Я бим героя витязем не звав.

Сумнівно, бо тоді треба пояснити суфікс *-ENg-.

Тоді +

Ні, [zʲ ~ ʑ].

Тоді мушу допитатися у Вас, чому писати "витѧѕ", а не "витѧзь", якщо однаково кінцеве "дз" в українській мові не збереглось?

Бо знову таки, морфофонематична засада письма. Се слово тягне до тої же відміни, що й слова: стѡл, мир, дѣд, лис, кат, шум, бѡб тощо, а не до відміни слів на первісне -ь: мѡль, кѡсть, гѡсть, пѫть, семь, шесть, пѧть, пѧсть, тощо. Літера "ь" в написанні "витязь" є графічна формальність. Насправді, морфологічно є там етимологічно */ъ/ (прасл. коротке *u), а "ѕ" є на ділі "мяке" */g/, й "мяким" його чинить не "ь", а /ѧ/. Будь там первісно */ь/ (прасл. коротке *y), то було би: +витяж. Так само й у словах з "ць" на кінці чи на "-иця" – ми таким написанням мимоволі даємо першість в історичнім спадкоємстві вятській мові, бо пишучи додатково "ь" чи "я" після "ц" імплікуємо, що "тверда" вимова фонеми /ц/, як у вятській, є первісна, і що ми маємо додатково – вторинно – позначати її "мякість" на письмі. На ділі ж, і /ѕ/, і /ц/ суть "мякі" самі від себе; до річи, як і "сь" в займеннику "весь" є "мяке" */х/, а не */s/. Ми й не можемо твердо вісти, чи /ѕ/ в давніх говірках руських значило африкату [дзь], то в давньобовгарських говірках вона така була.

Ви пропонуєте, щоб написання "ц" автоматично читалось як "ць" в українських словах, вірно Вас зрозумів?

Абсолютно вірно'сте розуміли.

То ви за "палаць", "піця", "лицяр", "Цєзар", "акцьиз", "муцьин", "міцєлій"?

Не тямлю, як Ви, містячи в своїм питанні висновок про одне, приклади наводите в геть іншім напрямку. І чому наводите всі приклади виключно спосуди?

Тому й дав спосуди, що вони мене цікавлять.
Як ви пропонуєте розрізняти м'яке і тверде "ц"?

Гаразд, нехай запозичення... Та треба зважати, які саме. Кінець кінцем, не <Цезар> руською, а <Цісар(ь)> – тут <ц> значить "м'який" звук. То є ще дуже давнє запозичення. Щодо інших Ваших прикладів, вони суть значно пізніші, й крім того жаден не є пряме запозичення з мови джерела в руську. Щодо "твердого" <ц> в давніх запозиченнях та в питомих формах, напр. у <цар(ь)> є "тверда" вимова <ц> наслідок злиття {t͡ɕ} – "м'якої" вимови з {s} "твердого" → {t͡ɕs} → {t͡s}, що є скорочення внаслідок швидкої вимови ненаголошеного складу <цѣс-> часто мовленого титула <цѣсарь>; "тверда" вимова <ц> в займенника <це> є наслідок злиття "твердих" звуків {t} кореня t- в займенниках <то/те, той/тий, та> та {s} кореня s- в займенниках <се, сей/сий, си/ся>. Відповідно, латинкою форми займенників <це, цей> я пишу через <ts->, або <t’s->, де апостроф передає скорочення, випадіння голосного. Відповідь на питання, як передати "твердий" звук під <ц> в запозиченнях пізніх латинкою залежить від відповіди на питання, чи лишати такі запозичення, або глядіти по їх питомих відповідниках. З одного боку, запозичень, принаймні деяких, не уникнути, тож так чи так деякі доведеться писати. З другого, деякі запозичені форми надто виходять за рамки питомої фонології руської мови... Подекуди звукові елементи в формах запозичень можна ототожнити з відповідними в питомих формах; напр., у <міцелій> <-це-> відповідає <-це> в питомих формах ги: <сонце, серце> з "твердим" звуком під <ц>. Тому, за "найгірша" <-це-> в <міцелій> би не вадило. Оскільки <-це> в тих питомих словах я пишу через <-çe>, то так само би шло його писати й у слові <міцелій>. Що більше вадить у тім слові, є <мі->, оскільки в разі прямого запозичення в руську там слід би чекати <ми->. Те саме й про кінець форми, <-лій>...

Спасибі за хороший одвіт.
Я вже мав схожу бесіду про доречність заміни новотвору "піца". Перше я був проти пошуку вкраїнського слова замість італійського "піца", але мене переконали, що це слово руйнує руську фонологію (руською було б "пиця"), як і слова на взір принц, палац, матрац, шприц, абзац, лицар, бо українське "ц" зазвичай м'яке (крім звуконаслідувань та експресивних слів), і такі слова передусім нищать фонетику мови.
Ми ще довго бесідували про те, що робити з іменами власними (Герц, Моцарт). Вирішили, що тут "тверду" вимову вже не уникнути.

Не тільки в "звуконаслідуваннях та експресивних словах": <сонце, серце, слівце>...

Але не в кінці слів "-ц" або кінцевих "-ца".

Пригадую, знайомий киянин ще дражнив нас словами францюз, звав мене Францьом, і казав що це повний абзаць. Говорив, що викличе спець-наз, і введе нам шприць. Не подумайте, то був добрий чоловік. Гарні часи були тоді.

Я ще сварися, що і француз, і шприц, і абзац, і спецназ усе це російські слова (спецназ узагалі чистий совок). Ех пригадав.

Щодо власних імен, для замислення нагадаю картину в інших мовах. У тих мовах, що пишуть латинкою з прадавньою традицією, з одної в іншу просто переписують форму з мови джерела. "Цікавіша" є їх вимова, й вона є дуже розмаїта й неоднозначна: найчастіше такі написання читають так, ніби то була питома форма, напр., <z> в <Mozart> в англ. чи фран. читають як [z] відповідно до звичайного читання by default тої літери в тих мовах. В італійській те прізвище читають з [t͡s~d͡z] й не через більшу "сумлінність" італійців щодо вимови за оригіналом, а просто тому, що волею випадку там <z> також значить звук [t͡s]. Коли вдаватися в деталі (а вони, говорячи про вимову, звукову реалізацію суть важливі), то читання одного тільки <z> в <Mozart> є не останнє питання... Навіть таке, ніби само собою зрозуміле читання <t> в тім прізвищі може бути неоднозначне в інших латинописних мовах: у фран. дехто його може взагалі ге мовити, згідно з правилами його нечитання в інших питомих словах, або навпаки на кінці може в вимові бути додатково додано надкороткий голосний [ə~ᵊ]; так само в англ., там нині часто /t/ на кінці реалізують рядом різних звуків, напр. [ʔ], або "змазаною" "шепелявою" вимовою щось ближче до {s}. Те саме й про ніби сам собою зрозумілий <о>... Також вимова в таких мовах залежить і від рівня освіченості індивідуума... Коли уявно примірити ту ситуацію в усім єї розмаї та тонкощах на руську мову, себто пишучи латинкою, й пишучи чуджі ймена за оригіналом, то й у руській цілком можна було би чекати подібного "різночитання"...

<Але не в кінці слів "-ц" або кінцевих "-ца".>

?

Що немає в українській мові слів, які б закінчувалися на тверде "ц" або на тверде "ца" (крім всяких "клац").

Багато б я віддав, щоб англічани записали ім'я Вінтін латинкою як Vwntwn і намагалися прочитати за правилами своєї мови :)

Вікінг є вже анахронізм. Навіть коли се слово й набуло іншого значення, й емоційно зафарбленого в нову добу, первісне значення й таке (емоц. зафарблене нове) не конфліктують між собою, бо контексти, в яких витязь в однім значенні й витязь у другім будуть із різних діб, тем і взагалі всього. Яке перекручення?

Дурня буває в коня. Ви читать умієте?

ВИ́ТЯЗЬ
псл. *vitędzь;
запозичення з германських мов;

ВИ́ТЯЗЬ я, ч., поет.
Хоробрий воїн, герой, богатир.
перен. Людина, яка відзначається небуденними, героїчними ділами.

ВІ́КІНГ а, ч.
Морський воїн давньої Скандинавії. Приклади
ВІКІНГИ
Етимологія: старосканд.
Учасники морських походів скандинавів у кінці 8 - середині 11 ст. У Київській Русі їх називали ще варягами, у західній Європі - норманами.
Стародавні скандинавські національні герої.

Та, лише одне ввійшло до мови за спільнослов'янських часів (до 6 ст.), а друге через московську вже за сучасної доби.

<Та, лише одне ввійшло до мови за спільнослов'янських часів (до 6 ст.), а друге через московську вже за сучасної доби.>

Cyto tô pisiete?! 😮 🤦

<ВИ́ТЯЗЬ
псл. *vitędzь;
запозичення з германських мов>

Ni.

Перше слово — псл. *vitędzь; друге — "вікінг".

Цyто тô писиете?! 😮 🤦