Я даю вимову під кожним словом, у єдиний та найліпший спосіб, який може бути. Чи Ви будете знати, як то читати, чи ни, є то на Вас.

Але я не знаю, яка з вимов до якого говору належить – яка є наддніпрянською, яка є наддністрянською, яка є лемківською!

Якби Ви хоч би писали "Наддніпрянською:" то я б уже міг догадатися, а так то я вижу силу силенну вимов, а яка з них рідна саме для мене, а дідько те знає. :(

Гадаю, Вам поки стане вісти дані там вимови суть прави.

Переформулюйте Вашу думку зрозуміліше, будь ласка.

Гадаю, що Вам поки вистачить знати, що дані там вимови суть правильні (а не те, до яких говірок котра з них тягне).

Ну чудово, а якщо я схочу в бесіді вживати це слово?

Чи ви даєте слова сюди не для того, щоб їх вживали, а просто "для вигляду"?

То беріте яку з тих вимов и вперед.

XD Уявив собі, як павлоградець говорить "я сі пуд кіліжанку кави лапаю телє й котє", а хтось з Мукачова говорить "ходю по місту, бачу дівчата, джерелами впиваюцці".

Без чуджих слів німецьких, лядських, румунських, угорських суть говірки линські де ближчи до мови д.-руської. Ба, й памятки староруської доби, що синтакси, з усіх земель Руси являть пруги спільни з оними, що нині питими суть говіркам линським. И навпаки, пруги чинного стандарта литературного, снути в щири своїй на говірках від Середа ко Сходу, ближчи суть до чинного стандарта вятської мови. Гадаю, се на що тякне.

Без чуджих слів и говірки Сходу й Середу суть ближчи до давньоруської мови.

Не суть. Річ є не йно й гето не в словах, а в хованні різниці первісних фонем, первісної морфології та давньої/первісної синтакси. Бачите приклади, дані мною під bouti/buiti? Їх синтакса є й нині чи не така же ги в памятках д.-руських.

Розкажіть мені, знаю я вашу щиру українську мову, де польських слів ледь не більше, ніж рідних, а деякі села говорять чисто всі мадярською, і паспорти їхні вже мають.

До речі, де наголос?

Наголос – див.: Вимова.

Як ви навчилися так розмовляти? Тепер теж так хочу.

<Розкажіть мені, знаю я вашу щиру українську мову, де польських слів ледь не більше, ніж рідних, а деякі села говорять чисто всі мадярською>

Читайте мою змїнку више ще раз а пильно.

<Як ви навчилися так розмовляти? Тепер теж так хочу.>

Як "так"?

На цій сторінці часто помічаю масову заміну і на и (инший, сполучник 'И'), використання незвичайної (принаймні для мене) латинки української та унікальної лексики. Є деякі незрозумілі речі, як-от чому чуджий, а не чужий чи, не дай Бог, чуждий. Ці речі захопливі, тому я намагаюсь кілька останніх днів самостійно знайти бодай якусь літературу щодо цього. Незадоволений змосковщенням та іншими діями, яким піддалася українська мова.

У, то є так трохи на довго.
Мав бим Вам перше пояснити купу терминів. На пр.:
рефлекс та рефлексація (английською також звано "a continuant") — значить, який або яки в резултатї дзвук/дзвуки постав/постали на мїстцї прадавнього/прадавньих дзвука/дзвуків; на пр. давньий слїд *d + *j + голосний (включно "нїмий" голосний) дав у руській мовї ( = украйинській) дзвук /d͡ʒ/, на пр.: *sondiom дало ‹суджу› (давнїше: ‹ѫ› на мїстцї ‹у›) — то /d͡ʒ/ є рефлекс, або кажемо: /d͡ʒ/ є рефлексація давнього слїду d + *j + голосний (включно "нїмий" голосний). Первїсно в руській мовї всюди й по всїй землї d + *j + голосний (включно "нїмий" голосний) було /d͡ʒ/. Аж поздїше на декотрах землях розпорошено в різнах словах було /d͡ʒ/ заступлено дзвуком /ʒ/. То б'то й сучасне литературне/стандартне ‹межа›, ‹чужий› було первїсно /mɛˈd͡ʒa/, /t͡ʃuˈd͡ʒɘj/ — такі форми з /d͡ʒ/ є й нинї значно сустійнїше збережено в західних говорїх.
Замїтьте, кирилицю було складено перед усїм для давньоболгарськойи мови а не для руськойи чи гинших словянських мов, а про письмо руськойи мови кирилицю було заведено на підставах политично-религийних — мостом словянського ширення византськойи церковнойи традиційи, то би "православнойи" було Болгарське Царство, тому й кирилиця, а не тому що кирилиця найлїпше сидить ("fits to, годиться") передачї дзвуків руськойи мови. В кирилицї не було письмен ("літер") на передачу питимо ("властиво") руських дзвуків: /d͡ʒ/ (тому ми й не можемо в давнях памятках найти такі форми), сполук /ji/ та /jɪ/ — на пр., ‹стоитє› було гадати, чи то значить /ˈstojtɛ/ або /stojɪtɛ/ або /sto.itɛ/ (де лїпше вже сидить кирилиця вятській=росийській мовї; там нема сполуки /ji/, тому ‹стоите› там легко передає йих вимову /sto.ˈitʲɛ/), не було письмен передати рефлекси переголосів *e та *o.

Рефлексація одного давнього дзвука чи сполуки дзвуків може дати й більше ніж один дзвук (тому вище я писав: "дзвук або дзвуки"). На пр., як вище було згадано про поздїше заступленнє дзвука /d͡ʒ/ дзвуком [ʒ] в різнїх говорїх. До рїчи, теория сього поздїшого заступлення належить Ю. Шевельову, але О. Николаїв поздїше висунув дуже рупну ("цїкаву") теорию, що розподїл [d͡ʒ] та [ʒ] — обидва рефлекси на мїстї згаданойи сполуки *d + */j/ + голосний є дуже древньий у руській мовї від самого початку, й залежав од того, чи голосний кореня слова був первїсно довгий або короткий, при чім в одних говорїх довгий голосний дав [d͡ʒ] а короткий дав [ʒ], а в инших навпаки довгий дав [ʒ], а короткий дав [d͡ʒ]. У всякім разї, чи вїрна є перша чи друга теория, мможемо говорити про два рефлекса [d͡ʒ] та [ʒ] з *d + */j/ перед голосним.

Отак само різни рефлекси дав и переголос давнього *o по різних говорїх та говірках, у різнах словах та в різнах позиціях (на пр., наголошеній чи ненаголошеній).

Из виразів "переголос *o" та "переголос *е" я користаю там, де в литературї найдете вираз "ікавізм". Вираз "ікавізм" є кривий, оскільки передбачає, що такі *e та *o дали всюди в руській мовї дзвук [i]. А то є далеко від правди. Пр перше, в різнїх говорїх на йих мїстї суть инши різни дзвуки ніж [і]. По друге, поширеннє дзвука [i] на мїстї *o є явище дуже пізнє й иде з одних их наймолодших — (середньо-)східних — говорів, у резултатї дву факторів: a) мїшання там говорів переселенців из південнозахідних земель з переселенцями тудиж из північних земель, а в одних и других рефлекси переголосу згаданих *е та *о — грубо а коротко кажучи, в перших різни дзвуки типу /ʏ/ (слухати: en.m.wikipedia.org: Near-close near-front rounded vowel) чи /ʉ/ (слухати: en.m.wikipedia.org: Close central rounded vowel) чи дзвуків йим близьких, а в других різни дзвуки типу /u͡o/ чи /ʉ͡œ/, b) під ту добу вже поширення впливу й вятськойи мови на тих землях. До сих факторів може бути залїчено й той, що як писарі не мудрували (в добрім розумїннї слова) з передачею тих дзвуків на письмї, в кирилицї никда ("never") не було відповїднойи литери, й користати з тих литер, яки хай би трохи нагадували відповїдни дзвуки, на пр. ‹ю›, коли то були дзвуки [ʏ] та його похідни варйанти, хоча ‹ю› значить [ju], ‹у›, коли то був дзвук [ʉ], хоча ‹у› значить дзвук [u], ‹и› чи ‹і› чи ‹ѣ›, коли то був дзвук [y] та його похідні варйанти. А після запровадження чинного письма (на тій таки первїсно не твореній для руськойи мови кирилицї) дзвук [і] замїсть первїсних дзвуків на мїстї переголосу *о було ще більше й до нинї є ширено вже через офиційний стандарт через школи. Все те вело й веде до нищення питомойи руськойи вимови та розмайиття вимов. Нагадаю, в нас розмайиттє вимов часто кладуть за якусь ваду чи зло, яке треба подолати, а в західноєвропейських мовах є розмайиттє рїч гордости й те, що там намагаються підтримувати. До тези про "поширеннє" дзвука [i] на мїстї переголосу *e та *o є ще важливо замїтити се: часто те, що визначають "неозброєним" ухом як дзвук [i], ним не є. Рїч є в тім, що рефлексація, на пр., переголосу *o буває часто дуже нерівномїрна в межах тривалости дзвуків [ʏ] та [y] при йих вимовї, то би, в дїйсности, то можуть бути таки варйаційи: [y͡i], [ɥ͡i], [ʏ͡ɪ], [i͡y], [i͡β̞], [iʷ], [ʷi͡β̞] тощо, то би на певній частинї тривалости (в розмїреній вимовї) вони можуть мїстити й дзвук [i] як елемент, але важлива йих нетотожність з [i] та його варйаціями, що походить од *ē та *oy (давнього кириличного ‹ѣ›). Синявський, на пр., хибно визначав різницю між [i] з переголосу *о та [i] з *ē/*oy = ‹ѣ› тим, що, буцімто, перед першим приголосни суть тверди ("непомякшени"), а перед другим мякі. То є не лише неправда — й перед рефлекси з переголосу ́*о приголосни бувають артикулаційно мякі/помякшені, а головна різниця вимови тих рефлексів од рефлексів *ē/*oy (*‹ѣ›) є наявність принаймнї в деякій частинї тривання тих (часто нерівномїрних) дзвуків як елемента "огубленого / округленого" вузького голосного. На сій пілставї, пишучи кирилицею, я користаю з ‹і› — з одною крапкою на передачу рефлексаційи давнього *о в переголосї, а ‹ї› — з двома крапкама на передачу рефлексаційи *ē/*oy (*‹ѣ›). То є практика, заведена колись Желехівським. Він писав, на пр.: ‹ніс› за "a nose" та ‹нїс› за "carried", ‹сік› за "juice" та ‹сїк› за "hacked, chopped", ‹біг› за "god" та ‹бїг› за "run", ‹діл› за "низ" та ‹дїл› за "часть, частина" тощо. Й усе таки, роздїлення лише на ‹і› та ‹ї› є недостатньо, оскільки всїх рефлексів, які чинною кирилицею передаємо на письмї через одно ‹і›, є більше ніж два:
1) рефлекси давньих *ē/*oy (*‹ѣ›),

2) рефлекси давнього *e перед *u (*u = *‹ъ› давньойи кирилицї в слабій позиції),

3) рефлекси давнього *е перед *y (*y = *‹ь› давньойи кирилицї),

4) рефлекси давнього *o перед згаданими в 2) та 3) *u та *y в слабій позиції,

5) рефлекс [і] на кінцї множини означенойи форми прикметників (добрі, довгі, високі тощо),

6) рефлекси давньих *i та *ū після приголосного дзвука [ɲ] прикметників чоловїчого роду означенойи форми в називнім однини (типу ‹синій, літній, зимній, вечірній›).

Оскільки на передачу всїх тих рефлексів є засобів у кирилицї мало, та й коли намагатися якось викрутитись, на вид виходить дуже кострубато, я волю писати латиницею.

Як Ви'сте сам замїтили, моє письмо латиницею дуже різниться від того, як Ви кажете, "звичайного" для словянських мов. Зазначу, само поняттє "словянське" письмо латиницею є дивне й його не існує; на пр. дзвук [ɲ] в польській передають через ‹ń›, у чеській та словацькій через ‹ň›, в хорватській та словїнській через ‹nj›, то би по різному, тож говорити про один якийсь "словянський" тип латиницї є говорити годї.
Та моє письмо латиницею виходить из практики писання латиницею в західноєвропейських мовах. Се значить не копиюваннє тих чи тих конкретних способів передачі тих чи тих дзвуків из тойи чи тойи зх.-європейськойи мови, а сами принципи: 1) залежність дзвукоаого значення литери від єйи оточення (яка литера чи яки литери йдуть перед або після данойи литери), та 2) писане передає лише фонеми, а не конкретни дзвуки.

Фонема є абстрактне поняттє про дзвук, а не конкретний/реальний физичний дзвук у мовї надїлений з окрема вагою розрізнення значень між словами. При тім, одна фонема може бути физично реализована більше ніж одним реальним дзвуком, залежно від: говору, оточення гиншими сусїдньими дзвуки, темпу мовлення, наголосу та гинших факторів. Для водностайнення всїх тих варйацій чи всього того розмайиття в реальній вимовї на письмї, то би для досягнення одностайности на письмї БЕЗ НИЩЕННЯ розмайиття в вимовї, зх.-європейські мови типово вдаються до збереження на письмї старїших/давнїших форм, що забеспечує як різне читаннє того самого слова на письмї носїйи різних говорів чи говірок, не порушуючи при тім одностайности письма, й не нищачи при тім розмайиття вимов по цїлій крайинї, то би зберїгаючи дзвукове богатство данойи мови. На пр.:
у португальській пишуть ‹ch› та ‹x› за той самий дзвук /ʃ/ тому в різний спосіб, зберїгаючи давнїший правопис, бо в деяких говірках и доси є між нима різниця в вимовї: ‹ch› може бути /t͡ʃ/, а ‹x› є /ʃ/;
у данській пишуть ‹g› після голосних, хоча в найпрестижнїшій та найпоширенїшій вимовї є на його мїстї або дзвук [w], коли голосний перед ним є "твердий", а [j], коли голосний перед ним є "мякий", а в другім за чисельністю носїїв краї його мовлять ге дзвук [ɣ], й лише дуже мало де (мовлю данською, та не памятаю, де точно) на мїстї ‹g› мовлять дзвук [g] — а писаннє через ‹g› дає поєданати/водностайнити всї ти вимови. Крім того, писаннє не за реальною вимовою, а за "архифонематичним тлом" є користно в данській мовї не лише про збереженнє розмайиття: часто те саме слово в різних формах може дати й дзвук [w] й дзвук [j] на мїстї */g/, на пр., слово ‹fag› "фах" є мовлено [fæj], а з суфиксом ‹-lig› — ‹faglig› "фаховий" — є вже мовлено [fawli] — се дає легше знати, що двї форми належать до того самого корене;
в нїмецькій мовї більшість носїїв не розрізняє в вимовї між ‹ä› та ‹e›, й усе таки на письмї йих розрізняють, бо в деяких говірках йих доси розрізняють у вимовї;
в голандській мовї в найпоширенїших вимовах нинї нема різницї в вимовї між ‹ei› та ‹ij›, попри різне писаннє, а збережено сю різницю на письмї є через деякі говірки, хоча й представлени значно меншою кількістю носїїв. У сій же мовї зберїгають на письмї ‹n› в сполуцї ‹-en› на кінцї слів, хоча більшість носїїв Низозімщини (Нидерландів) випускає в вимовї дзвук /n/ на сім мїстї, але більшість носїїв голандськойи в Бельгиї, навпаки, мовить /n/, випускаючи голосний дзвук на мїстї ‹e›. Прикладів може бути значно більше.

Хтось, не задумавшись и не вдивляючись у стан рїчий пильно, може гадати, що руськойи мови все те не стосується, й у нас є все "як чуїцця, так пишецця" й "читаїцця як пишецця", та мало що може бути далї від правди.
На пр.:
рефлекси *e перед *y (див. 3) више) в ненаголошеній позиції можуть у різних говорїх коливатися між дзвуки [e] та [i] та [ʲɪ]; так, нинї стандартне ‹ре́чення› є в инших словницїх́(на пр., у Желехівського) подано ге ‹ре́чін(н)є› чи ‹ре́чїн(н)є›, "правлїннє" з наголосом на другім складї є всюди подано через ‹і› чи ‹ї›, сугеруючи дзвук [i] чи [ʲɪ], а вже в формї з наголосом на первім складї може бути писано в різнїх словницїх и ге ‹пра́влін(н)є ~ -я› чи ‹пра́влїн(н)є ~ -я› й ге ‹пра́влен(н)є ~ -я›. Окрема важлива тема є чергуваннє [u] з [w] та [w] з [u], а також [i ~ ɪ] з [j] чи з [∅] (нулем дзвуку) на початку слів, якого на письмї, попри всї правописні правила нихто не додержує. То є, в основї своїй, правило sandhi, що полягає в тім, що в межах однойи цїлойи фрази (то би "на однім диханнї", без павзи), коли перед словом з /u/ на початку є слово з голосним на кінцї, то се /u/ має бути скорочено на [w], але коли на кінцї попереднього слова є приголосний, то /u/ зберїгаємо як повний голосний [u], й навпаки, коли на початку слова є /w/, то після приголосного на кінцї попереднього слова се /w/ має бути продовжено в дзвук [u]. Те саме й з /i ~ ɪ/ в ненаголошеній позиції. Значно легше було би рїшити се питаннє пишучи ту саму литеру в учїх позиціях. Але в кирилицї є дуже тяжко, пишучи литеру ‹в›, мислити, що єйи може бути читано як дзвук [u]. Латиницею ж я, на пр., пишу ‹u› за фонему /w/, яку "зорово" є легко чергувати з дзвуком [u] — практика, де ‹u› значить дзвук [w] та [u], є в зх.-європейських мовах звичайна. Иншами словами, коли треба ‹u› може бути читано ге [w], а коли треба то ге [u]. Хтось би казав, оже й кирилицею можемо писати всюди ‹у-› на початку слова, а читати де треба ге [u] або ге [w] для ("залежно від") позиції. Ачей могли бисмо, та стан рїчий є ту ще складнїший. У руській имемо два прийменника та префикса з різними значеннями: один, що походить од прасл. *un а давньою кирилицею писаний ‹въ› зо значеннєм "усередину", а другий походить од прасл. *ou, давньою кирилицею писаний ‹оу / у› як прийменник та ‹оу- / оу- /у-› як суфикс зо значеннєм "при, близько" для прийменника та "геть, пріч, зовсїм" у префикса. И хоча первїсна вимова першого була [w], а другого [u], в руській мовї поздїше (та дуже рано) [w] першого стало могти подовжитись у дзвук [u], коли перед тим є приголосний на кінцї попереднього слова, а [u] другого стало могти скоротитись у дзвук [w], коли на кінцї попереднього слова є голосний. Иншами словами, ‹в› прийменник та ‹в-› префикс ( ← *‹въ› ← *un) "всередину, всерединї" може стати [u], а ‹у› прийменник та ‹у-› префикс (← *‹оу / у› ← *ou) може стати [w]. И ясна рїч, однаково йих писати не можемо — обидва можуть долучатися до того самого корене, на пр. ‹внести ~ унести› "нести всередину" проти ‹унести ~ внести› "нести пріч". Нинї можемо натрапити й на погляд, оже для збереження різницї значень чергуваннє игноруємо, та на то нема дїйсних підстав. У нас є на пр., три різних слова з різними значеннями, які мовимо з тотожними дзвуки: ‹сходити› (первїсно *‹съходити›) "йти вниз, долу", ‹сходити› (первїсно *‹въсходити›) "йти вгору, горї" та ще ‹сходити› (первїсно *‹съходити›) доконанмй вид до "ходити", й тут нам се не вадить розумїнню. Але оскільки на письмї кирилицею виходить плутанина та ник ("ніхто") до пуття й так не вмїє ставити ‹в› й ‹у› де треба за законом sandhi, то лїпше є писати кожен той прийменник чи префикс за йих походженнєм, а не за реальним звучаннєм у кожнім данім випадку, й оскільки ‹в› чи ‹в-› не можемо читати як [u], то лїпше є писати латиницею: прийменник ‹u› та префикс ‹u-› в значіннї "всередину, всерединї" й читати йих то як [w], то як [u], залежно від позиції, та прийменник ‹ou› в значіннї "при, близько" та префикс ‹ou-› в значіннї "геть, пріч, зовсїм", читаючи йих то [u], то [w] залежно від позиції. На пр., пишучи кирилицею речення: ‹видить у нас добро›, ‹видїли в нас добро› не дає знати, чи значать "видить усерединї нас добро як унутрїшню якість", "видїли всерединї нас добро як унутрїшню якість", або "видить у нашім володїннї добро як майно", "видїли в нашім володїннї добро як майно". Підкреслю ще раз, передаючи правильну руську вимову з додержаннєм закону sandhi, в разї обох значень кирилицею мали бисмо писати ‹в› після ‹видїли›, бо на кінцї сього слова є голосний ‹и›, й ‹у› після ‹видить›, бо на кінцї сього слова є приголосний ‹ть›. Латиницею же буде писано: ‹vidity u nas dobro›, де ‹u› після приголосного ‹ty = ть› читаємо як [u], ‹vidéla u nas dobro›, де той самий ‹u› читаємо [w] після голосного ‹a› в словї ‹vidéla = видїла›, ‹vidity ou nas dobro›, де ‹ou› читаємо [u] після приголосного ‹ty›, та ‹vidéla ou nas dobro›, де ‹ou› читаємо [w] після голосного ‹a› в словї ‹vidéla›. Се й є приклад згаданого више морфофонематичного (морфологичного та фонематичного) принципа письма. Так само, ‹unesti, unositi› "нести всередину" та ‹ounesti, ounositi› "нести пріч", й обидва можемо читати то з [u], то з [w] на початку слова залежно від того, чи на кінцї попереднього слова є голосний або голосний. Таке писаннє є користно ще й тому, що різни люди можуть мовити з різним темпом та різно розставляючи павзи.

До питання, чому часто видите писати ‹и-› на початку слів та ‹и› як сполучник. Загалом є таке писаннє правильно, бо в руській мовї давньокириличне ‹и› з давнїшого дзвука [і] стало дзвуком [ɪ] скрізь, и така вимова є поширена скрізь по говорїх и на початку слів та в сполучнику. Правило чинного стандарту писати лише ‹і-› на початку та ‹і› як сполучник скорїше за все є взоровано на правилї вятськойи мови, де на початку слів не може бути ‹ы›, таким чином сугеруючи тотожність чи взаємовідносність між ‹и› в руській мовї та ‹ы› в вятській мовї, що, крім иншого, виховує в без того вятщених ("зросійщених") мовців "рогульську" вимову з "ыканнєм" на мїстї ‹и›. Та стан рїчий є ту ще складнїший: попри поширеність вимови [ɪ] на початку слів та в якости сполучника, коли /ɪ/ на початку слова є під наголосом, а перед тим словом на кінцї попереднього слова є голосний, то той же закін sandhi вимагає в руській мовї протетичного приголосного дзвука, так званойи протези. Протеза є дзвук, доданий на початку слова й служить усуненню так званого зїву чи зїяння — двох голосних поруч, явища небажаного в руській мовї в меджах однойи цїлойи фрази. В руській мовї протези перед наголошеним /ɪ/ на початку слова бувають двї: дзвук [j] чи дзвук [ɦ], а вибір йих залежить од говорів. Дарма чи хочемо мовити литературним стандартом, протеза одна чи друга має бути обовязкова перед наголошеним /ɪ/ на початку слова, коли на кінцї попереднього слова є голосний без огляду на то, чи мовимо з диялектними словами чи стандартними. Чинна правопись кирилицею се йгнорує. А люд, що останнім часом хопився всюди писати ‹и› на початку слова, чинить мовї "ведмїджу службу", бо, хоча, на пр., у ‹з иншого› писати ‹и› на початку слова є правильно, бо ‹з› є приголосний, писати ‹на иншому› є ничим не лїпше за ‹на іншому›, бо творить зїяннє з дву голосних поруч: [u.ɪ ~ uɪ], й тут, між [u] та [ɪ] мав би бути протетичний приголосний [j] або [ɦ]. Та з кирилицею би тодї постала проблема різнописання тих самих слів: то ‹инший›, то ‹гинший›, то ‹йинший›; а ще не слїд забувати, що й вимова з дзвуком [i] є також можлива на початку слова, творячи ще двї різнописання: ‹інший›, ‹їнший›. Се би "роздуло" словники до ще більших розмїрів — и без того суть словники повни дублетів: одкриємо словник на ‹вчити›, а там є посиланнє: див. ‹учити›. И тут є лїпше писати латиницею скрізь ‹i› на початку слова, читаючи де треба [ɪ] чи [jɪ] чи [ɦɪ] чи [i] чи [ji]. Писаннє не за реальною вимовою, а за морфофонематичною структурою слова є бажанїше ще з иншойи причини: на пр., вираз ‹видить в инших› так сами правильно за фонотактикою є мовити й ‹видить у гиншого› чи ‹видить у йиншого› — у всїх трьох вимовах є додержано відсутність небажаного зїяння (‹видить у иншого / видить у іншошо›), й вибір першойи чи другойи чи третьойи вимови є абсолутно довільний, и кожен правильний — той, хто пише його, може мати на гадцї одну вимову, а той, хто читає, може мати на гадцї іншу вимову з тих трьох. Тому є лїпше все писати не за вимовою, а в один спосіб, а се є лїпше латиницею: ‹vidity u inxyoho› = ‹видить у гиншого› = ‹видить в иншого› = ‹видить у йиншого›.

Крім того, правило sandhi вимагає протези й перед наголошеним /o/ на початку слова, та скорочення в дзвук [w] ненаголошеного /o/ на початку слова, й тут для уникнення різнописань є лїпше писати латиницею. На пр., ‹навпаки› є в дїйсности: *на опакъі›, де /о/ є скорочено на [w] після голосного /а/ в ‹на›. Так само мало би бути й ‹на вдного› за вїрною вимовою, а не ‹на одного›, й лїпше є писати латиницею: ‹na odnoho›, читаючи ‹на вдного›, й уникаючи різнописань ‹одного› та ‹вдного›.

З огляду на різни можливи вимови, на пр., ‹речення ~ речіння ~ реченнє ~ речіннє ~ реченє ~ речінє ~ реченя ~ речіня ~ речиннє ~ речиння ~ речинє ~ речиня› й тут є лїпше писати латиницею морфофонематично: ‹receinïe›, що дає читати за будь-котрою з сих вимов.

Моя правопись латиницею користає з позиційного принципу письма, що значить, що та сама литера може бути читана різно залежно від оточення; на пр., ‹c› значить и /k/ и /t͡ʃ/ и /t͡ɕ/ в чергуваннях, на пр.: ‹rõca› /rʊˈka/ "рука" — ‹c› перед ‹a› є /k/, ‹dorõciti› /dorʊˈt͡ʃɪtɪ/ "доручити" — ‹c› перед ‹i› є /t͡ʃ/, ‹rõcé› /rʊt͡ɕi/ — ‹c› перед ‹é› є /t͡ɕ/. Так само й ‹g› може значити /ɣ̞/, /ʒ/ чи /ʑ/ залежно від голосного, на пр.: ‹crõg› /krʊɣ̞/ "круг", ‹crõgiti› /krʊˈʒɪtɪ/ "кружити", ‹u crõgé› /w ˈkrʊʑi ~ u ˈkrʊʑi/ "в крузї ~ у крузї". Так само ‹x› може значити /x/, /ʃ/, /ɕ/, на пр. у: ‹doux› /dux/ "дух", ‹douxiti› /duˈʃɪtɪ/ "душити", ‹u douxé› /w ˈduɕi ~ u ˈduɕi/ "в дусї ~ у дусї".

То були лише деякі спостереження.

Більшого псевдо-мовознавства я ще не читав.
1. Стародавня кирилиця мала букву для [d͡ʒ], а саме букву Ꙉ (джерв, оригіналом Ꙉерв), яку активно використовувала сербохорватська мова та церковнослов'янська мова. Якщо би була потреба, давньоруська також би могла її використовувати.
2. Якщо /ʒ/ розвинув сі внаслідок впливу кирилиці з [d͡ʒ], то чому всі джерела на рахунок західних говорів пишуть навпаки, що в таких словах як "дзерно" та "саджа" відбулось посиленє давніх фонем, а не їх збереженє? і де підтвердженє ваших заяв?
3. Я намагав сі вимовити [d͡ʒ] в стародавніх словах (що походять явно до кирилиці) на місці /ʒ/, і це жах. Якщо в слові присутнє [ɦ] чи [γ], то при вимові /ʒ/ як [d͡ʒ] воно перетворюєть сі на на вибухове [ɡ], [xw] стає тяжко вимовити, і в більшости випадках виходить звичайний [f], додатково для можливости вимовити слово може додавати сі лишнє /ɪ/, що повністю руйнує українську вимову.
4. Кирилиця створювалась для всіх слов'янських мов, а не лише для болгарської. Це підтверджуєть сі тим фактом, що Кирило й Методій спеціяльно контактували з іншими слов'янами, вивчаючи їх мови. І навіть якщо прийняти цю заяву (що далеко від реальности) то болгарська все рівно ближче, аніж латинь, і змінити там певні функції під свої потреби легше, аніж змінювати латиницю, але повторюю - ця заява немає ніякого обґрунтуванє.
5. Якщо кирилиця така погана, і не хотіла передавати звук [d͡ʒ] (ігноруємо існуванє Ꙉерва), то чого тоді починаючи з 17 столітє кирилиця почала його передавати? питанє риторичне - бо [d͡ʒ] розвинув сі з /ʒ/, а не навпаки.
6. Кирилиця абсолютно ідеяльно передавала фонему /ji/ (йі) та /jɪ/ (йи), а думка про відсутність позначенє такого звуку (який існував ще у Ізборнику Святослава та Пересопницькому Євенгеліє) придумала совітська й московська пропаґанда, яку ви дуже вдало повторюєте (видно, багацько заплатили, якщо писали таку ахінею вночі).
7. Навіть якщо не було нормальної передачі фонеми /ji/ та /jɪ/, то яким чином це є аргументом проти кирилиці, якщо в нас вже давно усталена літера ї, яка ідеяльно передає /ji/ та /jɪ/? яким чином ніби-то відсутність колись передачі /ji/ та /jɪ/ може бути аргументом ЗАРАЗ? Тим паче що передача /ji/ та /jɪ/ була.
8. Я годину читав цю псевдо-мовознавчу статтю (відчуваю, що по трохи перетворююсь на таку саму людину). Як я зрозумів, ваше головне питанє до кирилиці в тому, що в ній немає можливости передавати кожен звук який тільки здатна видати з себе людина. Але що за маячня? в кирилиці є достобіса літер, кожна з яких передає абсолютно різні звуки (достатньо подивитись на інші кириличні системи), а вашу позиційно систему (буква має різні фонеми в залежности від її позиції серед інших букв) можна легко застосувати до кирилиці.
Все, що ви написали, або легко спростувати, або легко застосувати до кирилиці. Яка проблема відображати купа ваших позицій і звуків (невідомо нащо) в кирилиці? І розберіть сі з вашими доводами, то вам недостатньо букв, то у вашій системі одна буква бере на себе декілька завдань.
І будь ласка, не займайтесь мовознавством по ночах, здоров'ю гірше буде.

І все ж дійсно є відчутє, що КФЯЙ то було декілька людей. То половину всіх своїх перекладів брав явно зі словників західних говірок, то галичани для нього не українці, а поляки (ммм, посяганє на територіальну цілісність України...). Ну правда, ліпше казати московські слова як "юг" (і чеський червлений замість червоний), це справді натуральна українська, а не зла галицька, більше московських і чеських слів!

Тут я з вами погоджуюсь — там суцільна дурня й псевдо- чи квазімова. Якась своя віртуальна реальність. Таке враження, що тут зібралась якась секта з своїми збоченими уявами про українську мову. Кожен себе бачить професором-лінгвофоноглоттолексикологом

Пане Крук.
Єсьте явно через міру закинули п. Єлисію.
Проте, я'сьми таки проти переходу на лятиницю.
Не беручися за дещиці(нюанси) "вібчости" кирилиці мові руській, мню що одній система не єсть заступати всі говори. Я не бачу поразки у кількох межівних правописах, що кожен би холив свою землю й її говір.

Річ у тім, що:
1) часто звучина (фонема) записується двома, а то й трьома буквами замість 1 в кирилиці;
2) цих звучин набагато більше, ніж у більшості говірок; здається, більше, ніж будь-де. Добродій Єлисій вважає, що кількадесят мільйонів людей будуть учити, яке походження має, наприклад, У (u чи õ) в кожному слові, заради "кількох сіл". Для того, щоб писати цим письмом, треба завчити напам'ять увесь ЕСУМ, і це не перебільшення. Не знаєш походження — не можеш записати.

Романе, не страшіте. Миллярд чинян учать тисячі єроглифів, аби себе порозуміти. Миллярди людей учать ягельську з єї морфолого-’сторико-етимолойичною правописсю. Ви ж лякаєте закладеною на морфофонематичній засаді, але лойичною й послідовною правописсю. Мині також не є люба латинка, та я не виджу проблем у вжитку гетимолойичної правописи. Так, перво треба вчитися, але би знати писати всякою правописсю треба перво вчитися, й чинною також. Та й погадайте сам. Може кому легше один раз изучити послідовні й лойичні правила морфофонематично-етимолойичного письма, неже постійно гадати »писати <уманський> чи <уманьський>« пишучи чинною правописсю.

/ʃ/ є в непрямих відмінках, а прямім (називнім) чол.р. "присудкової" форми його нема. У формі сер. р. там /ʃ/ є, писано: -xe /ʃɛ/, -xy /ʃ/ – не бачите? Ні, "первісне слово" не є mьnьš – такий твар узагалі не міг бути.

1. Не знечинюєте заяву про немання в кирилиці знаку для передачі [d͡ʒ].
2. Було написано «навіть якщо», що свідчить про те, що суперечник, можливо, просто прийняв вашу умовність і вирішив роздумувати в її межах.
3. Рупно поглядіти, як звуки /i̯͡a/, /i̯͡e/, /o͡u̯/ передає латинська словацька азбука. Я там не знайшов буков, що не мали би кириличного відповідника.
> Аби лиш кирилиця?
Аби лиш латиниця?

/ji/ — ꙇі
/jɪ/ — ꙇи

> Тому є лїпше все писати не за вимовою, а в один спосіб, а се є лїпше латиницею: ‹vidity u inxyoho› = ‹видить у гиншого› = ‹видить в иншого› = ‹видить у йиншого›.
Знову ж таки, це питання не азбуки, а орфографії. Частково я з вами згоден, «фонетичні правописи» — зло, але з абетками це ніяк не пов'язано.

> Ачей готови, та ся змїна була би не мнїй кардинальна, ніж змїна на письмо латиницею, та питаннє було би, чим є лїпша кардинальна змїна на таке письмо кирилицею перед хай кардинальною та змїною на письмо латиницею?
1. Це ВИ повинні поясняти, чому зміна на письмо латиницею єсть ліпшою за письмо кирилицею. Поясняти повинен зачинатель зміни.
2. Зміна письма кирилиці — 1 чинник; зміна азбуки на латиницю та зміна письма — 2 чинника. Навіщо вводити другий чинник "латиниця" і яке обґрунтування для такого множення сутностей?

1. Яка підміна понять? буква Ꙉ була в часи Русі? - була, її використовували? - не використовували. Ваші розмови про суто сербську букву повна маніпуляція, так як Ꙉ був присутній в церковнослов'янській, і давньоруська могла легко її взяти собі.
2. Шевельов зазначив, що [d͡ʒ] у [ʒ] почав переходити дуже рано (навіть до прийнятє кирилиці), і кирилиця тут не при чому. Я ж сказав що в українській мові звук [d͡ʒ] був мало поширений, але розвив сі з [ʒ], що майже співпадає з данними Шевельова, який каже про перехід [d͡ʒ] у [ʒ] на дуже ранньому часі (себто в повноцінній давньоруській цей звук вже не був так сильно поширений), так що мої доводи майже співпадають з доводами Шевельова. Далі данні розходять сі - Шевельов зазначає залишок [d͡ʒ] в західних говорах, інші джерела повідомляють про посиленє звука (себто [d͡ʒ] перейшов у [ʒ] в більшости випадках, але потім знову розвив сі в [d͡ʒ], себто це вже співпадає з моїми словами). Не залежно від теорій, джерел і правоти моїх чи ваших доводів, і чи був сенс позначати цей фрикатив у давньоруській, як і з "ї" це вже неважливо, і не грає жодної ролі.
3. Я сказав що було, але навіть якщо ваші аргументи правильні (так ви хочете аби я приймав ваші аргументи, чи ні?) то в любому випадку зараз вони не дійсні, не переливайте з пустого в порожне. Ї абсолютно нормально передає що /ji/, що /jɪ/, тим паче звуки дуже наближені, так що якщо у вас проблема розрізнити кожен звук, що лише існує без його позначенє - то є ваша проблема, не людей. Але якщо вам це настільки незручно - то пропонуйте щось адекватне, а не перехід на чужу українцям абетку (де розрізненє звуків ще гірше).
4. Ви наводили приклад звуків, які не дуже поширені в українській мові (і так, це була іронія...).
5. Не лийте воду - яка проблема передавати кирилицею? Після прочитанє вашого псевдомовознавства я сам пішов розробляти кириличний правопис, який абсолютно ідеяльно передає всі ці звуки.
6. Спростував, що тяжко, бо водичку важко спростувати.
7. Знову вода, яка перевага латиниці в цьому? Дедалі постають нові звуки? це як? ми навчились видавати ультразвуком певні слова? 0_0
8. Чим позиційне письмо (яке взагалі немає відношенє до української мови) важко застосувати до кирилиці?
9. "Готови бисте тако писати?" Так, я ліпше буду писати гіті та кеудо, а не Nagadouiete та scrœuzy, воно й то ліпше за ці недо-руни)
10. Ліпше від кирилиці письма та української мови нема, тому я й захищаю кирилку, а ви готові знищити українську (лиш би ввести свою суміш недо-рун та латиниці).
Слухайте, ви уникаєте існуванє букви Ꙉ, передачу /ji/ та /jɪ/ в давньоруській (що є московською пропагандою), кажете, що я повністю відкидаю існуванє фонеми [d͡ʒ] (хоча я казав що на той час воно вже майже не було поширено, і виходячи з багатьох джерел пізніше знову розвилось), і кажете що я слухаю совітську пропаганду (хоча ви її повторюєте). І саме головне - відкидаєте можливість передаванє всіх звуків (невідомого навіщо) кирилицею (хоча я зміг), але геть не бачите, що латиниця зруйнувала вимову багатьох народів. Схаменіть сі нарешті, перестаньте чекати чи то папу римського по ночах, чи то на стародавніх римлян (які вам скажуть аргументи на користь латиниці). Українська абетка майже повністю задовільняє потреби української мови, українці не будуть писати позиційним принципом, латиниця передає окремі фонеми багатьох мов ще гірше. І головне - перестаньте робити з себе мовофілологолітеродзвукоруськосендхіукров'ятокирилолатинознавця, це вже якийсь культ.

Цього разу повідомленє ще менше змістовне...
1. Тут не хочу навіть довго писати - що ви знову городите? Ꙉ була? була - про що далі може йти мова?
1.1 Україньский (давньоруский) варіянт церковнослов'яньскої сформував сі не відразу, як прийняли православ'я...
1.2 Незалежно від варіянту церковнослов'яньскої на теренах певної держави, це ніяк не заважало запозичити букву з основної церковнослов'яньскої..
2. Я вас здивую, але зона київщини це й була основна частина Руси (на момент переходу фрикатива).
2.1. Залишок це і є збереженє...
2.2. Повноцінна давньоруска означає вже більш-менш сформовану мову, а не просто говори різних східнослов'янських племен.
2.3 В більшій частині Руси [d͡ʒ] перейшло у [ʒ], заради одних вкрай західних говірок (навіть не дивлячись на їхню натуральність) ніхто би не використовував окреме позначенє.
2.4 Врешті-решт цікаво, до чого питанє позначенє [d͡ʒ] в давньорускій до сучасного правопису?
3. До чого мені це ваше джерело написане ягляньскою (ягляни також пишуть що Русь це московщина), мені важливо що давньорускі літописи мали своє позначенє для /ji/ та /jɪ/.
3.1 До чого тут граматика церковнослов'яньскої???
3.2 Знову повторюєте московских "мовознавців"
3.3 До чого це питанє до сучасного правопису???
Папа Римський чи давні римляни вже менше дають інформації? чи вже не ходять так часто по ночах?

<це ніяк не заважало запозичити букву з основної церковнослов'яньскої..>

То що за дзвук значи ‹Ꙉ› в "основній церковнослов'яньскій"? Згадані мною джерела виджу'сте все ще не відкрили.

<Повноцінна давньоруска означає вже більш-менш сформовану мову, а не просто говори різних східнослов'янських племен.>

Ну, єйи в добу, про яку мовимо ту, не було.

<заради одних вкрай західних говірок>

А, то Ви'сте не йно Ланта, а й Шевельова таки не відкрили й не читали.

<До чого тут граматика церковнослов'яньскої???>

А хто мовить ту про запозиченнє ‹Ꙉ› з "основної церковнослов'яньскої", де ‹Ꙉ›, будь сим, значи дзвук [d͡ʒ]?

<До чого це питанє до сучасного правопису???>

Яке "це" питаннє?

<до чого питанє позначенє [d͡ʒ] в давньорускій до сучасного правопису?>

По перше, до крику про те, як "ідеально" було кирилицю творено під руську мову, що в ній не було письмене за дзвук [d͡ʒ] (‹Ꙉ› того дзвука не значи; наймнїй, не певно чи значи воно правї сей дзвук — слова в памятках з сим письмям тякнуть на гинший дзвук чи на гинши дзвуки, скорїше /d͡ʑ/, ба, чей /ɟ/, не [d͡ʒ]). По друге, ни нова правопись ‹дж› не рїшить передачу дзвука [d͡ʒ] найлїпше: є [d͡ʒ], а є [d.ʒ].

Пане, я вже не в змозі коментувати ваші сновидінє папи римского, бо це вже повна ахінея...

Слухайте, скажіть будь ласка, якщо ви такий фанат латиниці, то скажіть, чому у вас прізвисько жидівською?