Дане за посиланням під 1. знаком є Грінченково власне товмачення, й воно є не повне, й не точне. Він, віді, не усвідомив, що супроводідні відтінки "настойчиво; твердить; повторять" зумовлено є не самим дієсловом <prauiti> як таким, а словом <suoye> в реченнях, які він наводить у приклад. Такий же відтінок передасть "своє" й при інших дієсловах вербальної семантики: "своє говорить", "своє мовить" тощо. Тобто то є суто контекстуальне товмачення. Коли й можна виділити який відтінок, що різнить се дієслово від інших синонімічних дієслів вербальних, то щонайбільше "мовити авторитетно, говорити постановляючи, твердити" (а скоріше взагалі просто "вести лінію викладу") але те "твердити" не передбачає такого [афективно-емоційного] підсилення як "настирливо" чи "затято".
Даний семантичний дрифт "правити" → "говорити, казати" має, хоча й деякими відмінностями в узусі, типологію й в инших мовах: ягел. rule "pronounce authoritatively and legally to be the case, д.-гр. ἡγέομαι "вести (≈ правити)" → διήγησις "наратив, розповідь, оповідь", шв. rätt "правильний, правий, ...", rätta "правити (в широкім розумінні), становити, ..." → berättelse "доповідь, розповідь", нім. richten "прямити, правити" → berichten "відомити", Bericht "доповідь, вість, повідомлення". Крім того, дефініція слова "наратив" таки містить зокрема конотацію вторення. У вербального значення дієслова <prauiti> така конотація є, при чім, як згадано вище, вона за відсутності додаткових підсилювальних слів не сягає до відтінків афективно-емоційних. Інші ж дієслова вербальні конотації вторення, без афективно-емоційного підсилення, не мають. Тож <prauiti>, віді, найбільше тякне значенню "narrative".

Де’сте в мене бачили <y> за <ы> чи <ъ>?

Іще раз укотре повторю: дане письмо є засновано на поєднанні загальної практики правописів латинкою засад: 1) а) фонетичної; б) графіко-фонетичної, 2) морфофонематичної, 3) історичної, 4) етимологічної, 5) диференційної. У моїм письмі є поєднано всі ті засади, при чім одна засада може перетинатися з іншою, чи кількома іншими.

Щодо різних функцій літери <y> латиниці в моїм письмі:
треба розуміти, що етимологічно <ь> та [j] (графічно: <я, ю, є, ї, йо> після голосного) походять від того самого звука: *y – звука двоїстого трактування: нескладовий варіант голосного *і, чи палатальний апроксимант. Розподіл на <ь> та [j] є комплементарен з позицією того празвука: а) між голоскама – тоді має рефлекс [j], б) між голоскою та приголоскою – тоді в прасл. добу творив дифтонг, який згодом дав монофтонг, в) після приголоски на кінці слова та між приголоскама – тоді має рефлекс *ь, згодом розділившись на "сильний" *ь, давши різні голосні, зокрема представлені найчастіше в чиннім письмі як: <е, о, ьо, (и)>, та "слабий" *ь, давши те, що нині зовуть "мякістю, пом'якшенням" приголоски), г) між приголоскою та голоскою. Останній конкретний випадок – г) – потребує детальнішого пояснення. Загальне пояснення явища під г) є те, що в англомовній мовознавчій літературі зовуть терміном yod-coallescence, "злиття через yod"; yod є умовна назва даного празвука *[j] (за назвою аналогічної літери єврейського письма: <י>). Результати, які виходять з поєднання приголоска + *y + голоска суть у руській мові різні залежно від характера конкретної приголоски, що стоїть перед *y. А саме, приголоски задньоязикові: */g, k, x/, та передньоязикові: */d, s, t, z/ дали звуки фрикативні та африкати, а губні приголоски: */b, m, p, w/ в поєднанні з *y + голоска дали: /b, m, p, w/ + /ʎ/ + голоска. Тобто після губних *y перетворився на /ʎ/. Саме /ʎ/, а не /l/, тому не коректно є писати про "л" у данім випадку; <л> є тільки на письмі, й може вести до хибного ототожнення з первісним *l в інших формах.
Передача на письмі звука /ʎ/ в відповідних випадках літерою <y> (або як варіант літерою <і>) має перевагу в економії місця та морфологічної уніформності. Поясню на прикладіх:
маємо дієслово ploditi, в формі 1. ос. однини буде plodiõ (раніше я писав: plodyõ; функція <і ~ y> є тут та сама), де поєднання d+i(y)+голоска, як загально описано вище, дає: /d͡ʒ/+голоска; тобто /d/ дало /d͡ʒ/ як наслідок злиття *d+*[j]+голоска. В дієслова crõtiti маємо слово crõtya (з варіантом написання: crõtia) "круча"; тут, аналогічно, поєднання *t + *[j] + голоска дало /t͡ʃ/+голоска. Від дієслова uoliti "волити" маємо слово uolya (uolia), де поєднання *l + *[j]+ голоска дало /lʲ ~ ʎ/ + голоска. Дієслово ciniti "чинити" в 1. ос. однини має форму ciniõ (cinyõ), де поєднання *n + *[j] + голоска дає /nʲ ~ ɲ/ + голоска. Від дієслова nositi "носити" маємо форму 1. ос. однини nosiõ (nosyõ) "(я) ношу), та йменник nosia (nosya) "ноша", де поєднання *s + *[j] + голоска дає /ʃ/ + голоска. Від дієслова gruizti "гризти" маємо слово gruizya (gruizia) "грижа", де поєднання *z + *[j] + голоска дає /ʒ/ + голоска. Тобто в усіх випадках маємо уніфіковане написання через конкретну літеру на позначення вихідної приголоски, літери <y> на позначення палаталізації даної вихідної приголоски + відповідна голоска. Аналогічне чергування дають поєднання губних з *[j] + голоска, з тою різницею, що в результаті виникає "розщеплений" рефлекс: губна приголоска + /ʎ/. Напр., дієслово leubiti "любити" в 1. ос. однини має форму leubiõ (leubyõ) "люблю", де поєднання *l + *[j] + голоска дає щеплений рефлекс /bʎ/ + голоска. Оскільки /t͡ʃ/ в crõtya "круча" (←crõtiti), /ʃ/ в nosya "ноша" (← nositi), /d͡ʒ/ в plodyõ/plodiõ (← ploditi) є передано літерою <y (i)>, то логічне є передання й /bʎ/ тою самою літерою, за аналогією. Так само, від кореня *zem- маємо: zemya (zemia) "земля", де поєднання *m + *[j] + голоска дає /mʎ/. Дієслово lépiti в 1. ос. однини дає форму lépiõ "ліплю", де поєднання *p + *[j] + голоска дає /pʎ/. Такий спосіб написання є ергономічніший, ніж писати <b, m, p, w> + <l> + відповідну літеру на позначення палаталізації + голоска, бо структурно там виникає зайвий елемент /l/, сугеруючи хибну ілюзію, буцім /pʎ/ в "ліплю" є поєднання /p/ + /l/ + мякшення сього /l/.
Звісно, там, де внаслідок пізнішого розвитку таке /ʎ/ після губних дало чергування з /l/, тобто внаслідок уторинного "ствердіння" /ʎ/, таке /l/ я пишу літерою <l>: robiti "робити" → robiõ (robyõ) "роблю", але: robleno "роблено", conopya "конопля", але conopely "конопель", corabya "корабля", але corabely "корабель".
Таким чином, усюди, де на письмі в мене є послідовність: губна приголоска + <i/y> + голоска, те <i/y> значить звук /ʎ/, і його слід сприймати як невід'ємну частину попередньої губної приголоски.
Наведу в стовпець приклади поєднання *y (*[j]), графічно: <y> чи <i> з кожною вихідною приголоскою для наочності морфологічної уніформності на письмі:
задньо-язикові:
/k→t͡ʃ/: mõciõ "мучу" (mõca "мука")
/ɣ̞→ʒ/: tõgiõ "тужу" (tõga "туга")
/x→ʃ/: souxiõ "сушу" (souxo "сухо")
передньо-язикові:
/d→d͡ʒ/: sidiõ "сиджу" (sidéti "сидіти")
/t→t͡ʃ/: uertiõ "верчу" (uertéti "вертіти")
/s→ʃ/: pisiõ "пишу" (pisati "писати")
/z→ʒ/: maziõ "мажу" (mazati "мазати")
плинні (крім губних плинних /m, w/):
/l→ʎ(lʲ)/: coliõ "колю" (coloti "колоти")
/n→ɲ(nʲ)/: piniõ "пиню" (piniti "пинити")
/r→rʲ/: dariõ "дарю" (dar "дар")
губні:
/b→bʎ/: goubiõ "гублю" (goubiti "губити")
/m→mʎ/: stromiõ "стромлю" (stromiti "стромити")
/p→pʎ/: stõpiõ "ступлю" (stõpiti "ступити")
/w→wʎ/: prauiõ "правлю" (prauiti "правити").

Сподіваюся, зрозуміло й вичерпно’м яснив.

Дуже Вам дякую. Даруйте, що забираю Ваш час, але ще два питання.

"Саме /ʎ/, а не /l/"
Але ж по суті це та сама фонема й звук, що у словах клякса, пляцок, поля, забавлятися, людина, радіалія та лящ?

"*p + *[j] + голоска дає /pʎ/"
Але ж п'ю, а не плю.

<клякса, пляцок, поля, забавлятися, людина, радіалія та лящ?>

Тяжко є відповісти (принаймні стисло) на се Ваше питання, оскільки Ви наводите в приклад у переміжку слова питомі з відверто пізніми запозиченнями. Для чого є там, напр., <радіалія>?

___
<"*p + *[j] + голоска дає /pʎ/"
Але ж п'ю, а не плю.>

<п'ю> є з *piyom, а не з +pyom, тому там не має бути /pʎ/.

Скільки можливих варіантів вимови, стільки’м и дав. Логічно.

А що в Вашій транскрипції [prɑwˈlʲɑ] значить [ˈ]? У МФА то є знак наголосу. У данім слові наголос є на первім складі, й пишуть його в транскрипції перед приголосним, що починає наголошений склад. І написання [ɑ] після м'якого приголосного є невірне, бо [ɑ] є тип голосного з ряду кардинального "а", характеризований заднішою та нижчою артикуляцією, а також деякою (слабою) мірою огубленості, а після мяких (у т.ч. шиплячих) є для руської типове підвищення артикуляції, ступінь якої може бути як слабий: [а], дещо виразніший: [ɐ, ɜ], а може бути й дуже виразний: [e], аж до [е̞, і]. Звісно, може бути й рефлекс [ɑ], але він жадним чином не є основним рефлексом.

Інші варіанти вимови, зокрема [ˈprɑ̝wʎa] з [ɑ̝] відбивають рефлекс сильнішого огублення фонеми /ɑ/ перед звуком /w/, типовий для певних південно-західних говірок.