Невластиве руській мові початкове [а] перетворилося на [о], десь – на [я], такі ж уже майже викорінені радянцями давні форми дає останній неросіянізований словник української мови:
r2u.org.ua: ондрій В деяких діялектах (але не в головних – київських) слово протезується звуком [г], який ставиться на початку слова.
Я відаю про вашу любов до діялектів, і цілком розумію її і можу прийняти, та все ж не варто заперечувати найочевиднішого факту, що серце України є землі від Хмельницька по Чернігів, до Сум, Полтави і Миколаєва, те, що находиться в центрі України. А найціннішими землями є Київ, бо саме звідти беруть початки ростки Руської держави, саме з Київського престолу правували державою найдавніші князі вкраїнські, у селах під Києвом саме живуть ті люди, предки яких розмовляли з князями рідною мовою. Селами біля Києва блукав Володимир Червоне Сонце і Мудрий Ярослав, і Святослав Ігорєвич!
Може, з часом руською стали писати "ѣ" в називному одмінку, щоб передати вимову гука, що постав у закритому складі з давнішого "е". Одначе первісно його там не було.
Дивіться, наприклад, отут: "Почему, например, слово «рѣчь» писали через «ѣ», а «речение» через «е»? «Летети» надо было писать через «е», а «лѣтати» через «ѣ»? Имена Алексѣй, Еремѣй, Матвѣй, Сергѣй писали через «ѣ», а Аггей, Амилей, Асмодей, Андрей и Тимофей — через «е»? «Свирѣль» и «апрѣль» — через «ѣ», а «колыбель», «купель», «гибель» и «обитель» — через «е»?" (https://www.culture.ru/materials/256469/likbez-po-dorevolyucionnoi-orfografii
Я навіть близько не знаю грецької, але такі ймена, схоже, завжди походять від прикметників зі суфіксом "-ιος/-ίας"? Так ось Олексій (Ἀλέξιος), Матвій (Ματθαῖος), Єремій (Ἰερεμίας), але "Андрій" виводиться не з прикметника "ἀνδρεῖος", а вже з імені "Ἀνδρέας" з "-έας", який не прикметниковий суфікс, а йменниковий.
Чесно не в'являю в чому справа. Тута, певно, тре добре знати й церковнослов'янську, й грецьку, шоби розуміти чому так. Чи то є вплив церковної мови, чи так як пишете про запис первинного "е" в закритому складі як "ѣ", чи шось інше.
То вже до людей з вашого посилання, але про "лет-" та "літ-" ЕСУМ дає два різні пращури: *letěti та *lĕtati.
= Первісно може й було, та тепер не є. Тож и нічого вигадувати. =
Первісний голосний справді одмінився. Одначе не всюди, а тілько в називному одмінку, опинившись у закритому складі - як, наприклад, у словах "Ірпінь" (род. "Ірпеня") та "Київ" (род. "Києва"). Я писав про це й послався ще на Огієнка, що потверджує мої слова.
До речі, цікаво, які слова були первісні. Ондрій, Яндрій чи Гандрій.
Знаю, що найдавніше було протезування "а" в "я":
Давнє "аблуня" стало "яблуня",
Давнє "агня" стало "ягня",
Давнє "ако" стало "як",
Давнє "ангел" стало "янгол",
З чого роблю висновок, що форма "Яндрій" є первісною, найдавнішою.
Маю відповідь для вас. Щодо первинного А.
Форми з й перед а (тобто з я) на початку слов були найдавніші, але були вони лишень для давніх слов'янських слів. Яблуня, яко, я.
За греки, коли Візантія прийшла до нас, так уже не було, і імена давні з першою літерою а мінялися на о. Деколи на ві. Тому найдавніші форми таки Ондрій, Олександ(е)р, Вінтін (Антон), Орина, Орема.
Пізніші форми з г та й з'явилися вже в пізні часи.
Тому Ярина є не таке давнє, як Орина, а Гандрій та Яндрій є не такі давні, як Ондрій.
Не знаю як з формами Віндрій, а ще Волександ(е)р. Чув, що такі є, але з'явились вони за Руської країни, чи вже в пізніші часи, цього я вам не скажу.
Невластиве руській мові початкове [а] перетворилося на [о], десь – на [я], такі ж уже майже викорінені радянцями давні форми дає останній неросіянізований словник української мови:
r2u.org.ua: яндрій
Невластиве руській мові початкове [а] перетворилося на [о], десь – на [я], такі ж уже майже викорінені радянцями давні форми дає останній неросіянізований словник української мови:
r2u.org.ua: яндрух
Руський твар був би <хоробер>, з епентетичним {ə}, через вирівнення перерозподілу складів в умовах, коли після "оніміння" слабких єрів у критім складі мали опинитися приголосний + приголосний плинний (/l, m, n, r/); <хоробръ> => <хоробер>, пор. <сєстръ> => <сестер>, <вѣтръ> => <вітер>.
Невластиве руській мові початкове [а] перетворилося на [о], десь – на [я], такі ж уже майже викорінені радянцями давні форми дає останній неросіянізований словник української мови:
r2u.org.ua: ондрій З протезою, що є в різних словах по всій Україні (uk.wikipedia.org: Протеза).
Гадаю, що початковому "о" більше личить приставний "в", як у словах "вона", "вісім" (з "осьмь"), "вісь" (з "ось"), "вогонь" тощо. Є, щоправда, й слова на "о" з приставним "г" ("горіх", "горобець"), та вони мають одміни й на "в" ("воріх", "воробець").
будь-яке закінчення -ій близить нас до ромейсько-латинського походження ймен. Винятки тілько частка русинських прикметників. Тож слід ймена говорити мовою русинів, а не ромеїв. Наше значення бачимо у такому читанні АгН (ОгН) ДР
Закінчення ко є дуже давньою характерною особливістю саме нашої мови. Ще з доби давньоруської держави. У нас Петро, Данило, Миколко (є таке давнє), батько, а у сусіда Пьотр, Данііл, Нікіта, отєц чи батя.
Не потрібно таких імен цуратися, вони для українців як наша ДНК. Колись побутували навіть імена Олександро! Душе прикро, що такі гарні імена вимирають, вже й Андрійком ніхто не назве.
Закінчення ко є дуже давньою характерною особливістю саме нашої мови. Ще з доби давньоруської держави. У нас Петро, Данило, Миколко (є таке давнє), батько, а у сусіда Пьотр, Данііл, Нікіта, отєц чи батя.
Не потрібно таких імен цуратися, вони для українців як наша ДНК. Колись побутували навіть імена Олександро! Душе прикро, що такі гарні імена вимирають, вже й Андрійком ніхто не назве.
І це теж не жарт, будь ласка, не видаляйте пропозицію, давні імена потрібно повертати на руську стезю, відвертаючи від російської, що нам її були нав'язали.
Андрій — чоловіче ім'я грецького походження.
У давньогрецькій мітології Андрій є царем Орхомена.
давньогрец. Ἀνδρέας — мужній, хоробрий. Сучасне українське "Андрій" є росіянізмом, від рос. Андрей
анґл. Andrew\Andy, Drew, чес. Ondřej
Перекладаємо слово андрій
Невластиве руській мові початкове [а] перетворилося на [о], десь – на [я], такі ж уже майже викорінені радянцями давні форми дає останній неросіянізований словник української мови:
r2u.org.ua: ондрій
В деяких діялектах (але не в головних – київських) слово протезується звуком [г], який ставиться на початку слова.
"Київські діалекти" то є що - діалекти Києва?
Я відаю про вашу любов до діялектів, і цілком розумію її і можу прийняти, та все ж не варто заперечувати найочевиднішого факту, що серце України є землі від Хмельницька по Чернігів, до Сум, Полтави і Миколаєва, те, що находиться в центрі України. А найціннішими землями є Київ, бо саме звідти беруть початки ростки Руської держави, саме з Київського престолу правували державою найдавніші князі вкраїнські, у селах під Києвом саме живуть ті люди, предки яких розмовляли з князями рідною мовою. Селами біля Києва блукав Володимир Червоне Сонце і Мудрий Ярослав, і Святослав Ігорєвич!
+++ "І" в називному одмінку чергується з "е" в непрямих одмінках: Ондрея, Ондреєві тощо.
"... "е" в непрямих одмінках..."
Давнє ж "Андрѣй".
Отож-бо.
= Давнє ж "Андрѣй". =
Може, з часом руською стали писати "ѣ" в називному одмінку, щоб передати вимову гука, що постав у закритому складі з давнішого "е". Одначе первісно його там не було.
Дивіться, наприклад, отут: "Почему, например, слово «рѣчь» писали через «ѣ», а «речение» через «е»? «Летети» надо было писать через «е», а «лѣтати» через «ѣ»? Имена Алексѣй, Еремѣй, Матвѣй, Сергѣй писали через «ѣ», а Аггей, Амилей, Асмодей, Андрей и Тимофей — через «е»? «Свирѣль» и «апрѣль» — через «ѣ», а «колыбель», «купель», «гибель» и «обитель» — через «е»?" (https://www.culture.ru/materials/256469/likbez-po-dorevolyucionnoi-orfografii
От і в Огієнка бачимо: "Андрі́й, Андре́я, з "'Андрє́й", гр. "'Ανδρέας"" (https://archive.org/details/stylistychnyi/stylist-1978/page/15/mode/2up?q=Андрій).
Первісно може й було, та тепер не є. Тож и нічого вигадувати.
Я навіть близько не знаю грецької, але такі ймена, схоже, завжди походять від прикметників зі суфіксом "-ιος/-ίας"? Так ось Олексій (Ἀλέξιος), Матвій (Ματθαῖος), Єремій (Ἰερεμίας), але "Андрій" виводиться не з прикметника "ἀνδρεῖος", а вже з імені "Ἀνδρέας" з "-έας", який не прикметниковий суфікс, а йменниковий.
Чесно не в'являю в чому справа. Тута, певно, тре добре знати й церковнослов'янську, й грецьку, шоби розуміти чому так. Чи то є вплив церковної мови, чи так як пишете про запис первинного "е" в закритому складі як "ѣ", чи шось інше.
То вже до людей з вашого посилання, але про "лет-" та "літ-" ЕСУМ дає два різні пращури: *letěti та *lĕtati.
= Первісно може й було, та тепер не є. Тож и нічого вигадувати. =
Первісний голосний справді одмінився. Одначе не всюди, а тілько в називному одмінку, опинившись у закритому складі - як, наприклад, у словах "Ірпінь" (род. "Ірпеня") та "Київ" (род. "Києва"). Я писав про це й послався ще на Огієнка, що потверджує мої слова.
"Одначе не всюди, а тілько в називному одмінку... "
Мова вкраїнців суперечить Вашим словам.
Мені треба Вам оповідати, що з нею робили останні років зо сто?
То я таке гляджу й у раніших письменах.
У непрямих одмінках?
У непрямих.
Де Ви їх знайшли?
Найдавніше. Пояснив я під Гандрієм.
Дуже поширена з давнiх часiв форма iменi.
До речі, цікаво, які слова були первісні. Ондрій, Яндрій чи Гандрій.
Знаю, що найдавніше було протезування "а" в "я":
Давнє "аблуня" стало "яблуня",
Давнє "агня" стало "ягня",
Давнє "ако" стало "як",
Давнє "ангел" стало "янгол",
З чого роблю висновок, що форма "Яндрій" є первісною, найдавнішою.
Хоча є переходи на взір "алтар" у "вівтар", тож тяжко сказати, як це слово міняли в найдавніші руські часи.
Схоже, що було "олтарь". "О" з протезою дало "ві".
От мене і турбує, яка форма є древніша – з початковим "Я", "О", "В" чи "Г". :(
Маю відповідь для вас. Щодо первинного А.
Форми з й перед а (тобто з я) на початку слов були найдавніші, але були вони лишень для давніх слов'янських слів. Яблуня, яко, я.
За греки, коли Візантія прийшла до нас, так уже не було, і імена давні з першою літерою а мінялися на о. Деколи на ві. Тому найдавніші форми таки Ондрій, Олександ(е)р, Вінтін (Антон), Орина, Орема.
Пізніші форми з г та й з'явилися вже в пізні часи.
Тому Ярина є не таке давнє, як Орина, а Гандрій та Яндрій є не такі давні, як Ондрій.
Не знаю як з формами Віндрій, а ще Волександ(е)р. Чув, що такі є, але з'явились вони за Руської країни, чи вже в пізніші часи, цього я вам не скажу.
Що за дурниці? Андрій це запозичення, а Гандрій — ні? Просте приставне Г з'явилося в деяких говірках. Це дурниці шукати іменам переклад.
Так це не переклад, а адаптація до мови.
Невластиве руській мові початкове [а] перетворилося на [о], десь – на [я], такі ж уже майже викорінені радянцями давні форми дає останній неросіянізований словник української мови:
r2u.org.ua: яндрій
Невластиве руській мові початкове [а] перетворилося на [о], десь – на [я], такі ж уже майже викорінені радянцями давні форми дає останній неросіянізований словник української мови:
r2u.org.ua: яндрух
Руський твар був би <хоробер>, з епентетичним {ə}, через вирівнення перерозподілу складів в умовах, коли після "оніміння" слабких єрів у критім складі мали опинитися приголосний + приголосний плинний (/l, m, n, r/); <хоробръ> => <хоробер>, пор. <сєстръ> => <сестер>, <вѣтръ> => <вітер>.
+
Невластиве руській мові початкове [а] перетворилося на [о], десь – на [я], такі ж уже майже викорінені радянцями давні форми дає останній неросіянізований словник української мови:
r2u.org.ua: ондрій
З протезою, що є в різних словах по всій Україні (uk.wikipedia.org: Протеза).
Гадаю, що початковому "о" більше личить приставний "в", як у словах "вона", "вісім" (з "осьмь"), "вісь" (з "ось"), "вогонь" тощо. Є, щоправда, й слова на "о" з приставним "г" ("горіх", "горобець"), та вони мають одміни й на "в" ("воріх", "воробець").
"Г" тут свідчено в українських говорах, тому я й був дав.
будь-яке закінчення -ій близить нас до ромейсько-латинського походження ймен. Винятки тілько частка русинських прикметників. Тож слід ймена говорити мовою русинів, а не ромеїв. Наше значення бачимо у такому читанні АгН (ОгН) ДР
-
Закінчення ко є дуже давньою характерною особливістю саме нашої мови. Ще з доби давньоруської держави. У нас Петро, Данило, Миколко (є таке давнє), батько, а у сусіда Пьотр, Данііл, Нікіта, отєц чи батя.
Не потрібно таких імен цуратися, вони для українців як наша ДНК. Колись побутували навіть імена Олександро! Душе прикро, що такі гарні імена вимирають, вже й Андрійком ніхто не назве.
Сюди ж шво і російське шов, жезло і російське жезл, кедра (не кедро, але більш схоже) і російське кедр.
Закінчення ко є дуже давньою характерною особливістю саме нашої мови. Ще з доби давньоруської держави. У нас Петро, Данило, Миколко (є таке давнє), батько, а у сусіда Пьотр, Данііл, Нікіта, отєц чи батя.
Не потрібно таких імен цуратися, вони для українців як наша ДНК. Колись побутували навіть імена Олександро! Душе прикро, що такі гарні імена вимирають, вже й Андрійком ніхто не назве.
Він Дрей)))))
І це теж не жарт, будь ласка, не видаляйте пропозицію, давні імена потрібно повертати на руську стезю, відвертаючи від російської, що нам її були нав'язали.
Так Андрій, Гандрій, Ондрій чи все разом?
Що за питання, звісно все разом. Ніби це щось ненормальне.
Я питаю які з тих мін имен можемо назвати питомими й які буде годже вживати. Бо, наприклад, додане Вами "Віндрей" є явно покруч.
>Я питаю які з тих мін имен можемо назвати питомими й які буде годже вживати. Бо, наприклад, додане Вами "Віндрей" є явно покруч.<
Питомими? Невігластво та й годі.
Андрій – непотоме ім'я.
Тямите різницю між питомим им'ям и питомою міною їмени?
Чи як завжди аби ляпнути?
Усталене ім'я — Андрій, в говірках, діялектах може бути Гандрій, Ондрій, Яндрій, І навіть Андрей. Не захаращуйте Словотвору своїми дурницями
"Усталене ім'я — Андрій..."
Що значить "усталене"?
" І навіть Андрей."
Ну в московських говірках може й так.
Онтракт, онаконда, Омазонка, Онглія, обривіатура, ограрний, онтипатія, опеляція...