нодський (←*инъдьскъи)

Єлисіє, чому ж ви нехтуєте питанням?
Слово О Полку Ігоревім є перлиною української літератури, одним з головних творінь української культури, квіткою на полі, тим, чим варто гордитися кожному українцю, що такі твори колись були, і ми є частиною історії, що її часть описана у тій книзі, це вершина нашої літератури давніх часів (якщо це звісно не фальшивка!), не можна так просто нехтувати нею.
З чого Ви узяли, що наголос падає на їр, а не на [и], та й якби падав на їр наголос, чи не мало бути тогді Инъдикиɪа –> (И)но́дикия –> (И)но́диччина, з буквою [и] всередині слова?

В памѧтках є і твар "інодьскъи" – фонетизуючий запис ѡд етимологічно і морфофонематично правільного "інъдьскъи", і твар "інъдікіа" (індє за "і" можє бѫті "и" – то є в друс. тє самє).

Твар "індікіа" є творєно ѡд основъі грьчского прикметника ινδικός – ινδικ- + грьчскъи чєпень -ια/-εια значіті зємліѫ (сіи жє чєпень спосѫджєно і в латінѫ: -ia: Angl-ia, Franc-ia, German-ia, Ruthen-ia, Rossia/Ρωσ-ία, Arab-ia, Æthiop-ia, Αιθιοπ-ία). В русскѡи то є чуджіи чєпень.
А твар "інъдьскъи", хоча і ѡн є із грьчскої, та ѡд чістого корєнє ινδ- в словѣ Ινδός "Інд(ус)", іаке в друс. бѣ стало "інъдъ" (в друс. пьрвѣсно нє могло бѫті "нд", тому дѣто "ъ" меджь їма), ѡдкъі пак прикметник: інъд-+-ьск-ъ-и = інъдьскъи.

Чому інъдьскъи → [нодський]?

Тут є рѣчь нє в наголосѣ на "и́~і́" чі на "ъ́", а в "законѣ Гавліка", за іакъім голоснї ъ, ь бѫлі "слабї~нѣмї" та "сільнї~пълнї". Знаті, котръи ъ/ь є іакъи, бѣ тако:
лѣчімо ѡд кѡнца слова: пьрвъи ъ/ь ѡд кѡнца є слаб/нѣм, другъи ѡд кѡнца є пълн, трьтіи ѡд кѡнца є нѣм, чєтвьртъи ѡд кѡнца є пълн, і тако далѣіє – словъм, ліхъи (непарний) ъ/ь ѡд кѡнца є нѣмъи/слабъи, а четнъи (парний) ъ/ь ѡд кѡнца є пълнъи.
Тому, на пр.:
жь|нь|цъ да → {ж|не|ц} ({ц} – "мѧко"!), съ|нь|мъ да → {с~з|не|м}, а ужє жь|нь|ца да → {же|н|ца} ({-нца} = [-ньця]), ліхъи бо "ь" є тут по "н", а съ|нь|му да → {со|н(ь)|му}.

Тому, і|нъ|дь|скъи дасть → {і|но|д|скъи}. В -ъи нє лѣчімо ъ, бо то є {-ий}, тому лѣчімо ѡд "ь" по "д": *и|нъ|дь- – в "дь" є "ь" ліх – тому нѣм, в "нъ" є "ъ" чєтьн, тому пълн. І того, *і|нъ|дь → {і|но|дь}+{скъи} → {інодський~нодський}. А ѡдтъі і: *і|нъ|дь|щіна → {нодщина}; *і → {0} гі в: *ігра {0гра}, *імѧ → {0мйа~0мня...}, *Іліа → {Лля} і т.д.

Дякую щиро за відповідь. Трохи сумно, що слово так сильно відійшло від того, яким було у часи літописця, і що вернувшись на вісім сотень років назад, ми би (нинішні українці) їхньої мови не зрозуміли (або би розуміли, але зле, почували би себе русинами у Словаччині чи болгарами у Росії) :(

Коли писати морфофонематично: інъдщіна, то сильного "відходу" від первісної форми й не помітно. Ми же й так не знаємо достеменно вимову (ба, різні вимови в різних країх Руси) в Середнї Віки на Руси. Он, в ісландській, з дрібними виятки, пишуть так само, як і тисячу років тому, але вимова нині є тяжко така сама, зате враження справляє ніби в їх є мова захована чи не в первостані. :)

Фінською Росія називається Venäjä, латиською Krievija; фарсі Польща зветься Lahestan/Lehestan; українська назва Німеччина є дуже дивакувата для німців. Це все теж неправильно і навіщо?