Грецьке поселення Хтеодосия було зруйноване, тож можливо, хтось буде вважати доречнїшим переклад саме генуєської назви Кахви – поселення, від якої пішла сучасна Хтеодосия.
Kefe (кєфє)
————————
Позначити територію своїми назвами – означало підтвердити свою владу. Практично вся територія України була промаркована російськими топонімами царських часів, а особливо у часи СРСР. Зокрема, масштабних перейменувань зазнав Крим – радянська влада намагалася знищити все, що було пов’язано із корінними народами України. Примусово змінювали не лише етнічний склад населення півострова, а й топоніми. Так, Акмєсджіт став Сімферополем, Кєзлєв – Євпаторією, Кєфє – Феодосією, Карасубазар – Білогорськом, а велике кримськотатарське поселення Ак’яр – Севастополем.
—-
У 1944 — початку 60-х років Радянський Союз перейменував 1 444 населені пункти у Криму. Ця хвиля стала наймасовішою та найбільш руйнівною для топонімії Криму. Перейменування назв, русифікація та радянізація знищували історію та самоідентичність кримських татар, караїмів та кримчаків.
Наскільки мені відомо, це - справжня назва Феодосії кримськотатарською мовою. На мою думку, ми повинні повертати старі назви міст та селищ, коли Qırım буде звільнений
Ви не одповіли на моє питання.
А назвище Θεοδοσία в цього города давніше, ніж киримське.
Ага, як в анекдоті про Кафку.
Що таке кафка й чи смішний той анекдот?
— Ви любите Кафку? (письменника себто)
— Ага, грефану й пфоняну...
Не про гениталії й то добре! Анекдоту +
Без згадування всевишнього, адже за праслов'янської доби люди вірували не в одного Бога (язичництво). Тому ця назва відповідає вкраїнській ‚слов'янськості‘ :
Да́ргород / м. Даргород
Як жіноче ймення того самого роду.
Піддержую заміну "ф" на "хв" та усунення зіяння, та я вагаюся щодо закінчення -я. Які ще міста утворено таким способом?
《Які ще міста утворено таким способом?》
Назвище цього города та жіноче ймення грецькою однакові: Θεοδοσία. Тож я не бачу розумного приводу, щоб вони неоднаково розвинулись в українській.
Щож, нехай.
《Воно могло й розвинутися в Хведось, як дієслова на -ся: робитися > робитись.》
Ви плутаєте грішне з праведним. Розвиток постфікса (колишнього займенника) "-ся" в дієсловах не має нічого спільного з розвитком іменників. У нас чимало йменників, що колись закінчувались на "ь", набули закінчення "-а" ("миша", "церква", "тополя", "долоня" тощо), а ви пак кажете, що могло буть навпаки. З якого дива? І в жіночому йменні "Хведося" такого не сталось, то чого ж мало б було тут?
《Та тут важить більше те, що Хведося звучить ніби дитяче імʼя.》
Це тілько через те, що українська мова вам ще не стала така близька, як ваша рідна мова. Ще б пак сказали, що вам смішно гучать слова "пісенька" чи "незабаром".
《І сучлітмова тут ні до чого.》
А я за сучмову взагалі нічого не казав.
Я вже видалив свою відповідь, як перечитав ваш коментар. З усім поки згоден.
P.S. чому пишете гук, гучить замість звук, звучить?
—
За 'хв'. 'ф' можна читати й ге [ɸ̞], й ге [xw].
Ви були по всій Україні?
《—
За 'хв'. Ніхто так не каже》патя-патя-патя...
Ви виставляєте на очі огиду до природної прикмети української (і не тілько) вимови й подаєте замість її за взірець занесену з чужини прикмету, що їй не було звідки утвориться на українському мовному ґрунті.
У мене з'являється питання: що ви тут робите? Як виявляється, що український вимовний лад можна ґвалтувать і розхитувать, як заманеться, то навіщо опираться чужим мовним явищах у словні й граматиці?
Як ви були дитина, то якби вас були взували, як колись узували деяких китаянок заради непевної з погляду природи краси, ваші ноги були на взір отакі: https://bpb-us-e1.wpmucdn.com/blogs.cornell.edu/dist/f/5492/files/2022/01/06-1.jpg. Сучмова – отже, й ваша мова – як оті ноги. Кому що до вподоби...
Що ж до того, хто як вимовляє: звідки ви знаєте? У мене гадка, що ви живете поза Галичиною, а ваша мова чомусь аж рясніє галичанщинами. Значить, ви живете в сучмовній бульбашці, а до чужої вам живої народної мови свого околу ви не прислухаєтесь.
Олексо, а як Ви живете поза сучмовною бульбашкою? Бо хочу так само.
Ви впевнені, що вкраїнці вимовляють гр. Θ саме як глухе Х + дзвінке В, а не П і не Т? Не треба кожну диковинну вимову робити маркером українства. Вкраїнська мова може не наймилозвучніша, як то її прийнято у нас обзивати, але точно не харкуча, не шипуча й не цвіркуча. Якщо хтось і розмовляє як Дональд Дак, то не бачу підстав брати це за взірцеву вимову.
«За 'хв'. Ніхто так не каже. Вже по всій Вкраїні навчилися вимовляти галицький Ф,...»
Було би добрї, якби ота вимова о котрій Ви кажете була галицькою, але вна не є така. Пі всїй Українї, викнута є вимова вятська–[f], а не "руського ф"–[ɸ~ɸ̞]. У більшости говорах, вимова ‹хв›(де той середнеруський двопис може стояти за: [ʍ],[xβ̞],[x]) є пак рідна тим русинам де нема розвитого звяга [ɸ̞]. Те що більшість русинів так не мовить, то є бїда. Але, на щастя, на многих землях ище тако мовлять.
«...а не П і не Т? »
Таке передання є старше, и в грецьких именах певно питомїша, та є уже є не дїєве.
Тоді не володіла відомостями щодо широти й давности [xw] ге питома давня вимова родово по середньонаддніпрянських говорах. Але таки не виджу смислу писати 'хв' замість 'ф', як і писати 'штш' замість 'щ'.
'ф' слід читати ге [ɸ̞], [xw], [kw] (чи [x] перед приголосним та [u]), тут нема суперечностей, про їнші гуки, що ними віддавали черпані слова з 'ф' на коні, вже пишемо 'п' чи 'т', тут на жаль буде звичайна для гражданки мінливість письма про вдне й те саме слово.
Ще біда в тім, що те 'хв' чомусь часто чую як ~[x.w] чи щось таке, не вім як це записати, йними словами вимовляють чи то з запином, чи то з уставним надкоротким, од чого губиться плавність. При цьому питомі слова з [xw] кажуть швидко й плавно, як і має бути.
«Але таки не виджу смислу писати 'хв' замість 'ф', як і писати 'штш' замість 'щ'.
'ф' слід читати ге [ɸ̞], [xw], [kw] (чи [x] перед приголосним та [u]),...»
Що ж, то є говір письмовий, але можу викласти своє мислення о тім. Кирилиця, через особливости мацїдінських говорів на півночи Греччини, дає нам як віддати чужї словїнам звяги. Та читання тих буков з их грецькими звягами, є найперве питиме тим от говорам, але не руським. У руських, як и в иних східнословїнських рїчах, ті письмена читали ся звяжменами рідними–тако, ‹Стефанъ›, читано /stɛpɑn/. Таке передання жило аж через давнеруську добу, й протягом більшости середнеруської. Але вже десь у 14 ст., через наплив західноїврупського словаря, [f], став віддавати ся йним звуком, що був инозвягом /х/. Тому, приладжуючи кирилицю до руської мови, не було би змисла держати букву ‹ф›, про те ж звяжмено що є значене як ‹п›, пріч передання(традицї). А в добу нового ширеня того звука, руське письмо родило двопис ‹хв›, котрий каже на чужїсть руській [f], и їнкорпорує такі спосуди в руську. Через пізність того віддання, и паче пізність нового [ɸ̞] у рус., я мислю ож передавати той звук на письмї є ріднїше їй через двопис ‹хв›.
О [kw]: суть котрі слова де [ɸ̞] походить из ‹кв›, тому й є нам показати йстослівя. На пр.(из ЕСУМ) ‹раква› ← ракꙑ.
Подібно мислю о писанні ‹шч›, мїсть ‹щ›. У церкслов.(у широкім розумїннї) ‹щ› була за окрему, певну, одиницю небїсної(палятальної) системи, и була певним альтернантом там: мѫтити:мѫщѫ. У руській же, ‹щ› стояла за пук небїсних, але не за одиницю сустава небїсних; у нас, [ɕt͡ɕ], ледве чи виступала як альтернант у богатьох розрядах, бо в прарус. *tj, stj, skj, не злили ся втрьох. Пріч, у лїтописах, писцї рїдко замїняли ‹щ› буквами ‹шч›, а того є минї досить би то писання було "леґитимним".
«...вже пишемо 'п' чи 'т',...»
Даруйте, не цїло розумїю той висказ.
«...для гражданки мінливість письма про вдне й те саме слово.»
Про гражданку–звїсно, але кирилиця не винна мати'го.
«Ще біда в тім, що те 'хв' чомусь часто чую як ~[x.w] чи щось таке,...»
Хм, зовїм нич не вїм о такій вимовї, або ще й з надкоротким [xᵊw]. Щодо рідних ‹хв›, єм також дуже руплен, бо николи не чув'ем би передання [f], й луна слов. *xv, ся різнили. Чи не маєте джерело?
>Чи не маєте джерело?
Це суб'єктивне чуття.
>Даруйте, не цїло розумїю той висказ.
Тобто де, наприклад, гр. 'φ' хочемо передати ге [p], то пишемо 'п'. Тому "Степан" і "Стефан" (писати вкремо "Стехван" не виджу смислу).
>Про гражданку–звїсно, але кирилиця не винна мати'го.
То буде вже їнше письмо на поді кирилиці, а коли хто користає з сучасного письма, то хай уже зважає на головний його принцип: “як чуєш – так і пишеш”. Просто замість МФА користаєш із бовгарських буков. І тут 'ф' чудово вписується замість 'хв'.
«Тому "Степан" і "Стефан" (писати вкремо "Стехван" не виджу смислу).»
То суть двї різнії звяжменї, и різнї в вїцї йнозвяги. Пріч вище реченого, не маю більше що додати, бо більше змисла не може бути.
«То буде вже їнше письмо на поді кирилиці, а коли хто користає з сучасного письма, то хай уже зважає на головний його принцип: “як чуєш – так і пишеш”. »
Ви речете проти себе ж. Писати ‹ф› за два різних звяга є засада виджийська, истослівна, що стоїть на передавщинї. Саме ‹хв› ту близче значить вимову. А «Пиши як чуєш.» є головна засада звяжного, фонетичного письма. Як би хто не мїнив добїшне письмо, неміжно є писати суто звяжно, не зміг би нихто так писати. Тому й наша правопись є геть негідна про руську.
«То буде вже їнше письмо на поді кирилиці,...»
Бою ся ви хибите.
ближче = близ + ше, не близ + че
Наприклад, ми не можемо "скло" читати ге "шкло", бо тоді й "школа" читати можна було би не "скола", а "сказ" читати ге "шказ". Тому тут пишемо різно.
Але 'ф' хтось може читати лише ге [ɸ̞], а хтось лише ге 'хв'.
Можливо так само з 'щ', що хтось читає їно ге 'ш', не вім.
«ближче = близ + ше, не близ + че»
То є від *bliz•je– ближє(:ближии, ближша), з вимовою /bliʑɛ/>/blə̟ɕːɛ/>/blə̟ɕt͡ɕɛ/.
Писання «близче» є "псевдоморфологичне" Желехівською правописсю, раза слів як «счастє, счет».
«Наприклад, ми не можемо "скло" читати ге "шкло", бо тоді й "школа" читати можна було би не "скола", а "сказ" читати ге "шказ". Тому тут пишемо різно.»
Це є радше так, знов таки, в чинним письмї. А я вірю ми можемо писати словїнськими письменами ладнїше. Тому, ‹стькло› би могло мати вимову "шкло"(як и ‹сказ›–"шкас"), але ‹школа›, не може мовити ся "скола", бо в руській, либонь, геть нема падежїв /ʃ/>/s/, аффективно. Здаєть ся, makes sense.
«Але 'ф' хтось може читати лише ге [ɸ̞], а хтось лише ге 'хв'.»
Тодї би довело ся писати кожде словїнське "хв" як "ф": фіст, фоя т.д..
>Тодї би довело ся писати кожде словїнське "хв" як "ф": фіст, фоя т.д..
Я так і чиню, ба не лише я, слова в такім записі засвідчені в слівницях. Коли є можливість іскоротити кількість буков у писаному реченні, то чому би з неї не скористати? Наштшо писати 'штш', коли можна написати 'щ'? Ясна річ, що не стає вкремих буков про 'дж', 'дз', це вже вади сучасного письма й азбуки, що з неї це письмо користає.
«слова в такім записі засвідчені в слівницях.»
Там’ онꙑ можуть стоꙗти тѡлькꙑ за вꙑмолву [ɸ̞] и такє письмо нєхтуеть давнѣишою вꙑмолвою [xw].
«Коли є можливість іскоротити кількість буков у писаному реченні, то чому би з неї не скористати?»
Пꙑтаньѥ ѥ: а чому ѥ из нєѣ корꙑстати? Хꙑба мєншє число букв, ’шчє там’ кдє онꙑ суть нєнуднѡї, чимс’ взагалѣ поможеть? Нѣ. То и ѥ нам сѧ питати, чи ѥ простота, котру Вꙑ мнитє, вѣскꙑи чинник у письмѣ.
«Ясна річ, що не стає вкремих буков про 'дж', 'дз', це вже вади сучасного письма й азбуки,...»
То ѥ нє так’. Суть сєрє̀д словѣнскꙑх письмє̀н и отѡї про звѧгꙑ [d͡ʒ] [d͡z], пєрвинно [d͡zʲ] [d͡ʑ]–давнєсєрбскє ⟨Ꙉ ꙉ⟩, румꙑнскє ⟨Џ џ⟩ 14 ст҇л, про двопис ⟨Дз дз⟩–⟨Ꙁ ꙁ⟩, ⟨Ѕ ѕ, Ꙃ ꙃ⟩, алє чому ѥ їих у русскѡи пєрє̀давшчинѣ нє було и ꙗк онꙑ суть до рѣчи там’ чи нѣ, ѥ складнѣишє.
«Наштшо писати 'штш', коли можна написати 'щ'?»
Є҅т’ ѥсм нє слухав ничто о писаньїи ⟨штш ⟩. Оно такє взагалѣ нє имаеть жадєн змꙑсл. Что ѥ минѣ знаїомє, то писаньѥ ⟨шч⟩ и своѣ мѣненьꙗ чому нам ѥ крашє лишити простоту на корꙑсть згѡдности, ꙗ ’сми також’ ужє вꙑклав вишє, рачжу почитати.
Ви віді плутаєте речі "кирилиця" та "вкраїнська азбука".
⟨⟨Українська абетка має в основі кирилицю і складається з 33 літер: А а, Б б, В в, Г г, Ґ ґ, Д д, Е е, Є є, Ж ж, З з, И и, І і, Ї ї, Й й, К к, Л л, М м, Н н, О о, П п, Р р, С с, Т т, У у, Ф ф, Х х, Ц ц, Ч ч, Ш ш, Щ щ, ь, Ю ю, Я я. Інколи також до неї зараховують апостроф ('), що має фонетичне значення і є обов'язковим знаком у письмі, але літерою не вважається та формально до абетки не входить.⟩⟩
Ѥсм взприинѧв тѡї слова бѡльшє ꙗк’ "Мꙑ нє можємо...". Та україинска азбука то ѥ ино ѡдросток раннєѣ кирилицѣ. Ба, она ѥ дужє далєка ѡд пєрє̀данноѣ русскоѣ кирилицѣ.
«Українська абетка має в основі кирилицю і складається з 33 літер:...»
И минѣ ѥ вѣдома Википє̀дьꙗ.
Ми ту можемо користать ино з неї, нажаль.
Нема встановлених правил читання. Нема цих символів на клавиятурі. Для поточної вкраїнської мови цих буков не йснує.