"Смаколик" - галицьке слово, виникло із "смак" (з н.-німецької). Не годиться.

Пане Олексо, якщо вважати галицьким все, чого не вживають суржикомовці, то доведеться половину словника оголосити галицькою.

Що таке галицьке слово? Воно походить від українського слова «смак», утворено природнім для української мови словотвірним способом і вживається по всій Україні (я з Харкова і маю його за цінну одиницю моєї мови).

Припускаю, що воно виникло відносно нещодавно, коли за межами Галичини українській мові було остаточно зламано хребет, і набуває поширення не так швидко, як в часи здорового побутування української мови.

Та слово пречудове і, на відміну від різних «достоїнств», має незаперечне право на життя.

Смаколи можуть бути і не солодкими.

Vitalik Asmix: я не маю "смаколик" за галицьке слово, бо це таки галицьке слово. Що більше: польсько-галицьке ("smakolyk" польською). І "смак" не українського роду слово, бо прийшло з німецької.
З якого дива ми маємо замінювати своє українське, відоме в усій Україні "ласощі" на чудне та чуже "смаколик"? Та й у якому ще українському слові трапляється суфікс "-олик"? Нема таких слів. То навіщо захаращувати мову всяким непотрібом?

Про "-олик" не перебільшуйте (r2u.org.ua: *олик ), але що "смаколики" пішло од тих пополячених галичан, марно сперечатися.

У жодному виділеному слові нема суфікса "-олик".

А й дійсно, недогледів, що мова саме про суфікс, а не про кінець слова.

"тих пополячених галичан" - якось грубо, не помічаєте?
Чи ж ми не українці, по-вашому?

Я не розводитиму суперечку і не відповідатиму більше щодо цієї теми. Але зазначу, що як і у випадку з московською та українською, а тим більше діалектами (особливо) на Лівобережжі, так і з польською та діалектами Галичини. Якщо слово трапляється в обох сторін, то не завжди це означає, що воно прийшло "в", а не "з" української. Це не конкретно до цього слова, але взагалі до подібних закидів на обговореннях різних відповідників.

Я нічого не маю проти правобережців і насправді дуже часто з ними спілкувався і спілкуюся дотепер (зараз дещо менше, але принагідно намагаюсь), та що казати, українською мовою мене навчили як слід говорити саме виходці з правобережжя й бесіди з ними – бо ж вони мову українську найчистіше зберегли, і на це я їм назавше вдячний. Дуже полюбив західне "відтак" і "наразі", гарні ж слова. Сам часто можу, що люди сміються з мене, мовити "бульба" (хоч то більше від білорусів, що дуже націю їх поважаю).
Мені лишень не подобається те завзяття, з яким західні українці готові захищати усякі пітельні, кшталти, кобіти, мондибурки, цвиґлі, карки і що там ще є. Лишень зробиш заувагу, що те слово не вкраїнське, як у них вогонь з'являється в очах, я не розумію, чим польська "амбасада" краща од російського "посольства", коли обидва слова чужі? Чи ж "філіжанка" не так само чуже нам як відповідник у мові російській – "дєвушка"? Комплекс меншовартости, їйбо, я ж хочу бачити чисту мову, як Нечуй-Левицький (кого безмежно поважаю), вільну і від росіянізмів, і від польонізмів, усе нам є чуже. Якщо львів'янин вжива ті слова як жарт, я зрозумію, але коли він зачинає їх захищати, казати, що вони нам рідні, що рідніші за слова давні (що ми хибно їх вважаємо російськими, як ось споконвічне "держати", чим гірше од "тримання"? а чим "ждати" гірше од "чекати" колі і ім'я давнє є у нас "Ждан"?)... Лиш не подумайте, що я хочу когось образити, це не так. Повага до людей це вугловий камінь державотворення.
Я не проти галичан, тільки проти того запалу, яким вони захищають чужі нам слова.
Тут важливо уточнити. Не всі слова, звісно, чужі, авжеж. Так один шановний джентельмен довів мені ґрунтовно, що слово "трускавка" є не суто польським, помінив я свою думку й щодо букви [ґ] (але тільки для чужизмів!), і я все ще маю надію, що начебто-польонізм "бачити" насправді є нашим словом (на це вказує те, що самі галичани часто вживають "видіти", а не "бачити"! ось таке діло).
Просто хочу, щоби колись усі мовознавці зібралися і вільно, без нагляду старшого брата, без тиску ідеології, прямо вирішили врешті, що полонізм, що росіянізм, а що наші слова, а тоді взяли лишень слова вкраїнські. А польські слова залишимо полякам, мова їхня від того не збідніє.
З повагою відповідаю Вам, Олександре.

Додам і я свої п'ять копійок.
Різниця між полонізмами та росіянізмами є і вона дуже вагома.

Коли ми говоримо про запозичення, то зазвичай маємо на думці слово, яке побутувало в одній мові, а тоді якось опинилося в иншій. Та важливо розрізняти природній шлях запозичення й насильницький.

Не існує жодного слова, яке українці позичили у поляків під тиском. Не було літературних редакторів, які виправляли «поки що» на «на разі». Не було ніяких погромних часописних статей, де вислів «жданиками годувати» таврували в будь-який спосіб, наполегливо пропонуючи годувати «чеканиками». Жодне польське слово чи вислів не потрапили в українську мову з волі поляків та проти волі українців — якщо якесь слово не влягалося в фонетику чи мелодику української мови, то годі було й думати, що воно якось опиниться в українських словниках.

Натомість російщення української мови було процесом навмисним, впорядкованим, наполегливим та вкрай насильницьким.

Вплив польської мови на українську можна ототожнювати із російським впливом лише коли йдеться про, скажімо, дев'ятнадцяте століття. Це досить приблизно й умовно, але нехай.

Тобто глибина «ополяченості» української мови сьогодні приблизно така, як глибина її «зросійщеності» в часи укладання словника Грінченка, коли москалі українську мову забороняли, обмежували й витісняли, але до того, як совок почав кроїти наші словники, перекручувати наголоси, фонетику, лексику, синтаксис та навіть абетку.

Відкидаючи деякі запозичення, ми відкидаємо 20% чужого та 80% свого. Наприклад, тут дехто стверджує, що слово «смак» запозичено у німців. Попри те, що навіть це твердження я б поставив під сумнів, важить инше: відкидаємо німецьке «смак», а заразом і українське «смачний», «смаковитий» (пікантний), «смакувати», «смаколик», «присмак», «смачного» (відповідник до французького bon appetit, якого не має ані англійська, ані російська мова) та ще купу похідних.

Нехай ми запозичили корінь, але від нього нашою власною самобутньою творчістю утворено силу-силенну багатинок.

Тут хтось пропонував викинути з української мови корінь «смак», в який вкладено стільки української душі, та замінити його російським «вкус», яке за сумнівним твердженням є більш українським. Панове, якщо ви досі не відшукали мови, якій можна «повернути» і це слово, то це ще не підстава говорити, що воно дійсно наше.

Українська належить до сім'ї індоєвропейських мов, тож порпаючись в «корінні» можна дійти дебільного висновку, що ми взагалі нічого свого не маємо. Бо самобутність кожної мови вона не в корінні, а в дрібничках.

Множина світових мов — то велике дерево, де кожна мова є лише гілочкою. Й пошуки коріння насправді приводять лише до товстішої гілки. А найгірше те, що відсутність інформації змушує шукачів доходити хибного висновку, що вони нарешті знайшли корінь.

Дуже гарні слова, Віталій Крутько, Ви гарно висловили свою думку.
Та мушу, як не прикро, відомити – навіть "смачного" ми узяли од поляків, од польського "smacznego". Я не кажу, що ми мусимо бігти забирати пріч слово "смачний", не кажу, що треба міняти його аби-побистріш на якесь немилозвучне навіть слово. Та кажу, що якщо хтось таки зуміє віднайти милозвучний відповідник, то по-перше:
Можна узяти корінь нового слова і побудувати нові слова за старим зразком. Замінити [смак] на инакший якийсь корінь, покищо позначу його як [?], тоді можлива словозаміна смачний – ?ний, смаковитий – ?ковитий, смакувати – ?увати, смаколик – ?ик, присмак – при?, смачного – ?ого, зверніть увагу, що багатство мови не утратиться.
По друге:
Можна збільшити синонімічний ряд мови, не викидуючи "смак", а даючи синонім окрім нього. Будемо мати як смак, цього слова не відцуравшись, так і ще один синонім істо вкраїнський, і як московити закидатимуть, що ми недонарод з недомовою, що навіть свого "вкусу" не маємо, вживаючи польський і ґерманський "смак", ми одповімо їм з усмішкою "а як немаємо, ану ж гляньте, "смак" маємо, але маємо ще й наше слово, тож виходить – ми удвічі багатші од вас".
Тут головне не бігти міняти чужі слова, а шукати полого, мудро, без поспіху дійсно гарні слова, і лишень тоді коли знайдемо дійсно влучне, дійсно гоже слово – його пропонувати, а приживеться, чи не приживеться, це вже нам вкаже час.

Замість "смачний" є своє українське слово "ласий", "смакувати" - "бути ласим" чи "бути добрим" (мені смакує ця юшка = ласа юшка, добра юшка), "Смачного!" - "Споживайте здорові!". У непрямому значінні "смак" - це "вподоба".

Смаколик - польський суржик.

+

+

—
Ласощі – це все смачненьке, ласе, не обов'язково десерт.

Ласощі те саме, що смакощі - лакомство (у Грінченка), тож не обовязково солодке.
В однині "ласощ".

+

sum.in.ua: laghomyny

Лядське.

Лагомина те саме що й лакомина, лакоминка - солодка страва, десерт.
Часопис "Наше життя" за березень 1968 р. (Видає союз українок Америки) стор. 15.

Лагоми́на (зменшене — лагоми́н­ка) — солодкі кондитерські виро­би; взагалі смачна, вишукана, не­буденна їжа; ласощі.
А на трьох хурах, самих великих, всякі лагомини: сливи вагові, родзинки, фиґи та маслини. Мкр. Н. 31.
Везли з собою лагомини: оливу, мило, риж, маслини і капаму (І. Котляревський. Енеїда);
В скоромний день із маслом буханці, книші, варе­ники і всякі лагоминки (Є. Гребінка).
Лакомина - те саме, що ласощі. Там лакомини.. їли [боги], Буханчики пшеничні білі, Кислиці, ягоди, коржі.
(Іван Котляревський);
Мати завжди підсовувала йому кращий шматочок: часом спече якусь лакомину, перехопить десь сала, заріже курку, — і все Грицеві (Спиридон Добровольський).

Не існує такого слова.

+

Повірити не можу, що всі сі роки помилявся й лакомина це українське слово.

Мама часто каже: "Ти вже на одних присма́ках живеш" (коли багато солодкого їси)

ПРИСМА́КА, и, жін.
1. кул. Те, що додають у їжу для надання їй певного смаку; приправа. 2. перев. мн., розм. Вишукані, смачні страви. Пекарня і справді чудова: тут і паляниці, і книші,.. маківники — усякі наїдки і присмаки! (Марко Вовчок, VI, 1956, 283); Випадало [панні Юзі] .. sum.in.ua: prysmaka

___

+