від *orbos первїсно правилен твар /rɒb/, а /ˈwɘ̞ryb/ — из переголосом — уторинен, від *ord-(-t-) суть первїсно правильни твари /rɒd/ (сюдиже /ˈnɑrɔd, nɑˈrɒd/, /ˈurɔd/ *ou-ord-o-s "degeneratus"), /rɒst/ (сюдиже /ˈpɑrɔstʲ/, /ˈwodorɔstʲ/), а /ryd/ (сюдиже /ˈnɑryd/), /ryst/ уторинни, від *org-yn-o-s у словї /rɔˈʒæn/ и в падїх да правильно стійко /ɔ/: /rɔʒ.ˈnɑ/, /rɔʒ.ˈnu/, /rɔʒ.ˈnɔm/, /rɔʒ.ˈnʲi/, не /ryʒ.ˈnɑ/, /ryʒ.ˈnu/, /ryʒ.ˈnɔm/, /ryʒ.ˈnʲi/, у тварї /ryʒ.ˈnɑt/ переголос будучи вторинен (ачей упливом корене *rog-), правильну відсутність переголосу від *or-l- являть твари /ˈrɒʎa, rɔˈʎa/, /rɔlʲ.ˈnɪk/, /rɔlʲ.ˈnɪt͡ʃ.stwo/, а /ˈrylʲːa ~ ryˈlʲːa, rʉˈlʲa, rʏˈlʲa/, /rylʲ.ˈnɪk/, из переголосом, уторинни; хоча від *oru-(es)- горують твари з переголосом: /ˈrywn-), є він и ту вторинен, первїсен стан є в /rɔw.ɲak/ "ровен, прям лїс"; від *orz- первїсно правильни твари суть /ˈrɔz.n-/ ← *orz-yn- (при вториннїх /ˈryz.n-/, /ˈrɒz.nɪ.t͡ɕa/ ← *orz-yn-ik-a (при вториннї /ryz.ˈnɪ.t͡ɕa/), сюдиже /rɔz.ˈɲa/ (*orz-yn-y-a), /rɔz.rɔz.ˈnɪ.tɪ/ (*orz-orz-yn-i-t-i).
Сим, відсутність переголосу в сих прикладїх не каже про "несуслїдність" переголосу *o — де він довжен бї бути, є він усюди, а тут він, коли є, то вторинен.
У письмотварї ‹война› переголос є, та Вас милить письмо. Первїсно бїста два яса ("zones") з переголосом *o: 1) "галицько-подільський", де переголос *o да голосни дзвуки верхнї (переднї чи середнї, подекуди й двогуки такогоже мїста чолонкування вобу ставу: [ɥ͡i, y͡i, ʷi͡y, ʏ͡ɪ, ʷɪ͡ʉ) та 2) "києво-полїський", давши двогуки шибу {ü͡ö}: [u͡o, u͡ɵ, u͡œ, u͡ɛ, u͡ɶ, u͡e, u͡ɪ, ʉ͡i], при чім из коливаннєм між складовістю або в первім ставї (u͡o̯, u͡œ̯ ...], або другім ([u̯͡o, u̯͡œ ...]. Поздїше (не ранїше XV. столїття) в ненаголошенї складї первий став таких двогуків у дзвукотварїх первїсно "києво-полїського" шибу ста слабїти та никнути, ге в словї *uoy-yn-a: /wü͡öj.ˈnɑ/ → /wu̯͡öj.ˈnɑ/ → /wʷöj.ˈnɑ/ → /wöj.ˈnɑ/, чи в *ord-ost-y: /ˈrɑdü͡östʲ/ → /ˈrɑdü̯͡östʲ/ → /ˈrɑdʷöstʲ/ → /ˈrɑdöstʲ/, *konkoly: /ˈkʊʷkü͡ölʲ/ → /ˈkʊʷkü̯͡ölʲ/ → /ˈkʊʷkʷölʲ, ˈkʊʷkʷʉlʲ/ → /ˈkʊʷkölʲ, ˈkʊʷkʉlʲ/.
Никда не бувши введено щегла письмене за переголошено *o в чинну правопись кирилицею, й само письмо з ‹о› ту дає [хибно] враженнє ни би переголосу ту нема.
Переголос *e перед *y бї первїсно всюди, чи то перед *y чи перед *y, в усїх говорїх. Ино поздїше в говорїх "києво-полїського" ясу лише в ненаголошенї складї переголос *e слабї, давши, на пр.: /selʲˈsʲk(ʲ)ɘ̞j/ мїсто /silʲˈsʲk(ʲ)ɘ̞j/. Але в ‹се́льбище› є наголос на *e, тому /ɛ/ — без переголосу — ту на руськї тлї не може бути. Оже в вятськї є слово ‹сельбище›, то в руськї є, вїдї, відти.