Від руського /(г)елин/ "грек" зі грецького Ἕλλην /геллен/ "грек".
(див. https://www.etymonline.com/search?q=hellenic , https://en.wiktionary.org/wiki/Hellenic )
+
Щойно довідався від історика, що "єлини" звали греків ще в руські часи, тому підтримую.
Я маю "-ин" за суфікс (як у словах "русин", "болгарин", "татарин" тощо), тож має буть "гільщина", а не "гелинщина".
Колишнє ягельське "Peking" замінили на "Beijing", литовською Грузію все частіше називають не "Gruzija", а "Sakartvelas", норвезькою "Grekenland" поступилось місцем назвищу "Hellas"... Отаке вам "неоязичиє".
Ага, рівняймося на певні народи, що бездумно позбавляються своїх историчних назвищ инших країн.
Це не свої історичні назвища, а історичні назвища од третіх народів. І роблять вони це не бездумно, а навпаки – свідомо.
"Це не свої історичні назвища, а історичні назвища од третіх народів."
Я мінив, що це ті назвища, якими гисторично послуговувалися ці народи, адаптувавши їх під свою мову.
"Це не свої історичні назвища, а історичні назвища од третіх народів. І роблять вони це не бездумно, а навпаки - свідомо."
Свідомо... Особливо "Сакартвело"...Так по-литовськи гучить...
Звідки Ви можете знать, які слова добре гучать литовською? Як на мене, Ви тільки злостуєте через свої вподоби, що не мають чисто мовознавчого ґрунту. А як розмова пішла про вподоби, то й розмовлять далі нема за що.
Ну, звісно ж, треба знати литовську, щоби мати змогу побачити, що це тупо перейняте з грузинської мови назвище.
Є сенс шукати питомих назв для чужих країн, а коли такої моги нема, то вигадувати щось є безглуздо (аби сподобатися комусь чи що?).
Я вже казав передніше, що це назвище перейняли свідомо, а не тупо. Питоме назвище, що Ви за його кажете – це назвище, що наші прабатьки дали якійсь країні чи народові або ж назвище, що ми взяли од того народу. Більше мені сказать про це нема чого, а товкти воду в ступі я не хочу.
"назвище, що ми взяли од того народу."
Дня нас воно однаково непитоме.
"Я вже казав передніше, що це назвище перейняли свідомо, а не тупо."
Свідомо глупо перейняли, оскільки ба й не приладнали як слід того слова до своєї мови, взяли грузинське слово - зробили з нього литовське.
Подібні переназивання майже ніколи не мають під собою мовних причин, тільки політичні.
Не "подібні", а "такі". Одповідать на самого дописа не буду. Не маю на те ні охоти ні потреби.
"Не "подібні", а "такі".
Перехід од прямого до непрямого значіння слова "подібний" тут зовсім ясний.
Тролюєте? То поцілуйте мене в сраку.
Bõdy-cotre slovo bõde emanïe, i bõdy-cotre bõde lixy za odinoiõ iz cẽstiy daunyuix grecyscuix plemên ci craywf. Deyacui móuvui zovõty po Ιόνια, deyacui po Ελλάς, inxyui po Γραικοί/Γραῖος — grecyscé plemeni u Epiré, Biotïé ta Atticé. Ne'ma gédna tla vidéti bui Ελλάς godilo dlya rousscui móuvui bwlxe neigy Γραικοί/Γραῖος. D.-rousscui pamẽtcui znaiõty obé slové, i trualo e ino imẽ wd Γραικοί/Γραῖος, ne wd Ελλάς. Ba u rousscé imeity imẽ leudou wd Γραικοί i souto rousske zuõcoslwfïe — zu *y u coreni (a ne *e): *gryk-, na cyto cazie pd.-zx. tuar [ɣ̞ɪrˈkɘ̞ɲɐ], zu ménoiõ /ˈɣ̞ræk-/ pwd nagòlosomy u /ɣ̞ɪrˈk-/ zu *y nenagòlosyené. Nicy taca wd Ελλάς roussca ne znaieity.
У словах "ελλην" ("ellin" – "грек"), "Ελλάδα" ("Elladha" – "Греція"), "Ελλάς" ("Ellas" – "Греція" (урядове й давніше назвище)) спільна частина – "-ελλ-" ("-ell-"). Подвійний приголосний у чужій мові нам ні про що не каже. Його можна спокійнісінько спростить на звичайного. До того ж, у теперішній грецькій мові там теж вимовляють звичайного [l]. На руському мовному ґрунті перед "е" мав би був з'явиться присувний голосний. Я вибрав [j], що найбільше парується з голосним переднього ряду [ɛ]. Зрештою дістаємо "єлин" ("грек"), "їл(ь)ський" ("грецький") + "-ин(а)" = "Їл(ь)щина" ("є" в закритому складі дає "ї" – спасибі Олисієві за примітку). "Ь" у дужках – данина теперішньому правописові, хоч там годиться вимовлять не мнякий, а середній "л".
"Ь" у дужках - данина теперішньому правописові".
Чи траплолся Вам в українській незмосковщеній мові слово "данина" в такому значенні?
Щиро кажучи, не памнятаю, та перехід од прямого до непрямого значіння тут зовсім ясний.
<"Ь" у дужках - данина теперішньому правописові, хоч там годиться вимовлять не мнякий, а середній "л".>
Sméxyno.
То, може, вам ще й пальчика показать, щоб ви гучніше сміялись?
"Тверде л в українській мові майже завсіди вимовляється як „середнє“ (l). Це „середнє“ л особливо ясно чується перед е й и: лебідь, лихо... (lебідь, lихо...).
Таке ж „середнє л“ буває й на місці правописного ль перед твердими н с ц та приголосними ж ч ш щ, отож у таких словах, як сильний, пальцем, більший, більші, недбальство, пальчик, бувальщина тощо ль вимовляється достоту так, як і в словах пужално, істичилно тощо і так само однаковісінько в Гальченко, (прізвище від слова Галька) і Галченко (від галка), в Барильченко (від барильце) і Барилченко (від барилко) і т. ін." (Олекса Синявський. "Норми української літературної мови", https://uk.wikisource.org/wiki/Норми_української_літературної_мови/§_9._л_—_ль).
Tẽma "sèrêdenyu l" e nevédsca. Sõty zuõcui: [l], [l̠], [l̪], [ʎ], [ɫ], [ɭ] iz toho rodou — pro cotruy e móuva? Yé Sinyauscoho uisoco céniõ, ta glẽdui yoho i uicladui sõty nuiné starui ta suirui ta cẽsto netocynui.
Ui, slédomy za Sinyauscuimy, xuibno tóucouiete pro "tuerduy/mẽgcuy/sèrêdniuy l" iz pisyma, bõdy simy "tuerduy" e u <пужално>, a "mẽgcuy" u <більше>, u <пужално> bo ne'ma <ь>, docui u <пужално> tacui e *<ь> rwfno hi u <більше>. Wdsõtnwsty <ь> u <пужално> ta prisõtnwsty <ь> u <більше> e souta sõxylina ("conventio"). U daunyéixyax (sèrêdnyorousscax) pamẽtcax pisaxõ bez <ь> cẽsto i taca slova he <більше>, <сильний> tocyto bez <ь>.
Crwmy toho, inxyi crayi/gofwrcui znaiõty i uimóuvõ [w] na mésté *ly (*<ль>). A deyacui gofwrcui i heto: [ʎ, j] na mésté *ly. A isce bouaie i pritocmleinïe do sõsédnya prizuõca: *lyn- → [nː-].
U slovax na *-yscina, ci ouge e u cinnwm pisymé <ь> ci né, e *y. I *Hel-ysk-in-a dalo bui u rousscé ne +/ˈ(ɦ)ɛlʃt͡ʃɪnɑ ~ ˈ(ɦ)ɛlʲʃt͡ʃɪnɑ ~ ˈ(ɦ)ɛʎʃt͡ʃɪnɑ/, a /ˈ(ɦ~j)e͡ilʃt͡ʃɪnɑ ~ ˈ(ɦ~j)e͡ilʲʃt͡ʃɪnɑ ~ ˈ(ɦ~j)e͡iʎʃt͡ʃɪnɑ/ — *e pèrêd "slabomy" *y → /e͡i [eʲ, i]; /*elys → *ely → <eily> /jeʲlʲ ~ je͡ilʲ ~ jilʲ/, ne +/jɛlʲ/, *ezyos → *ezyu → <eizyu> /jeʲʒ ~ je͡iʒ ~ jiʒ/, ne +/jɛʒ/.
Ще з давніх давен наші предки називали греків греками. Ще з часів Руси Греччину називали Греки, а не Румом, Ромеєю, Еладою чи ще якось. Див. ПВЛ, давньоруські літописи.
Бо так можна далеко зайти:
Німеччина - Дойчляндщина
Фінляндія - Сумщина
Китай - Чжунгощина
тощо
Питання з середнім "л" я б розрулив так: я б і далі писав "ль" на середнє "л", коли воно на кінці складу, щоб розрізняти з твердим "л".
Нема в нас твердого "л". Отой твердий і є середній "л". А мнякий "л" однаковий з тальським "gl".
"Нема в нас твердого "л"."
Оце так так! Може, ще й довести можете?
Як це немає? А як ви вимовите "холм"? Воно не може перейти в середнє "л", бо мало перейти в нескладове "у", але коли не перейшло, то мовимо твердо.
Хоч ставте там "ь": "Хольм", хоч ні – вимова буде однакова. Того ж таки "ь" зайвий усюди після "л" перед твердими приголосними (див. § 9 на 
https://r2u.org.ua/guides/synyavsky/litery_i_zvuky та § 31 на https://r2u.org.ua/guides/synyavsky/zvukozminy). В українській мові є два "л": середній і дуже мнякий.
Я вам про Хому, а ви мені про Ярему. Як на місці *ьḷ у *хl̥mъ може постать середнє "л"?
《Я вам про Хому, а ви мені про Ярему. Як на місці *ьḷ у *хl̥mъ може постать середнє "л"?》
Там усе написано. Навчіться читать розуміючи.
Спасибі за джерела, але прошу навчіться писать розуміючи, бо я написав свого коментаря коли ви ще не додали джерел, та й то як додавали то поперевиправляли їх сто разів, що й не зрозумієш, що саме читать.
Пробачте за неясність.
"В українській мові є два "л": середній і дуже мнякий."
Безглуздя. Звісно, говірки є різні, але твердий Л, "середній Л" і м'який Л -- різні речі; перші 2 -- одна звучина.
До речі, чого Ви пишете И на початку, якщо Синявський писав, що треба І?
А ще щодо "назва"--"назвище": "прірва", але "урвище". Ви знаєте "прірвище"(не від "прірва") й "урва"?
"Пробачте за неясність."
Не біда.
"Нема в нас твердого "л". Отой твердий і є середній "л". А мнякий "л" однаковий з тальським "gl"."
Але в тій праці, що ви подали, писало, що тверде "л" "МАЙЖЕ завсіди" вимовляється як середнє "л". То в яких випадках воно не середнє, а тверде, як московське "л"? Чи в тому наприклад, що я подав вище?
Є Л. Із ним насправді все досить цікаво, бо в різних місцевостях воно може вимовлятися як звук по-різному. Є "середнє Л", найчастіше перед Е й И. І є "м'яке Л" -- інша звучина. І казати, що в нас "немає твердого Л" -- безглуздя
Яких ви хочете доказів? Там нема дуже мнякого "л" у мові-джерелі, то й в українській йому нема звідки взяться.
Ну, доказів, ніби в Укр. мові немає твердого Л (??!!!)
"В українській мові є два "л": середній і дуже мнякий."
Добродію Олексо, Ви часом не Остап?
Що за дурне питання? Ви часом не хильнули трохи? Як маєте сказать щось до діла, то кажіть, а як ні – то одчепіться.
Я здогадуюся, хто тут хильнув. Я про "Остапа несло". Бо Ви щось таке кажете, що й купи не держиться. Тобто "немає твердого Л"?!
Послухайте, як ця жіночка вимовляє "л" у словах "йшла", "колодязь" тощо: https://youtu.be/LAXomwuu9B8?si=_DTVXVNQSIor52ho. Це не московський твердий "л".
Не такі, як у московській мові, й гуки, що їх позначають буквами "в", "ж", "й", "л" (твердий і мнякий), мнякі "н" і "т", "ф", "ч", "ш", "щ".
Я вже давніше примічав вам, що ви не навчились живої народної мови од батьків, а замість її навчились сучмови в школі. Це ще не лихо, а лихо в тім, що ви не прислухаєтесь до живої мови й не переймаєте її, та ще й чіпляєтесь до мене, коли я вживаю українських мовних явищ замість сучмовних.
А як у нас вимовляється "ж"?
Коли вимовляють українські "ж" і "л", кінчик язика не підносять так високо й не закручують, як коли вимовлять згідні московські гуки, і тому вони трохи мнякші, ніж московські.
Спасибі.
[ʒ] і [ʐ] -- якісно різні звуки, в одному ряді твердості. Про Л добродій Єлисій уже вище писав. Про який Л ідеться, якщо казати про звук?
[l] - "середнє" "л"
[ʎ] - надм'яке "л" як у слові "любов"
Ясенне (алвеолярне) [l], Романе. Просто положення язика трохи відмінне. Не певен як саме. Можливо, в когось заясенне. Різниця між "звичайним" "л" та "середнім", можливо, також лежить у велярності. "Звичайне" "л" злегка веляризоване перед та між голосними, й сильно веляризоване в кінці складу. Лише моє розуміння, точного опису ніде не бачив.
Подібни до сего твари назвищ країн уживани суть ище в давньоруськїх письмїх.
Поясніть своє «-».
Їхня самоназва країни "Елада", для чого їх йменувати по другому?
У них було кілька назв. Ми отримали від латинської (за ЕСУМ-ом) слово "грек". Нині є багато мов, і слов'янських, і романських, котрі кличуть Греччину словом від лат. "graec-": ісп. Grecia, порт. Grécia, італ. Grecia, хорв. Grčka, серб. Грчка , чес. Řecko.
грек для нас є греком, а не якимось еладійцем
+
r2u.org.ua: греччина
Слово створене за традицією утворення назв країн на зразок Угорщина, Туреччина, Німеччина, Словаччина
Російсько-український академічний словник 1924–33рр. (А. Кримський, С. Єфремов) Вгору
Гре́ция – Гре́ччина
"грек для нас є греком, а не якимось еладійцем".
Кажіть за себе, а не за всіх.
Олексо, у народі кажуть грек на грека. Невже Ви будете йти наперекір мовній практиці більшості українців?
"Кажіть за себе, а не за всіх."
Знову відсебеньки
《Олексо, у народі кажуть грек на грека. Невже Ви будете йти наперекір мовній практиці?》
Це ж саме те, що ми робимо на Словотворі.
Чому ви хочете "каву" замінити "кохвієм", доводячи тим, що "так каже більшість", а корінь "грек", що знає більшість, чомусь не хочете залишити?
Wiktionary: https://en.wiktionary.org/wiki/Греччина
До речі, чи не правильно було б казати, що слова на взір Греччина утворено не від назви пожильця (грек) та суфікса -щина, а від прикметника (грецький) та суфікса -ина, з переходом сполуки "цьк" у "чч"? Знаю, і тим і тим способом утвориться "Греччина", але все ж хочеться наголосити на одній словотворчій моделі в назвах країн та загальних назвах на взір "городина".
Ну, етимологічно таке пояснення правильніше, але сьогодні -щина в мові сприймається як один суфікс. Як -ник та -ниця, на приклад, від -ьn-ikъ, -ьn-ica.
«від прикметника (грецький) та суфікса -ина»
Tac.
Спасибі за відповіді. А є якісь етимологічні праці, що висувають припущення, яке я навів?
"Ну, етимологічно таке пояснення правильніше, але сьогодні -щина в мові сприймається як один суфікс. Як -ник та -ниця, на приклад, від -ьn-ikъ, -ьn-ica."
Сприймається це як суфікс скоріше в словах на взір "спадщина", "шароварщина" і "байрактарщина", який і виходить з суфікса назв країн. Гадаю сприйняття суфікса -щина в цих країн - московське, а що в московській, як мені відомо, цієї моделі (прикметник + ина) немає взагалі. Тому правильно було б казати про втворення слів з суфіксом -щина тільки в таких словах як "спадщина" та "шароварщина", як на мене.
+++