Та́лья — Італія (Словник Грінченка)
https://r2u.org.ua/s?wиталия&scope=all&dicts=12&highlight=on
Цитую товариша: слово давнє, на що вказує пропавша "і" на початку слова, цей процес є тим же, як давнє "ігра" перетворилася на "гра", "ігла" перетворилося на "гла" та "голка", а давнє "імати" на "мати". Ще в допольську пору.
А ще спрощення "лія" до "лья" або "лля", це той самий процес, що й перетворення давнього "ролйа" в "рілля", давнього "Наталия" в "Наталя", давнього "знаніє" в "знаннє", "знання".
Я б, може, дав + правописові з одним "л". Я розумію хід Вашої думки, та не бачу потреби в довгій вимові приголосного в чужому слові. А до того ж, у нас є й свої слова, що в їх немає подовженого приголосного на місці давнішої сполуки приголосний + "и" перед голосним: "свиня", "попадя".
Дав і такий варіянт вимови.
"Свиня", та "попадя" це зовсїм різні слова. В нас є три питомих способи творення назвишч краю:
1. наросток -шчина: Тальшчина
2. відкидання наростків: Таль
3. за допомогою подвоєння попереднього звуку (або опострохва) та -я: Талля
(Шче є лише частково український спосіб – одаптацья грецького -ія: Талья
"Таля" бути не може, адже дві букви = пристосування до українського звукотвору, а не первинне слово, тож правило про відкидання подвоєних букв тут не має товку.
Є вірно товкувати черпана джерела. Грінченко дає твари: <Та́лія> та <Та́лья> звертаючи до Желехівського. Желехівський же дає твари: <Та́лїя> та <Та́ля>; твара з <ь> — <Та́лья> в його не'ма. Писання <Та́лія> в Грінченка тякне писанню <Та́лїя> в Желехівського. Джерело Грінченкови статтє є слівник Желехівського, то вум є звернути на Желехівського в первім рядови, а не на Грінченка, а пак на Грінченка¹. И є вісти вже Желехівський писа твари зо слідом *суголосен + -i- *голосен без довготи суголосна, тякло до вимови південно-западних говірок (инколи даючи поруч твари з двома суголоснома, з правила за тваром з одином суголосном). Тому, де в Желехівського є писано <-нє, -тє, -лє, -сє, -дє, ...> чи <-ня, -тя, -ля, -ся, -дя, ...>, то в виданнях инших зятелий йим тякнуть писання з двома суголоснома: <-ння, -ття, -лля, -сся, -ддя, ...>. То писаному <Та́ля> в Желехівського би тякло писання <Та́лля> за чинним станом. У Желехівського є твар <Та́ля>, хоча й вонське слово, ладжено до *"суголосен + -i- + голосен" питомих слів (та й инших вонських/черпаних слів, ге вто: *Natal-i-a, *Il-i-a → <Наталя~*Наталля, Іля~Ілля~Иля~Илля~Лля~Ля>). Оже в Грінченка є сустійно писано слід *"суголосен + -i- + голосен" з двома суголоснома в иншах словах, то писання <Та́лья> є в його скоріше рімдільно; поне дуже тяжко є мнити живу питому вимову /lʲja/ в будь яці руські говірці.
Тирває ле питання, за рівно питомих вимов з довготою суголосна — /-lʲːa/, без довготи — /-lʲa/, та з /ɪ/ — /-lɪja/, котрий твар є писати: <Талля> або <Таля> або <Талия>? Крім сих, ниде не чезну й твари з голосном на початку — /ɪ-/, та з його короткою міною — /j-/, а ще з [ɦ] (Онишкевич І, 170: Гита́лія), того зяблячи дванадцять(!) писань кирилицею: <Италия>, <Италля>, <Италя>, <Йталия>, <Йталля>, <Йталя>, <Гиталия>, <Гиталля>, <Гиталя>, <Талия>, <Талля>, <Таля> — кожне питоми вимови.
___
¹ — У змінці під словом и того не'ма; на то мість, волею ліни є дано бите порожнє дзвино на неперечитане сумнівне видання "r2u".
1) Початкове ненаголошене "и" мало б було одпасти, якби назвище того краю було б перейнято до давньоруської мови.
2) Я подав мнякого знака в дужках, бо того вимагає врядовий правопис. Насправді ця буква тут зайва, бо там годиться вимовлять не мнякого, а середнього "л".
Та́лья — Італія (Словник Грінченка)
https://r2u.org.ua/s?wиталия&scope=all&dicts=12&highlight=on
Цитую товариша: слово давнє, на що вказує пропавша "і" на початку слова, цей процес є тим же, як давнє "ігра" перетворилася на "гра", "ігла" перетворилося на "гла" та "голка", а давнє "імати" на "мати". Ще в допольську пору.
А ще спрощення "лія" до "лья" або "лля", це той самий процес, що й перетворення давнього "ролйа" в "рілля", давнього "Наталия" в "Наталя", давнього "знаніє" в "знаннє", "знання".
1) Твердження «"і" пропало» є вкрай необачне. Фонологічно воно в відповідних словах як було так і є. Те, що його в таких словах не вимовляємо є пов'язано з фонотактикою, зокрема: наголосом (його відсутністю на *і), характером приголосного після його (в т.ч. їх кількістю), та звуком на кінці попереднього слова (голосного чи приголосного). Те, що фонологічно *і там усе є, підтверджує його наявність у тих самих словах по говірках та в дериватах (у т.ч. в літературних формах), напр.: <гра : іграшка, і́гри, і́гор>, <голка : гла : єгла : игла : їгла~йигла>, <мати : имати : ємати : їмати~йимати; ймити : їмити~йимити>, <скра ~ іскра : єскра : їскра~йискра ~ искра ~ гискра : і́скор, і́скри ...>. І неправда є що зникнення – не фонологічне, а тільки факультативне, позиційне (!) *і тягне до долядської доби. Як раз навпаки в західнослов'янських мовах є зникнення *і фонологічне й значно давніше ніж у руській.
2) Нема жадного «до "лья"». Руська мова знає тут тільки рефлекси з гемінацією/подовженням приголосного з пом'якшенням (крім губних та частково */r/ та при скупченнях) та без подовження/гемінації; рефлекса приголосний + /j/ + голосний руська мова не знає в жадній говірці абсолютно.
Нічого нового, у Італії наголос ніколи не падає на першу "і", це не грА, але Ігор, ітАлія ніде не матиме форми, щоб наголос падав на голову.
Зате після голосного на кінці попереднього слова там може (й скоріше за все буде) бути редукований рефлекс *і-: [j].
І багато знаєте неросійськомовних мовців, які кажуть "ігра"?
Яке має значення кількість мовців? Є значить є. Я не лічив ім, ни Ви. Чистий монолінгв руської нині взагалі є явище дуже рідкісне. То до якої статистики тут узагалі можна апелювати? І взагалі, навіть коли б не було геть жадного мовця, монолінгва(!), який мовить голосний (голосний!, а не саме "і", бо там можуть бути різні рефлекси під тим <і>) в слові <igra>, то його формальну присутність там сугерує його безперечна вимова в інших формах, а уніфікація за морфофонематичною засадою наказує писати <і-> всюди. А коли вже його пишемо в таких випадках, то логічно є його писати й там, де він є етимологічно, хоча не виявляється в вимові.
За Вашою логікою, маємо писати не "мох" а "імох", бо та голосівка з'являється в формі "імхом"? І не "жнець", а "женець", бо кажемо "женцем"?
Писати букву, яка не значить ніякий звук просто тому, що нащі пращури там мали звук, це вже якесь чудо дивне. Давайте тоді й "ъ" після кожної шелестівки писати як було в давнину, теж значило звук, який колись русичі вимовляли.
Я проти мати зайві букви, які не значать звуків, бо це просто нелогічно. Будь-хто буде проти, хто за лаконічність.
Ни. В *muxos, мъхъ /ɪ/ стало тільки пізніше, й тільки в непрямих відмінціх коли *u (*ъ) стає слабим і випадає. Первісно /ɪ/ там никда не було, й виник там як протеза, вторинна.
Аргумент зо женцем узагалі не витримує жадної критики. Є т.зв. Гавликів закон.
Збереження на письмі певної літери є мотивовано не тим, що пращури говорили, відношенням між формами всередині парадигми. У давнину не писали <ъ> по кожній приголосці, не вигадуйте.
Ну Ви ж зрозуміли для чого ці прикладу були хоч? Я щиро не розумію, Ви знущаєтеся, чи щиро не розумієте.
Українці не вимовляють "ігра", ні по голосівці, ні по шелестівці. Хіба що ті, хто суржиком розмовляють, але в них і "харашо" можна почути. Українською буде "гра" без всякого ікання на початку слова в називному відмінку однини.
Не розумію, або вони були не до річи. Я вам кажу що річ не є в тім, чи мовлять голосний на початку в igra, а в тім, що той голосний є в інших тваріх усередині парадигми, і що він там є в первіснім тварі – два аргументи. У слові ж *muxos, мъхъ *i первісно не було, він виник вторинно як протеза, й тому його відсутність у вимові значить те, що його там і нема. Але в слові igra є *i від початку, й його відсутність у вимові НЕ значить що його там нема. Інша річ була би, коли б той голосний зник узагалі в усіх тваріх.
Italïa ← ital- + -ïa; pro -ïa vidyi tou: 
сербія, pwd: Serbïa.
Uimóuva: /ɪˈtɑʎːɐ, jˈtɑʎːɐ; ɪˈtɑlɪjɐ, jˈtɑlɪjɐ/.
Це ж і є той самий Рим, просто пізніший.
Від праслов'янського Rimъ — https://en.wiktionary.org/wiki/Reconstruction:Proto-Slavic/Rimъ
Це ж і є той самий Рим, просто пізніший.
Від праслов'янського Rimъ — https://en.wiktionary.org/wiki/Reconstruction:Proto-Slavic/Rimъ
Це ж і є той самий Рим, просто пізніший.
Від праслов'янського Rimъ — https://en.wiktionary.org/wiki/Reconstruction:Proto-Slavic/Rimъ
З префіксом "па-" який може означати наслідок, прямість від чогось.
Cœmou?
Bõdy yaca crayina ci derzyaua nuiné e ne ta sama cyto dauno. To do cogynoyui imemo dati <pa->? Parousy, Paberlin, Paẽghelscina, Palẽdscina...
Розумно. Як Ви пропонуєте розрізняти Рим давній і Італію сьогоднішню?
Esmi proti rwzniti. "Італія" = Italscina.
Боже святий, перший раз вижу людину, яка відповідає до Єлисія його власною мовою! Очевидно, у добродія Єлисія є свої прибічники. Я безперечно недооцінював вплив цього мужа.
Про що сте? Я геть не розумію, що там пише.
Nicy?
Он воно як, а я і так читав і сяк читав, і вже наче й розуміти почав, думаю, для чого добродію Єлисію вкотре правила змінювати, чи це якийсь особливий "русинський" говір абощо. А он як.
Халепа.
ІТАЛІЯ. ІТАЛІЙЦІ. Походження етимологія назви Італія. Сучасна наука виводить назву «від лат. Italia. Слово було запозичено через грецьку мову від оскського слова Víteliú, що означає «земля молодого теляти». Древньогрецький історик Діонісій Галікарнаський розповідає легенду про те, що Італію було названо на честь Італа» (Вікіпедія).
Незалежний етноісторик народів Європи Василь Хитрук на початку 21 століття розповідає зовсім іншу «легенду» походження слова. Що лат. Italia не було ні від кого не запозичене, ні від греків, ні латинів, ні від осксів, ні від «молодих телят»... Історія цієї «легенди» така: Італи раніше не жили на Пірінеях, а як всі цивілізовані європейські народи білої раси яфетидів-європеоідів, відбрунькувались від «Колиски Народів» - Гіперборії – Др. України. І назва їх етноніма була майже однаковою з назвою місцевих народів-автохтонів Причорномор'я: Сіта-уканти, Сіта-укени, Сітали.
Як бачимо і чуємо всі ці пагінації одного і того ж народу з династії Сіти Богині Правого Серця на такі імена: Сіта, Сія, Діва, Кумарі, Артемеда Тавропола, Венера Тавропола і ін.. Пагінації Сіта-Ук-Антів і Сіта-Укенів –«Антів і Уків Сіти» залишились на своїй рідній землі Гіперборії. А пагінація Сіталів, за древнім орійським законом що300-річних переселень, мігрувала на Пірінейський півострів і поселились там, утворивши спочатку державу з назвою Сіталія-Етрурія (Гетрурія), а потім і Романську імперію.
І тільки порівняно недавно, кілька століть тому, сітали-італи повернулись до своєї праназви. Правда, за кілька тисячоліть історії десь поділась перша літера «С». Так із Сіталії постала нова назва: «Італія». А пагі-нація С-італів раптом стала нацією Італів. Таке буває. Пропоновані варіанти назви Італь-щина, Італі-йщина трохи штучні, бо не вписуються в ряд назв країн Європи: Іспан-ія, Британ-ія, Галл-ія.
Як на мене, то найліпша первісна назва – «Сітал-ія» як паралельна назва «Італ-ія». Приклади ми маємо: первісна назва країни галлів «Галлія» нині має паралельну назву «Франція». Зрештою, хто не полюбляє паралельних найменувань, назву Італія можна перейменувати на первісну і назвати Сіталія.
Може комусь подобається ототожнювати етимологію Італії з «молодим телям» - про земні смаки не сперечаються! А все таки, Принцип словотворення є один. А Принцип є незмінний. Він один на ввесь світ! Секрет словотворчого Принципу такай: найдревніші назви народів і країн виникли від імен Богів!
Сіта – це імя Богині Магалакшмі. Вона є Ладою Бога Рами, Інкарнації Шрі Вішну. Богиня Сіта народила двійню: Принців-Богів Лава і Куша. Лав був названий Аполлоном. Аполлон вважається Божественним Родом і Покровителем України як «Колиски Народів», а також усіх європейців, в тому числі й сіталів-італів.
Храми Аполлону стояли в кожному місті Європи, і звісно ж і в Ромі – столиці Італії. Тут є над чим помедитувати і самим італійцям-сіталійцям. Чи не так? А як гадаєте ви?..
goroh.pp.ua: волох
italscina ; italy
+
Перше – Италщина, а друге – Италь?
Так, але й там і там залежно від фонотактики може <і-> може бути й [∅], і [j]. І <l> там передбачає передусім [lʲ], тобто <ль>. У своїм правописі я не відбиваю <ь> на письмі, на підставі що на меджі кореня та суфікса є *ь сам собою ясен (переважна більшість суфіксів, що на слух починаються на приголосний, коли не всі, його там етимологічно має), тому м'якість є там by default; а також на тій підставі, що по говірках існує варіативність рефлексації: з м'якістю й без єї, конкретно в разі *ly (ль) навіть з лабіалізацією, або навпаки з крайньою палаталізацією: {ˈbylʲʃɛ ~ ˈbylʃɛ ~ ˈbyʎʃɛ ~ ˈbyjʃɛ ~ ˈbyɫʃɛ ~ ˈbywʃɛ}, {ˈkylʲkɔ ~ ˈkylkɔ ~ ˈkyʎkɔ ~ ˈkyɫkɔ ~ ˈkywkɔ} й под.; такі форми є відбито й у пам'ятках, без <ь> напр.: <булше>, <колко> тощо.
Дозвольте поінтересуватися, Ви вживаєте "без єї" просто заради різноманіття, чи твердо стоїте проти вживання "без неї"?
1) <н> в <без неї> є вторинне, первісно його там не було. Первісне воно є з прийменники <в> "in", <з> "with", <з> "down from, down off" бо походять вони від праформ з *n. В інших прийменниціх воно було поширено за аналогією.
2) Говірки й нині знають твари без <н>.
Ви відповіли не на те питання. Я питаюся, чи Ви свідомо цураєтеся слова "неї", чи за те, щоб казати і так, і опак?
Відповів ем на питання своїми аргументи. І що значить "цураєтеся"? Я просто волю твар первісний, і фонологічно мотивований. І він дає різнити напр.: <ou yix> "в їх ~ у їх" – у кого?, <u nix> "в них ~ у них" – всередині кого?. Так само: <ou yoho> "at his (place)" : <u nœho> "in him" тощо.
Он воно як. Зручно, не буду сперечатися.
—
Некрасиво, не скрізь доречно тулити суфікс -щин(а)
Інколи для милозвучности треба залишати -ія:
Італія, Сирія, Грузія
Про Італію згоден, бо їх самоназву Italia можна залишити.
Але про грузію не згоден, треба їх державу називати картвелщина або сакартвело.
Італійщина?
"Некрасиво..."
Суб'єктивно.
+