1. Слова повсякденного етикету є найуживанішими в мові будь-якого народу, тому через свою звичаєвість не запозичаються з инших мов, адже на те немає жодної потреби. Ба більше черпаність слова "дякую" є неможлива через загальну поширеність цього слова на всій території України, де не було і немає навіть найменшого куточка, аби не знали його у своїм ужитку.

2. Особливо прикметним є й те, що лише в українській мові іменник "дяка", має одразу два значення: "вдячність" і "бажання", чого немає ні в германській, ні польській мовах. Себто "мати дяку" означає "бажати", напр., "У моїх скринях є усе на світі: і куповане, і ткане, і вишиване. Але такої дорогої речі в мене ще ніколи не було. Перстень мені на дяку"(Укр. нар. казка "Два персні"). "Івана си полюбила, Івана си дячу (хочу, бажаю). (Пісня). "Припало на дяку" (захотілося, забаглося).
Дякувати у 3 знач. (виявляти прихильність, обожнювання, хіть). Сл. Желехівського. Отже, слово "дякувати" відкриває свій первісний смисл.

3. Кількість похідних від слова "дяка" знову ж таки в українській мові є найбільшою: дякувати, дячити, вдяка, вдячливий, вдячний, вдячність, віддяка, віддячити, віддячливий, завдяки, завдячити, завдячливість, здякуватися, надякуватися, невдяка, невдячник, подяка, подякувати, подячний, роздякуватися, роздячитися. Що унеможливлює запозичення ні з німецької (всього чотири похідних), ні з польської (від "dzięki", dziękuję, wdzięczny, wdzięczność, dziękować = так само 4 похідних). Якщо ми візьмемо будь-яке поширене, але запозичене в українську мову слово, то матимемо усього кілька похідних, але не громаду.

4. Слово "дякую" є загальним майже для всіх слов'янських мов: чеська “děkuji”, польська «dziękuję», словацька «ďakujem», білоруська “дзякуй”, в.-лужицька "dźakować so", н.-лужицька "źěkowaś se". Також слова із цим коренем є і в діялектах московської. Так за даними “Словаря русских народных говоров”, слово “дяка” (у розумінні “благодарность”) уживається в південно-західних російських говірках та ветлузькій говірці (Костромська губернія). Водночас цей словник містить значну кількість споріднених слів: дяковать – “благодарить” (південно-західні говірки, Тверська губ.), “проявлять уважение, кланяться” (Ярославська губ.), “угождать, ублажать” (Орловська губ.), дяканье – “усердное угощение, потчевание” (Калузька, Тверська губернії); дякать – “благодарить, говорить спасибо” (Тверська губ.), “угощать, потчевать” (Калузька губ.). Тому можна припускати: як слово “дяка”, так і його похідні вживалися в нашій мові як мінімум в часи Давньої Руси, через це вони і є збережені в московських говірках.

5. Слова "дякую", "дякувати" зазначені у словнику української мови 6 століття Івана Ющука, який довів побутування сього слова у нашій мові ще до часів утворення Руси. Також письмово воно зафіксоване у наших грамотах 14 ст. («Гра́моти XIV ст.» — збірник грамот XIV ст., написаних староукраїнською мовою. Виданий 1974 року в Києві, видавництві Наукова думка, Інститутом мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР. Упорядник збірки — мовознавець Марія Пещак. Відповідальний редактор — академік Віталій Русанівський.)
Hrynchyshyn, D. H., editor (1977), “дяковати”, in Словник староукраїнської мови XIV–XV ст. [Dictionary of the Old Ukrainian Language: 14–15th cent.] (in Ukrainian), volume 1: А – М, Kyiv: Naukova Dumka, page 342.