Окрім того, володію декількома мовами, і ні у якої иншої европейської ні вжитку ні потреби саме у цьому московизмі не зустрічав. Може хтось инший має якийсь приклад та може тому заперечити.....

<доводять ці переклади>

Cyto za "ці" pricladui? Yaco tòcyno "oni dovodeaty zaivœusty toho uiraza u rousscé?

<у цьому московизмі>

<володію декількома мовами>
Cyto sõty tô za móuvui? U uséx móuvax, cyto ya znaiõ, e uiraz na phran. ‹force majeure›, ci tô preamo iz phran., ci pitœum.
Pricladœu e póuno, gleanyte i na context.reverso.net

אלישע פרוש katsê prevțó.

?

Ці переклади: "вища сила" або "незворотні обставини".
Як я й сказав, у самій французькій цей вираз має дещо инше значення та вживання. Сучасна тяма та вживання виразу "форс-мажор" в українській більш відповідають рос. новотямі аніж франц. ориґіналу.

Окрім французької поміж иншим на пр. німецьку, англійську, хорватосербську, лужицьку, грецьку. Але теж з норвезької та польської, які поміж иншим наразі теж вивчаю, мені не відомий саме цей вираз із цією, на мою думку "змоскаленою" тямою.

Ви справді знаєте французьку?

Але саме через те, що певно є люде, хто має глибші знання аніж я тієї або иншої мови, прошу навести приклади. Може я дійсно помиляюсь або був недостатньо уважним.
אלישע פרוש: може вам спаде на гадку відповідник у словацькій або івриті?

Або має хтось приклади за українську, де "форс-мажор" життєво потрібна тяма...?

@Іван Кривий: так.

Не надто добре?

Пане Івано,
це конструктивна критика або глум? Ви володієте французькою на рівні С1 або вище? Ви маєте якісь довідки, які підтверджують начасну тяму та вживання "форс-мажор" в українській як прямий відповідник французької?

Івано?

<може вам спаде на гадку відповідник у словацькій або івриті?>

Sam zo soboiõ govorite? U suoyeiy zméncé uisxe dal eimy i priclad iz slovacyscui: ‹vyššia moc›. Êuriyscoiõ: כוח עליון
— כוח /ko'akh/ "mœucy, sila", עליון /'eljon/ "verx".

Ya mojõ Vam dati pricladui i iz inxyuix móuv yacuimi ya vòlodéiõ:
https://www.google.com/amp/s/appelman.nl/woordenboek/verbintenissenrecht/overmacht-betekenis/?amp=1 , https://www.legaldesk.dk/artikler/force-majeure — nizozeimscoiõ, https://www.legaldesk.dk/artikler/force-majeure — dœunscoiõ. Grecyscoiõ ne vòlodéiõ, ta ose:
Ανωτέρα βία θεωρείται κάθε γεγονός τυχερό και απρόβλεπτο που δεν μπορεί να αποτραπεί ακόμη και με την επίδειξη άκρας επιμέλειας και σύνεσης. Τέτοια περιστατικά έχουν κριθεί ότι είναι ο σεισμός, ακραία καιρικά φαινόμενα κλπ.
https://www.kepea.gr/aarticle.php?id=2006#

@Іван Кривий: так, в українській мові існує діялектна альтернація кінцівок "-е" та "-о" у кличному відмінкові, навіть там, де клясична форма є "-е".

Та невже?

Закінчення -ИНО є більш поважним звертанням у кличному відмінку. “Парубчино” замість “парубче”. Але це не з іменами.

@אלישע פרוש
Намагання видати роги за ноги. “Вища сила” можна сказати на всіх мовах світу, а ле це не є сталим виразом, ідеомою. Чисто російська річ цей “форс-мажор”! Мовою, якою це ніби кажуть, його не користають, бо є imprévu.

парубчин –> парубчино?

Навіщо перепитуєш те, що написано? Перечитати не вмієш?

Сміюся з рахувача мовних зображень. Форма кличного залежить від поважності – це чудово.

Тепер біжи плакати й жалітися на "забражанця рахувацій".

Alex Oleś, Oreksanduru

to ne gleadéli'ste slana mnoiõ gèrêla?

Там написано про те, що "форс-мажор" — українська, або французька ідіома?

В українській казали не "вища сила", а " нечиста сила".

Це, скоріше за все, намагання росіян сказати "это было выше моих сил" французькою мовою. Навіть не про богів.

"ідеома"... Та відкрийте ж словника, не будьте невігласом.

Не будь набридливою комахою.

<французька ідеома>

🤦

@ אלישע פרוש: можете, будь ласка, надати якийсь лінк до варіянти латинки, яку ви вживаєте? Я на схожу латинізацію досі натрапляв тільки у румунській, коли штучно абетку хотіли гісторізувати... Виглядає як латинська варіянта абетки Гатцука.

Моя правопись латиницею не шибе на письмо Гатцука ни трохи.

___
Що'сте хотїли казати словом "штучно" та сими словами: "коли штучно абетку хотіли гісторізувати"? Будь-яка правопись є творена. Тому не може бути "штучна" та "нештучна" правопись.
___

З румунським письмом є моя правопись близька розподїлом дзвукозначінь письмен ‹c› та ‹g› зависло від того який голосен йим слїдує — тверд або мягок. У румунськї ‹c› перед твердом голосном значить /k/, перед мяком: /t͡ʃ/; ‹g› перед твердом голосном значить /g/, перед мяком /d͡ʒ/. У руськї мовї є, крім ‹c› та ‹g›, ище ‹x›; ‹c› перед твердом голосном читаємо /k/, ‹g› перед твердом голосном читаємо /ɣ/, ‹x› перед твердом голосном читаємо /x/; перед мяком голосном ‹c› читаємо /t͡ʃ/, ‹g› перед мяком голосном читаємо /ʒ/, ‹x› перед мяком голосном читаємо /ʃ/.
Такий розподїл знає не лише румунська, а крім того ще: всї гинши романськи мови, серед германських: швїйська, нурська, фарїрська, серед кельтських ирська. На пр., у швїйськї ‹k› перед ‹a› (тверд голосен) значить /k/, а перед ‹ä› (мягок голосен) /t͡ʃ/.
Такий розподїл дає писати більшу кількість приголосен дзвуків меншою кількістю письмен; на пр., проти семи письмен кирилицї: ‹к, ч, ц; г, ж; х, ш›, латиницею стане писати лише три: ‹c, g, x›; я користаю ще ‹k› та ‹ç›, та ‹k› лише там де ‹c› не може значити /k/, а ‹ç› де ‹c› не може значити /t͡s/.
Правил читання є в моїй правописи більше, та про початок стане знати котри голосни суть тверди а котри мяки.
Тверди голосни суть, на письмї: ‹a›, ‹o›, ‹u›, ‹ò›, ‹õ›, + сполуки з першим письмям ‹o› чи ‹u›: ‹ou›, ‹ui›, а ще ‹œ, œu›.
Мяки голосни суть, на письмї: ‹e›, ‹é›, ‹i›, ‹y›, ‹è›, + сполуки з першим таким письмям: ‹ea›, ‹ei›, ‹eo›, ‹eò›, ‹eu›, ‹eû›, ‹i-› + будь-як голосен, ‹y-› + будь-як голосен.
Тверди голосни дають тверди приголосни, мяки голосни дають мяки приголосни.
Приголосни /t͡ʃ/, /ʒ/, /ʃ/ имемо за "мяки" противки приголосен: /k/, /ɣ/, /x/, тякло, рівно ги /c/ є мягок противок /t/, /ɟ/ є мягок противок /d/, /ɲ/ мягок противок /n/, /ʎ/ мягок противок /l/, /ɕ/ мягок противок /s/, /ʑ/ мягок противок /z/.
Деяки приклади:

‹c› = /k/:
‹cazati› /kɑˈzɑtɪ/ "казати"
‹coli› /koˈlɪ/ "коли"
‹cògen› /ˈkɒʒən/ "кожен"
‹cuidati› /kɘ̞ˈdɑtɪ/ "кидати"
‹cõpati› /kʊˈpɑtɪ/ "купати"
‹couriti› /kuˈrɪtɪ/ "курити"
‹cœuny› /kyɲ/ "кінь";

‹c› = /t͡ʃ/:
‹cepéga› /t͡ʃɛˈpi͡eɣɑ/ "чепіга"
‹cèsty› /t͡ʃæstʲ/ "честь"
‹peceiny› /ˈpɛt͡ʃe͡inʲ/ "печінь"
‹móucéti› /mo͡u̯ˈt͡ʃatɪ/ "мовчати"
‹citati› /t͡ʃɪˈtɑtɪ/ "читати"
‹ceasto› /ˈt͡ʃasto/ "часто"
‹ceolo› /t͡ʃoˈlo/ "чоло"
‹ceuti› /ˈt͡ʃutɪ/ "чути"
‹ceûp› /t͡ʃyp/ "чіп";

‹c› = /t͡ɕ/:
перед ‹é› в корени та на кінцї слова:
‹céna› /t͡ɕi͡eˈnɑ/ "ціна"
‹rõcé› /rʊˈt͡ɕi͡e/ "руці"
по ‹i›:
‹pxenica› /pʃɛˈnɪt͡ɕa/ "пшениця".

Те саме є й з проком приголосен. На пр., ‹o› є тверд голосен, то ‹g› перед йим є /ɣ/: ‹gomonéti› /ɣomoˈni͡etɪ/ "гомоніти"; ‹e› є мягок голосен, то ‹g› перед йим є /ʒ/: ‹gebonéti› /ʒɛboˈni͡etɪ/ "жебоніти".

‹a› є тверд голосен, то ‹x› перед йим є /x/: ‹xapati› /xɑˈpɑtɪ/ "хапати"; ‹i› є мягок голосен, то ‹x› перед йим є /ʃ/: ‹xibati› /ʃɪˈbɑtɪ/ "шибати".

Инши приголосни:
‹s› перед твердом голосном:
‹saditi› /sɑˈdɪtɪ/ "садити"
‹s› перед мяком голосном:
‹seadõ› /ˈɕadʊ/ "сяду"
‹t› перед твердом голосном:
‹stoucati› /stuˈkɑtɪ/ "стукати"
‹t› перед мяком голосном:
‹teucati› /ˈcukɑtɪ/ "тюкати"
‹l› перед твердом голосном:
‹lõca› /ˈlʊkɑ/ "лука"
‹leud› /ʎud/ "люд".

Зубни приголосни: ‹d, s, t, z› перед ‹i› чи ‹y› + голосен читаємо, тякло: /d͡ʒ, ʃ, t͡ʃ, ʒ/; на пр.:
‹saditi› /sɑˈdɪtɪ/ → ‹sadiõ› /sɑˈd͡ʒʊ/ "саджу"
‹pisati› /pɪˈsɑtɪ/ "писати" → ‹pisieity› /ˈpɪʃe(tʲ)/ "пише(ть)"
‹crõtiti› /krʊˈtɪtɪ/ "крутити" → ‹crõtya› /ˈkrʊt͡ʃa/ "круча"
‹gruizti› /ˈɣrɤztɪ/ "гризти" → ‹gruizya› /ˈɣrɤʒɑ/ "грижа".
По говірках ти сами сполуки можуть бути, тякло: /dʲ/, /sʲ/, /tʲ/, /zʲ/, на пр.: ‹xodiõ› — й /ˈxod͡ʒʊ/ "ходжу" й /ˈxodʲʊ/ "ходю", ‹nosiõ› — й /ˈnoʃʊ/ "ношу" й /ˈnosʲʊ/ "носю", ‹crõtiõ› — й /krʊˈt͡ʃʊ/ "кручу" й /krʊˈtʲʊ/ "крутю", ‹voziõ› й /ˈwoʒʊ/ "вожу" й /ˈwozʲʊ/ "возю". Кирилиця не дає писати різновимови "вожу" та "возю" в один чин, але або лише ‹вожу›, або лише ‹возю›; латиниця дає гобї вимови писати в один чин: ‹voziõ›.

Прошу яти на вїдомї вже ( = оже "що, that, daß) моя правопись лїчить більше голосен проти йих кількости в чиннім стоялї ("стандарті"), то би проти шести голосен /a, ɛ, ɪ, i, o, u/ чинного стояла, я лїчу голосни: /ɑ/, /ɛ/, /æ/, /ɪ/, /i ~ i͡e/, /o~ʷɔ/, /ɒ~ɔ/, /e͡i/, /e̯͡ɑ ~ ʲa/, /u/, /ʊ/, /ɘ̞, ɤ/, /ʏ ~ y, ʉ̯͡œ~u̯͡ɵ/, /i̯͡ʉ ~ ʲʉ/ — то би чотирнадцять голосен.
Проти чинного стояла, тло якого суть пізни говірки, ближчи до сходу, з меншою кількістю голосен — лише шість, моя правопись лїчить чотирнадцять голосен (не менше) на тлї говірок південно-західних та північних, при чім таких, де кількість голосен є найбільша. Иншами словами, кількість голосен є лїчено за тими говірками що розлучають найбільше голоснів. На пр., за чинним стоялом є то сам голосен /i/ в "рік" ("year"), "рік" (род. множ. до "ріка") та "рік" (l-participium perfecti до "ректи"), але в сих словах лїчу три різни голосни, тякло ("respectively"): ‹rœuc› з вимовами в різнах говірках: [ryk], [rʏk], [rʉk], [rɥ͡iʷk], [rʷi͡β̞k], [rʷɪk], [rʷɪ͡β̞k], [rʉ̯͡ɞk], [rʉ̯͡ɵk], [rʉ̯͡œk], [ru̯͡ok], [ru̯͡ɞk], [rʉ͡ɘk] тощо — "year" — весь різновид голосен писано через ‹œu›, ‹réc› з вимовами в різнах говірках: [ri͡e̯k], [ri͡e̯k], [ri͡ɘ̯k], [ri͡ɪk], [ri͡i̯k], [rɪ̯͡ek], [rɪ͡ɘ̯k] тощо — весь різновид голосен писано через ‹é›, ‹reûcl› з вимовами в різнах говірках: [ri̯͡ʉk], [ri̯͡ʏk], [rʲʉk], [rʲyk], [rʲʉ͡ik], [rʲʉ͡ɞk], [rʲʉ͡ɘk], [rʲʉ͡ɪk] — весь різновид голосен писано через ‹eû›.
Розлучено є мїж ‹i› /ɪ/ та ‹ui› /ɘ̞, ɤ/ (в чиннім стоялї кирилицею лише ‹и›):, на пр.: ‹viti› /ˈβ̞ɪtɪ/ "вити, to weave, twist" : ‹uiti› /ˈwɘ̞tɪ, ˈwɤtɪ/ "вити, to yowl, gowl", ‹tui› /tɘ̞, tɤ/ "ти, you" : ‹ti› /tɪ/ "ти = тобї, to you, for you".
Розлучено є мїж ‹o› /o ~ ʷɔ/ та ‹ò› /ɔ ~ ɒ/ (в чиннім стоялї кирилицею лише ‹о›): ‹rota› /ˈrota, ˈrʷɔtɑ/ "рота, клятва, присяга, vow, oath" : ‹ròta› /ˈrɒtɑ, ˈrɔ͡ɐ̯tɑ/ "рота (род. від "рот, mouth")", ‹moxnacyca› /moxˈnɑt͡ʃ.kɑ/ "мохначка = багатїйка" : ‹mòxnacyca› /mɔxˈnɑt͡ʃ.kɑ/ "мохначка = (бот.) вовнянка, Agaricus", ‹tô› /tʷɔ/ "то (demonstrative pronoun neutral)" : ‹to› /tɔ/ "1. то (в підряднї реченнї); той (demonstrative pronoun masculine, на пр. ‹to rœuc› /tɔryk/ "торік = той рік").
Розлучено є мїж ‹ou› /u/ та ‹õ› /ʊ/ (в чиннім стоялї кирилицею лише ‹у›): ‹louciti› /ˈlut͡ʃɪtɪ, luˈt͡ʃɪtɪ/ "лучити, = to aim at, to get into" : ‹lõciti› /ˈlʊt͡ʃɪtɪ, lʊˈt͡ʃɪtɪ/ "лучити, = to unite, to combine, to bind, to connect; (to divide, to separate)".

То є не "штучність", а продуманість й ориєнтація праві на всобливости руської фонологиї, а не на фонологию гиншої якої мови.
"Традиція" є сильне слово для йстоиї письма самої руської мови та для письма латиницею словянських мов. В разі руської мови, то від найраніших відомих писемних памяток суть то приклади старословянської традиції письма в руській мові, не руського письма. Для відсутніх у староболгарській мові дзвуків, присутніх у давньо-південно-західно-руській, окремих письмен чи взагалі якого способу їх передачі на письмі не було, тому їх у давньо-південно-західно-руській мові на письмі було довго невідбито нияко. Серед йих, на пр., дзвук /d͡ʒ/; не знала — в корени своїм староболгарська — кирилиця різниці між: /j ~ i̯/, /i/ ( → нині /ɪ/ в руській), /ji/ ( → нині /jɪ/ в руській), /ij/ ( → нині /ɪj/ у руській); на пр., не було різниці на письмі між: /ˈtajna/ та /tajina/ — обі писано: ‹таина›, не було різниці на письмі між: /trətʲji/ та /trətij/ — обі писано: ‹трьтии›; не було ни вкремих письмен ни будь-якого способу значити на письмі ладжени *o та *e, бо всього того староболгарська мова не зна. Поздіше були гинши "традиції", то би традиції ГИНШИХ МОВ письма в руській мові, на пр., "ярижка" — писання руських слів вятським письмом: весь инвентарь характерних руських голосних фонем /ʲi, i͡e/ ← *ē, /y, u̯͡œ/ ← *o, /e͡i, i/ ← *e перед *y, /i̯͡ʉ, ʲʉ/ ← *e перед *u, /ɪ/ ← *i, /ɘ̞, ɤ/ ← *ū втиснуто в вятські: ‹и› та ‹ы› (‹силь›, ‹готивка›, ‹лито› "summer", ‹бида› "trouble", ‹дим› "house", ‹паляныця›, ‹робыты›, ‹маты› "mother", ‹зыма› "winter" — словом дебилизація руської мови). Було таки місце й для латиниці в историї письма руської мови, та й тут таки, не своя традиція, а лядська.
Та й у самих инших словянських мовах, що пишуть латиницею, пильний погляд на їх способи передачі дзвуків прозрадить відсутність опертя на специфику фонологиї та морфологиї свойих мов. Ту й там, правописи тих мов (лядський, чеський, словацький) суть на хутку руч передїлки писем німецького чи йтальського. На пр., ‹l› бі сліпо взято в лядські значити т.зв. "мякий l" ино на підставі його характерної вимови в німецькій та йтальській. Але в нїмецькій та йтальській така вимова є основна чи невтральна вимова фонеми /l/, и фонологично він є рівен т.зв. "твердому l" в лядській та в проці словянських мов; у лядській же, та в проці словянських мов "мякий l" є вторинний похідний дзвук. Відси й позначення з ніг на голову в лядській: похідний вторинний дзвук "мякий l" там пишуть простим письмям ‹l›, а вснівний первинний дзвук "твердий l" модификованим складним письмям. ‹ł›. Письмена ‹ą›, ‹ę› бі сліпо взято з латинського скоропису, де сі письмена никда не знача носових голосних, а лише скорописну заміну сполуки ‹ae›. Сполуку ‹cz› було взято з романських мов, де вона, пізніше ставши: ‹ç› (‹c› з малим ‹z› під ним), значила не дзвук /t͡ʃ/, ги в лядській, а зміну первісного дзвука /k/, писаного ‹c›, на його "мякий" відповідник (/t͡s, t͡ɕ, θ, s/, залежачи від мови) перед непереднім голосним. Сполуку ‹sz› бі взято з давньонімецького письма, де вона значи просто дзвук /s/, коли просто ‹s› в такім ж оточенні (між голоснима) би значило дзвук [z]; поздіше з того ‹sz› стало ‹ß› (злиттє ‹ſ› — "довге s" + ‹ʒ› — "хвостате z [нім. geschwänztes z]"). Тою же непродуманістю а сліпою реакцією на чуджи мови, скоріше за все німецьку та йтальську, може лядське письмо "дякувати" зайво довжелезними словами з рабським позначеннєм "мякости" письмям ‹i›, доки, на ділі, "мякість" є перед передніми голосними фонемами в лядській мові вимова by default. На пр., у словацькій мові писане ‹ne› автоматично значить "мякість" /n/ перед ‹e›, а в лядській пишуть ‹nie›, ни би вони свою правопись не для свойого люду творили, а для чуджинців (те саме що й у разі апострофа нині в чиннім руськім письмі — би москвороти вкрайинці, боронь біг, не мовили ‹пять›, ‹вязати› на вятський шиб). Навпаки, "твердий" приголосний перед /ɛ/ є значно менше част у лядській, ніж "мякий" приголосний перед /ɛ/, и "твердий" приголосний перед /ɛ/ є наслідок вторинного /ɛ/ (передусім стягнення первісно дву голосних в один довгий *ē), а голосний /ɛ/ перед яким приголосни суть "мяки", є первісен, тому й "мяка" вимова приголосних перед ним є річ сама собою. То логичніше було би писати: ‹be, de, fe, me, ne, pie, te, re, se, ve, ze› місто ‹bie, dzie, fie, mie, nie, cie, rze, sie, wie, zie›, читаючи їх з "мякістю" приголосних, и навпаки, "тверду" вимову приголосних перед /ɛ/ писати через особливе позначеннє /ɛ/, на пр., через ‹ē›: ‹bē, dē, fē, mē, nē, pē, tē, rē, sē, vē, zē›, або й через ‹ę› (коли їм так кортіло злизати з инших мов; принаймні таке користаннє з ‹ę› було би де ближе первісного користання з його): ‹bę, dę, fę, mę, nę, pę, rę, sę, tę, vę, xę — для /xɛ/, zę›.
Сучасне чинне письмо руської мови зазнало кілько дрібних, по сути косметичних, правок, би чимось бути різним від вятського, крім уже згаданого апострофа — для вятськомовних, ище ‹ї› та ‹і›, хоча для руської фонологиї є сих письмен мало, не даючи розлучити: /ji/ проти /jɪ/, /ʲi/ проти /ʲɪ/ чи /ʲɘ/.